Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 110)

Ніхто не знав, що й думати.

У січні Воїнство Фейрі залишило Йорк і вирушило на південь, спинившись біля Тренту. І тоді неподалік від Ньюарка, на берегах річки Трент, король Генріх та його армія стали на герць із діне ші.

Перед початком битви по лавах Генріхового війська пролетів магічний вітер і луною розійшовся солодкий спів флейти, що кликав коней вивільнятися й перебігати на бік фейрі, забираючи з собою безталанних вершників. Потім кожному воїну вчулися голоси найрідніших — матерів, батьків, дітей і коханих, — що благали повертатися додому. Зграя круків спустилася з небес, дзьобаючи обличчя англійців і засліплюючи їх веремією чорних крил. Англійські солдати мусили чинити опір не тільки вправності й жорстокості ші, а і власним страхам, зродженим моторошною магією. Тож не диво, що битва була короткою і король Генріх зазнав поразки. У мить, коли все стихло й не лишилося жодного сумніву щодо розгрому короля Генріха, птахи на багато миль навколо заспівали з радощів.

Король і його радники чекали на ворожого вождя чи короля. Лави діне ші розступилися — і наперед вийшов незнайомець.

Йому ще не було й п’ятнадцяти років. Як і діне ші, він носив дрантя з грубої чорної вовни. Як і вони, мав довге й пряме чорне волосся. Як і вони, не говорив ні англійською, ні французькою — двома мовами, поширеними в тогочасній Англії, — а володів тільки діалектом мови фейрі[284]. Юнак був блідим і вродливим, з похмурим урочистим обличчям, та все ж усі присутні бачили, що він не фейрі, а людина.

На думку нормандських та англійських графів та лицарів, які вперше побачили його того дня, прибульця майже не торкнулася культура. Він ніколи не бачив ложки, стільця, залізного казана, срібного пенні чи воскової свічки. У жодному з тогочасних кланів і королівств фейрі не було таких гарних речей. Коли король Генріх і юнак зустрілися, щоб розділити між собою Англію, Генріх сидів на дерев’яній лаві й пив вино зі срібного келиха, а юнак сидів долі й пив овече молоко з кам’яної чашки. Хроніст Ордерік Віталій[285] через тридцять років описав збурення Генріхових придворних, коли посеред важливих перемовин воїн із діне ші нахилився й узявся послужливо ськатися у брудному юнаковому волоссі.

У Воїнстві Фейрі був молодий норманський лицар на ім’я Томас Дундейл[286]. І хоча він багато років провів у полоні фейрі, усе ж він достатньо пам’ятав рідну мову (французьку), щоб юнак і король Генріх могли порозумітися.

Король Генріх запитав хлопцеве ім’я.

Хлопець же відказав, що не має імені[287].

Король Генріх запитав, чому він пішов на Англію війною.

Хлопець сказав, що він останній із роду норманських аристократів, якому батько короля Генріха, Вільгельм Завойовник, пообіцяв землі на півночі Англії. Лихий супостат на ім’я Юбер де Котантен позбавив його родину земель і життя. Хлопець сказав, що за кілька років до того його батько звертався до Вільгельма II (Генріхового брата й попередника), благаючи справедливості, але не отримав її. Невдовзі по тому його батька вбили. Хлопець сказав, що його самого слуги Юбера ще немовлям покинули в лісі. Проте його знайшли діне ші й забрали жити до себе у Фейрі. І ось він повернувся.

Мав він юнацьку віру в абсолютну істинність власної справи й абсолютну хибність чужих. Він вирішив, що забрати частину Англії між річками Твід і Трент[288] буде справедливою відплатою норманським королям, які не помстилися за вбивство його родини. Саме з цієї — єдиної — причини король Генріх був змушений вдовольнитися лише південною частиною свого королівства.

Юнак повідомив, що вже владарює у Фейрі, і назвав ім’я свого сюзерена. Ніхто нічого не зрозумів[289].

Того дня розпочалося його правління, що тривало понад три сотні років.

У чотирнадцятирічному віці він уже створив ту магічну систему, якою ми послуговуємося нині. Вірніше, якою би послуговувалися, якби не забули більшу частину того, що він знав. Джон Ускґласс бездоганно поєднав магію фейрі з людським порядком, і сили фейрі сполучилися з його жахною цілеспрямованістю. Ми не знаємо, чому викрадене християнське дитя раптом стало найвеличнішим магом будь-якої доби. І до і після нього інші діти ставали бранцями у прикордонні Фейрі, проте ніхто з них не здобув того ж, що й Джон Ускґласс. Порівняно з тим, що досяг він, усі наші спроби видаються банальними й дрібними.

Містер Норрелл з Гановер-сквер переконаний, що все пов’язане з Джоном Ускґлассом треба витрусити з сучасної магії, як міль та порох зі старого пальта. Що ж тоді в нього залишиться? Якщо позбутися Джона Ускґласса, не буде нічого, крім порожнечі.

Із першого тому «Літопису і чину англійської магії» Джонатана Стрейнджа (накладом Джона Маррі, 1816).

46

«Небо говорило до мене…»

День видався темний. Прохолодний вітер жбурляв лапаті сніжинки в шибки книгозбірні м-ра Норрелла, де Чилдермасс писав ділові листи. І хоча годинник показував усього лише десяту годину ранку, в кімнаті вже запалили свічки. В каміні вогонь із тріском поїдав вугілля, та рипіло Чилдермассове перо на папері — інших звуків у кімнаті не було.

Гановер-сквер

Лорду Сідмуту, міністру внутрішніх справ[290]

8 січня 1816 р.

Мілорде!

На прохання м-ра Норрелла повідомляю вам, що накладання заклять для запобігання повеням на ріках графства Саффолк повністю завершено. Рахунок буде вислано м-ру Вінну в Скарбницю сього ж дня…

Десь ударив дзвін, жалобний набат. Дуже далеко. Чилдермасс майже не звернув на нього уваги, але суголосно дзвонові світло потьмянішало й кімната просякла самотністю.

…Магія втримає води у звичних берегах упродовж року. Втім, м-р Лівс, молодий інженер, якого найняв лорд-намісник[291] Саффолку для оцінки наявних мостів та інших споруд, суміжних з ріками, на міцність, висловив деякі сумніви…

Перед ним постав образ похмурого пейзажу. Він його бачив так ясно, ніби знав цю місцевість дуже добре або знайомий був із нею за картиною, яку щодня споглядав упродовж багатьох років. Широкий край, бурі голі поля, зруйновані будинки попід холодним сірим небом…

…щодо спроможності мостів на ріках Стауер і Орвелл витримати сильніший потік води, якого безперечно варто очікувати у період затяжних злив. М-р Лівс рекомендує негайно піддати всі мости, млини й переправи в Саффолку ретельному обстеженню, починаючи від Стауера та Орвелла. Мені повідомили, що він уже написав у цій справі до Вашої Милості…

Він уже не просто думав про той пейзаж. Здавалося, він сам перебуває в ньому. Стоїть на старому, зритому коліями шляху, що звивається вгору чорним узвишшям назустріч небу, в якому збирається величезна зграя чорних птахів…

…М-р Норрелл відмовився встановлювати часові рамки для дії магії. Але його особиста думка полягає в тому, що вона лишатиметься в силі стільки ж, скільки існуватимуть самі ріки. Однак він просив би дозволу рекомендувати Вашій Милості перевіряти силу заклять щодвадцять років. У наступний вівторок м-р Норрелл накладатиме ті самі чари в графстві Норфолк…

Проти сірого неба птахи скидалися на чорні букви. Йому здалося, що за якусь мить він збагне смисл написаного. Каміння на стародавньому шляху були знаками, які віщували долю мандрівника.

Чилдермасс рвучко прийшов до тями. Перо вислизнуло з руки, і чорнила заляпали лист.

Він спантеличено заозирався. Ніби ж не сон. Усі знайомі речі на своїх місцях: полиці, книжки, дзеркало, каламар, щипці для каміна, порцелянова статуетка Мартіна Пейла. Але тепер він не йняв віри власним чуттям. Він більше не вірив, що всі ці книжки, дзеркала й порцелянова статуетка справді тут. Наче все, що він бачить — це шкіра, яку можна протяти самим лише нігтем, і за нею відкриється вид на холодний, безлюдний край.

Бурі поля подекуди затопила повінь, і вони вкрилися вервечками холодних сірих озерець. Їх візерунок мав значення. Письмена озерець на полях залишив по собі дощ. Озерця — це магія дощу, так само, як хороводи чорного птаства в сірому небі — то заклинання неба, а колихання сіро-бурих трав — заклинання вітру. Значення мало все.

Чилдермасс відскочив од столу і струснувся. Квапливо пройшов кімнатою і смикнув дзвоник, викликаючи слугу. Та поки він чекав, магія не відступала, навпаки. І коли в дверях з’явився Лукас, Чилдермасс уже не був певен, чи він зараз у бібліотеці хазяїна, чи стоїть на стародавньому шляху…

Він несамовито затрусив головою і кілька разів кліпнув очима.

— Де хазяїн? — запитав він. — Щось негаразд.

Лукас стурбовано поглянув на нього.

— Містере Чилдермассе? Сер, вам зле?

— Не зважай. Де містер Норрелл?

— В Адміралтействі, сер. Я думав, ви знаєте. Карета приїхала по нього ще понад годину тому. Гадаю, скоро має повернутись.

— Ні, — не погодився Чилдермасс. — Не може бути. Не може бути, що його немає. Ти певен, що він не чаклує в себе нагорі?

— Цілком, сер. Я бачив, як хазяїн від’їжджав у кареті. Дозвольте, я пошлю Метью по лікаря, містере Чилдермассе. Ви геть хворі.

Чилдермасс розкрив рота, збираючись обуритись — мовляв, нічого він не хворий, але тієї самої миті…

…небо поглянуло на нього. Він відчув, як здригнулася земля, відчувши його на собі.

До нього заговорило небо.

Мовою, раніше ним ніколи не чутою. Він навіть не був певен, чи лунали в ній слова. Можливо, воно говорило до нього лише чорними письменами птаства. Він був малий і беззахисний, і йому нікуди було втекти. Він потрапив у пастку між небом і землею, немов між двох долонь. І якби їм схотілось, його би просто розтовкли.