Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 111)

До нього знову заговорило небо.

— Я не розумію, — промовив він.

Чилдермасс кліпнув очима і зрозумів, що над ним зігнувся Лукас, а він сам дихає якось нерівно. Чилдермасс повів рукою і за щось зачепився. Він повернувся набік і зі здивуванням побачив, що це ніжка стільця. Він лежав на підлозі.

— Що?… — спитав він.

— Ви в бібліотеці, сер, — відповів Лукас. — Здається, ви зомліли.

— Поможи підвестись. Треба поговорити з Норреллом.

— Сер, я ж вам уже говорив…

— Ні, — заперечив Чилдермасс. — Ти помиляєшся. Він мусить бути тут. Мусить. Відведи мене нагору.

Лукас допоміг йому зіпнутися на ноги, та біля сходів він знову мало не знепритомнів. Тому Лукас гукнув Метью, іншого лакея, і вони вдвох, напівпідтримуючи-напівнесучи Чилдермасса, доправили його в маленький кабінет на третьому поверсі, де м-р Норрелл займався своєю найбільш особистою магією.

Лукас відчинив двері. В каміні палахкотів вогонь. На невеличкій таці охайно лежали пера, ножі для гостріння, пенали й олівці. Каламар був повний, і срібне вічко його було замкнуте. Книжки й нотатники акуратно стояли на полицях або лежали в стороні. Пил був витертий, усе начищене до блиску та в бездоганному порядку. Цілком ясно, що м-р Норрелл вранці сюди й не заходив.

Чилдермасс відштовхнув лакеїв, став сам і трохи спантеличено озирнув кімнату.

— Бачите, сер? — озвався Лукас. — Я ж вам казав. Хазяїн в Адміралтействі.

— Так, — відповів Чилдермасс.

От тільки в цьому не було ніякого сенсу. Якщо химерну магію творив не Норрелл, то хто тоді?

— А Стрейндж не приходив? — запитав він.

— Звісно, ні! — обурився Лукас. — Я добре знаю свої обов’язки. І хочеться вірити, мені вистачило би розуму не пускати містера Стрейнджа в дім. Сер, але ви й досі якось дивно виглядаєте. Дозвольте послати по лікаря.

— Ні-ні. Мені вже краще. Набагато краще. Ось, поможи краще сісти в крісло. — Важко зітхнувши, Чилдермасс рухнув у фотель. — Господи Боже, чого ви витріщаєтеся? Метью, тобі немає чим зайнятися? Лукасе, принеси склянку води!

Йому й досі паморочилося, крутилася голова, але вже не так сильно нудило. Він і досі міг згадати той пейзаж до найменших подробиць. Його образ добре закарбувався. Досі відчувався смак того безлюддя, іншосвітності, але Чилдермасс уже не боявся згубитися там. Він міг думати.

Лукас повернувся з тацею, на якій стояли келих для вина та карафка з водою. Він налив Чилдермассові води, і той осушив склянку.

Чилдермасс знав одне заклинання, якраз аби виявляти магію. Із його допомогою не можна було встановити, хто вчинив магію і яку саме; воно просто повідомляло, чи взагалі хтось чаклував. Принаймні на це воно й було розраховане. Чилдермасс вдавався до нього лише раз, але нічого тоді не виявив, тому й не знав, працює заклинання чи ні.

— Налий мені ще одну склянку, — наказав він Лукасу.

Лакей послухався.

Цього разу Чилдермасс води не пив, натомість пробурмотів над нею кілька слів. Підняв склянку проти світла і подивився на її вміст, поволі обертаючись, поки не оглянув усю кімнату.

Нічого.

— Навіть не знаю, що я шукаю, — зітхнув він собі під носа й знову гукнув Лукаса: — Ходімо. Мені потрібна твоя допомога.

Вони повернулися в бібліотеку. Чилдермасс знову підняв склянку, промовив слова й подивився крізь неї.

Нічого.

Він підійшов до вікна. На якусь мить йому здалося, що на дні склянки зблисла перлинка білого світла.

— Це на площі, — промовив він.

— Що на площі? — не зрозумів Лукас.

Чилдермасс не відповів. Натомість він визирнув із вікна. Брудну бруківку Гановер-сквер вкривав сніг, і на білому тлі різко виділялася чорна огорожа, що відділяла центральну частину площі. Сніг усе ще падав, і дмухав різкий вітер. Попри таку погоду, на площі гуляло кілька людей. Усім було відомо, що на Гановер-сквер мешкає м-р Норрелл, тому сюди ходили в надії його побачить. От і зараз один джентльмен і дві юні леді (безсумнівно, палкі шанувальники магії) стояли перед будинком і захоплено позирали на нього. Трохи далі від них огорожу підпирав смаглявий молодик. Поруч із ним вештався торговець чорнилами у драному пальті і барильцем чорнил на спині. Праворуч — іще одна дама, яка відвернулася від будинку і повільно йшла у бік Гановер-стрит, але Чилдермассу здалося, ніби вона тільки-но була поміж інших спостерігачів. Модно й дорого вбрана у темно-зелене манто, підбите горностаєм, в руках вона тримала горностаєву муфту.

Чилдермасс добре знав торговця чорнилами — часто в нього скуплявся. Решта були йому незнайомі.

— Впізнаєш кого-небудь? — поцікавився він.

— Он того чорнявого, — Лукас тицьнув пальцем на молодика, що спирався на огорожу. — Це Фредерік Марстон. Приходив кілька разів до містера Норрелла, просився в учні, але хазяїн, звісно, навіть зустрітися з ним не схотів.

— Так. Пригадую, ти розповідав про нього. — Чилдермасс іще порозглядав людей на площі і промовив: — Хоч як неймовірно це звучить, але хтось із них зараз чаклує. Мені треба спуститися й роздивитися ближче. Ходімо. Без тебе я не впораюся.

На площі магія відчувалася ще сильніше. В Чилдермассовій голові бив сумний набат. За пеленою снігу два світи аж мерехтіли, переміняючись, наче картинки в чарівному ліхтарі. Одну мить Гановер-сквер, а іншу — тоскні поля з чорними письменами в небі.

Чилдермасс підняв келих, готовий промовити слова закляття, але в тому не було потреби. Склянка сяяла рівним білим світлом. Яскравіше від усього іншого в цей похмурий зимовий день, чистіше й бездоганніше від лампового вогню, воно відкидало химерні тіні на обличчя Чилдермасса й Лукаса.

Небо знову говорило до нього. Цього разу здалося, що воно бриніло питанням. І відповідь тягнула за собою значні наслідки. Якби ж то зрозуміти, в чім суть питання, та знайти правильні слова, в які убрати свою відповідь, тоді би щось відкрилося — те, що навіки змінить англійську магію, те, про що ні Стрейндж, ні Норрелл досі й не здогадувалися.

Довгу мить він намагався зрозуміти. Тепер мова закляття здавалася болісно знайомою. Ще мить, думалося йому, і він усе збагне. Хай там як, а світ повсякденно мовить до нього цими словами, просто він їх раніше ніколи не помічав…

Лукас щось говорив. Чилдермасс, напевно, знову повалився додолу, бо лакей тримав його попід руки і намагався підвести. Келих розбився на друзки об камені бруківки, і біле світло розлилося по снігу.

— …дивовижно, — вів мову Лукас. — Ось так, містере Чилдермассе. Стоїмо. Я ще ніколи вас у такому стані не бачив. Сер, ви певні, що не хочете вернутися в дім? Але ось уже й містер Норрелл. Він точно знатиме, що робити.

Чилдермасс повернув голову праворуч. Із Джордж-стрит на площу завертала карета м-ра Норрелла.

Торговець чорнилами також її помітив. Він хутко підбіг до джентльмена з двома дамами, поштиво вклонився їм і заговорив до джентльмена. Всі троє озирнулися на карету. Джентльмен дістав із кишені монету і дав її торговцю чорнилами. Той знову вклонився і відійшов.

М-р Марстон, чорнявий молодик, і сам знав, що це Норреллова карета. Тільки-но він її запримітив, як покинув свій пост біля огорожі й рушив уперед.

І навіть модно вбрана дама розвернулася й рушила до будинку, вочевидь, із наміром поглянути на Головного Мага Англії.

Перед будинком карета зупинилася, з козлів спустився слуга й відчинив дверцята. Вийшов м-р Норрелл, замотаний у безліч кашне, через що він скидався на товстуна. М-р Марстон привітався й одразу же заговорив. М-р Норрелл нетерпляче похитав головою і відмахнувся від нього.

Модно вбрана дама проминула Чилдермасса й Лукаса. Вона мала дуже блідий і серйозний вигляд. Чилдермассові здалося, що люди, не байдужі до жіночої вроди, певно, назвали би даму красунею. І роздивившись її зблизька, повірений м-ра Норрелла запідозрив, що звідкись її знає.

— Лукасе, — пробурмотів він, — що це за одна?

— Пробачте, сер. Здається, я її вперше бачу.

Біля східців карети м-р Марстон напосівся на мага, і м-р Норрелл сердився все більше. Роздивившись по сторонах, він побачив неподалік Лукаса з Чилдермассом і кивком покликав їх.

Саме в ту мить модно вбрана дама підступилася до нього впритул. Здавалося, вона теж хоче звернутися до м-ра Норрелла, але ні, наміри її виявилися інакшими. Зі своєї муфти вона дістала пістоля і з найспокійнішим видом націлила його прямо в серце магові.

М-р Норрелл і м-р Марстон витріщилися на неї.

Кілька речей сталися водночас. Лукас випустив із рук Чилдермасса, який каменем рухнув на бруківку, а сам побіг рятувати хазяїна. М-р Марстон схопив леді за талію. Дейві, кучер м-ра Норрелла, зістрибнув із козлів та перейняв руку з пістолем.

Чилдермасс лежав на снігу поміж скляних осколків. Він бачив, як надприродно легко жінка вирвалася з обіймів м-ра Марстона і штовхнула його на землю з такою силою, що той не подужав підвестись. Стукнула Дейві у груди своєю тендітною ручкою в рукавичці, від чого кучер відлетів на кілька ярдів назад. Лакей м-ра Норрелла — той, що відчиняв дверцята карети, — спробував був збити її з ніг, але не завдав їй ані найменшої шкоди. Вона просто поклала йому долоню на обличчя (немовби осінила найлегшим доторком на світі), і він осів на землю. Лукаса вона просто вперіщила пістолем.

Чилдермасс погано розумів, що відбувається. Він ледве підвівся і ступив кілька кроків уперед, не тямлячи, йде він по Гановер-сквер чи якимсь стародавнім шляхом у Фейрі.