Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 109)
Раптом із передпокою долинув крик. Потім ніхто не зміг сказати, чий то був голос. Кілька Стрейнджевих сусідів, що стояли найближче до дверей, пішли подивитися, що трапилося. На їхні зойки збіглися всі інші.
Спершу в передпокої панувала темрява, але за мить принесли свічки — й усі побачили постать біля підніжжя сходів.
То була Арабелла.
Генрі кинувся її обнімати; м-р Гайд і місис Ейртон говорили, які ж вони раді бачити її живою і здоровою; інші почали висловлювати своє зачудування й повідомляти всякому, хто був ладен слухати, як вони й уявити не могли, що вона тут. Леді та покоївки оточили Арабеллу й засипали її запитаннями. Чи вона не постраждала? Де вона була? Чи вона загубилася? Чи ж її щось засмутило?
А тоді, як це часом трапляється, кілька людей водночас збагнули щось досить химерне: Стрейндж не промовив ні слова, не ступив ні кроку назустріч дружині — та й вона нічого не казала чоловікові й не підходила до нього.
Маг стояв, мовчки дивлячись на свою дружину. А тоді раптом вигукнув:
— Господи, Арабелло! Що це ти одягла?
Навіть у непевному, мерехтливому сяйві свічок було ясно видно, що Арабелла вбрана у чорну сукню.
44
Арабелла
Ви ж промерзли до кісток! — проказала місис Ейртон, узявши Арабеллу за руку. — Лишенько, од вас холодом віє, як із могили!
Ще одна леді побігла по шаль Арабелли у вітальню й принесла блакитну накидку з індійського кашеміру, оторочену золотим та рожевим гаптуванням. Та варто було місис Ейртон накинути шаль на Арабеллині плечі, як чорна сукня неначебто згасила всю красу шалі.
Склавши руки на колінах, Арабелла розглядала всіх зі спокійною байдужістю. Не відповідала на жодне з люб’язних питань і, здавалося, ні дивувалась, ні бентежилась через присутність такого натовпу вдома.
— Де ж ти запропастилася? — домагався від неї відповіді Стрейндж.
— Гуляла, — відказала вона звичайним своїм голосом.
— Гуляла? Арабелло, ти не тямиш, що кажеш! Випало три фути снігу! Де можна було гулять?
— У темному лісі, — відповіла вона. — Серед мирно поснулих братів і сестер. За високими пустищами поміж духмяних привидів давно померлих братів і сестер. Під сірим небом у снах та в шепотінні прийдешніх братів і сестер.
— Що? — витріщився на неї Стрейндж.
Нікого не здивувало, що такі ласкаві питання її не заохотили, і вона просто відмовилась говорити. Щонайменше одній дамі здалося, що саме через чоловікову грубість вона така тиха й говорить так дивно.
Місис Ейртон лагідно пригорнула Арабеллу до себе й підштовхнула до сходів.
— Місис Стрейндж потрібен відпочинок, — твердо заявила вона. — Ну ж бо, моя люба, ходімо вдвох нагору…
— Е, ні! — обурився Стрейндж. — Заждіть! Я хочу знати, звідки в неї ця сукня. Перепрошую, місис Ейртон, але я мушу наполягати…
Він ступив до них, але раптом зупинився і спантеличено глянув на підлогу. Неначе обминаючи щось, він гукнув до Джеремі:
— Звідки тут ця вода? На місці, де стояла місис Стрейндж?
Джеремі Джонс підніс канделябр поближче до сходів, де виднілася велика калюжа. Вони зі Стрейнджем оглянули всі стіни й стелю. Зацікавлені, до них підійшли інші слуги й джентльмени.
Поки чоловіки відволікайся, місис Ейртон забрала Арабеллу нагору.
Велика зала в Ешфейрі була така ж старомодна, як і решта садиби. Стіни її обшиті були берестовими панелями бежевого кольору. Підлогу встилали добре виметені кам’яні плити. Одному зі слуг здалося, що вода могла просочитися крізь шпарини між плитами, тож він пішов по залізний прут і поштрикав їх, шукаючи розгойданий камінь. Але щільно допасовані плити лежали по своїх місцях. Не знайшлося жодного місця, звідки могла затекти вода. Декому спало на думку, можливо, вода набігла з двох собак капітана Ейртона. Тварин ретельно оглянули, та вони виявились достоту сухі.
Нарешті сіли роздивитися саму воду.
— Вона ж чорна, і в ній плаває щось дрібне, — зауважив Стрейндж.
— Схоже на мох, — сказав Джеремі Джонс.
Вони дивувалися, зачудовано гукали, але так нічого і не зрозуміли й покинули розслідування. Незабаром джентльмени пішли по домівках, прихопивши з собою дам.
О п’ятій годині Дженет Г’юз піднялася в спальню господині і знайшла її на ліжку. Арабелла навіть не зняла своєї чорної сукні. Коли Дженет поцікавилася, як вона почувається, та відповіла, що болять руки. Покоївка допомогла хазяйці роздягтись, а спустившись униз, розповіла все Стрейнджу.
Наступного дня Арабелла поскаржилася на біль, який по правій стороні спускався від маківки до самих ступень (принаймні вони так її зрозуміли, оскільки вона сказала «від крони до кінчиків коріння»). Стрейндж занепокоївся і негайно послав по м-ра Ньютона, лікаря, який практикував у Черч-Стреттоні. По обіді м-р Ньютон приїхав до Клана, але вдіяти нічого не зміг, бо, як не рахувати болю, з Арабеллою здавалося все гаразд. Назад він вирушив у доброму гуморі, сказавши Стрейнджу, що повернеться за день-два.
А третього дня вона померла[280].
ТОМ III
Джон Ускґласс
«Містер Норрелл з Гановер-сквер переконаний, що все пов’язане з Джоном Ускґлассом треба витрусити з сучасної магії, як міль та порох зі старого пальта. Що ж тоді в нього залишиться? Якщо позбутися Джона Ускґласса, не буде нічого, крім порожнечі».
Джонатан Стрейндж.
Пролог до «Літопису і чину англійської магії». (Лондон, накладом Джона Маррі, 1816).
45
Пролог до «Літопису і чину англійської магії» Джонатана Стрейнджа
Наприкінці 1110 року на півночі Англії з’явилася дивна армія. Вперше про неї почули поблизу місцини під назвою Пенло, що миль за двадцять-тридцять на північний захід від Ньюкасла. Ніхто не знав, звідкіля вона взялася, — припускали, що це вторгнення шотландців чи данів, або, можливо, навіть французів.
На початку грудня армія захопила Ньюкасл та Дарем і рушила далі на захід. Вона прибула в Еллендейл, маленьке поселення з кам’яницями серед високих пагорбів Нортумбрії, і на одну ніч отаборилася поблизу боліт за містечком. Мешканці Еллендейла були вівчарами, а не солдатами. У містечка не було оборонного муру, а найближче військо стояло за тридцять п’ять миль звідти й готувалося захищати замок Карлайл. Саме тому містяни вирішили не гаяти часу і завести дружбу з дивною армією. Кілька вродливих юнок, ці сміливі Юдити, вирушили до прибульців, аби порятувати себе та своїх сусідів, якщо вийде. Та щойно дівчата підступили до місця, де стояла невідома армія, вони перелякалися й позадкували.
У таборі панувала похмура тиша. З неба сипав лапатий сніг, а дивні солдати, загорнувшись у чорні плащі, лежали на білій землі. Спершу дівчата вирішили, що вояки мертві, — враження посилювала безліч круків та інших чорних птахів, що тулилися в таборі і навіть ходили по людях. Та все ж мертвими ті не були: час від часу хтось ворушився, вставав доглянути коня чи відганяв птаха, який намагався дзьобнути обличчя.
Коли дівчата наблизилися, котрийсь із солдатів звівся на ноги. Одна юнка відкинула страхи, підійшла до воїна і поцілувала його у губи.
Він мав дуже бліду шкіру без жодного ґанджу — вона блищала, наче місячне сяйво. Довге пряме волосся спадало темно-каштановим водоспадом йому на плечі. Вилиці були незвичайно чіткими та гарними, а вираз — урочистим. Широко посаджені, трохи розкосі очі поглядали з-під брів густих і темних, наче розчерки пера з химерними закрутками на краях. Однак це все геть не бентежило дівчину. Вона знала, що всі дани, шотландці та французи вирізняються такою моторошною вродою.
Воїн поставився до поцілунку вельми прихильно і дозволив поцілувати себе ще раз. Потім відповів дівчині тим самим. Інший солдат підвівся з землі, розкрив рота — і зазвучало тужливе квиління. Перший чужинець, якого поцілувала дівчина, заходився припрошувати її до танцю: довгі білі пальці підштовхували її стан, доки вона не стала повторювати рухи за ним.
Так воно й тривало, поки дівчині не стало жарко і вона не спинилася, щоб зняти плащ. Тоді подруги помітили, що на її руках, обличчі та ногах замість намистинок поту проступила кров, яка скрапувала на сніг. Це видовище так вжахнуло дівчат, що вони повтікали.
Дивна армія так і не ввійшла в Еллендейл. Тієї ж ночі вона рушила до Карлайла. Наступного дня містяни обережно вийшли на поле, де був табір. Там вони і знайшли ту дівчину. Тіло її було зовсім білим та безкровним, а сніг, на якому вона лежала, налився багрянцем.
За тим і впізнали люди
Усі битви англійці програли. До Різдва Воїнство Фейрі вже дісталося Йорка. Воно захопило Ньюкасл, Дарем, Карлайл та Ланкастер. Як не рахувати знекровлення дівчини з Еллендейла, фейрі майже не проявляли жорсткості, якою так славилися. Із усіх захоплених міст і фортець тільки Ланкастер вони спалили вщент. У Тірску, на північ від Йорка, свиня завдала образи одному із солдатів Воїнства, вискочивши під ноги його коню; той здійнявся на диби, впав і зламав хребта. Фейрі з товаришами кинулися полювати на свиню, а впіймавши, викололи їй очі. Утім, зазвичай тварини, як дикі так і свійські, раділи прибуттю Воїнства Фейрі, впізнаючи в прибульцях союзників у боротьбі проти звичного свого ворога — людей.
На Різдво король Генріх[282] зібрав графів, єпископів, абатів та інших значних людей свого королівства у Вестмінстер на раду. Про фейрі в тогочасній Англії знали непогано. Багато де траплялися давні поселення фейрі: якісь із них приховувала магія, а якісь просто оминав хрещений люд. Радники короля Генріха погоджувалися, що фейрі лихі за своєю природою. Хтиві, брехливі крадії, вони спокушали юнаків та юнок, зводили мандрівників на манівці та крали дітей, худобу та зерно. А ще були на диво ледачими: тисячу років тому фейрі опанували мистецтво обробляти дерево та камінь, але не завдавали собі клопоту зводити будинки. Переважно вони так і жили в місцях, які радо називали замками, хоча насправді це були