Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 108)

— Стрейндже! — скрикнув Генрі.

Але без мага нічого не можна було вдіяти, всі мусили піти слідом. Стрейндж піднявся сходами до бібліотеки на другому поверсі і негайно підійшов до великого срібного тареля, що височів на одному зі столів.

— Принеси води, — наказав він Джеремі Джонсу.

Слуга приніс кухоль води й наповнив таріль.

Стрейндж промовив одне-єдине слово — і кімнату виповнили сутінки й тіні. Тієї ж миті вода потемніла і стужавіла.

Морок налякав Генрі.

— Стрейндже! — закричав він. — Що ми тут робимо? Світло згасає! Моя сестра надворі. Не можна й миті лишатися вдома! — Він повернувся до Джеремі Джонса як до єдиної людини, що могла вплинути на Стрейнджа: — Скажіть йому припинити! Треба починати пошуки!

— Помовч, Генрі, — відказав Стрейндж.

Він двічі провів пальцем по поверхні води. Зринули дві блискучі смуги, які розділили водну гладь на чверті. Стрейндж ворухнув рукою над однією з них. Там з’явилися зірки, ще лінії, візерунки й павутинки світла. Кілька секунд маг дивився на них, а тоді ворухнув рукою над наступною чвертю. Світло в ній заграло новим візерунком. Стрейндж повторив дію над третьою і четвертою четвертинами — і візерунки змінювалися. Вони тремтіли й мерехтіли, скидаючись то на письмена, то на лінії на картах, то на сузір’я.

— Навіщо все це потрібно? — здивовано запитав м-р Гайд.

— Щоби знайти її, — відповів Стрейндж. — Принаймні, мало би так працювати.

Він торкнувся однієї з чвертей. Раптом усі інші візерунки зникли. Останній малюнок розрісся і заповнив усю поверхню води. Стрейндж розділив його на чверті, якийсь час роздивлявся, а тоді торкнувся однієї з частин. Маг повторив дію кілька разів: візерунки ставали щільнішими і починали все більше скидатися на карту. Та чим довше працював Стрейндж, тим більше сумніву виражало його обличчя. Здавався, його певність у тому, що показував таріль, танула щомиті.

Через кілька хвилин Генрі урвався терпець:

— Заради Бога, не час для магії! Арабелла загубилася! Стрейндже, благаю тебе! Облиш ці дурниці й ходімо її шукати!

Стрейндж нічого не відповів, тільки гнівно зиркнув і вдарив по воді. Лінії та зірки одразу зникли. Маг глибоко вдихнув і почав спочатку. Цього разу він діяв упевненіше, а тому швидше відшукав візерунок, який вважав за потрібний. Проте, так і не отримавши з того жодних корисних відомостей, він дивився на воду із сумішшю спантеличення й сум’яття.

— Що там? — стривожено запитав м-р Гайд. — Містере Стрейндже, ви бачите свою дружину?

— Я не бачу сенсу в тому, що мені каже закляття! Воно каже, ніби Арабелли немає в Англії. І у Вельсі. І в Шотландії. І у Франції. Я якось неправильно чаклую. Твоя правда, Генрі. Я тут марную час. Джеремі, принеси мені черевики й пальто!

Раптом на поверхні води розквітло нове видіння. У стародавній тінистій залі танцювала юрба вродливих чоловіків і чарівних жінок. Та це не мало жодного стосунку до Арабелли. Стрейндж знову вдарив по воді, видіння зникло.

Густий сніг укривав усе навколо. Замерзла природа непорушно мовчала. Насамперед вирішили обшукати угіддя Ешфейра. Коли з’ясувалося, що там немає нікого, крім кропив’янок і вільшанок, Стрейндж, Генрі, м-р Гайд і слуги взялися перевіряти дороги.

Троє служниць повернулися до будинку й піднялися на горище, куди ніхто не зазирав із тих часів, коли Стрейндж був хлопчиком. Узявши молоток і сокиру, вони повідчиняли скрині, забиті ще п’ятдесят років тому. Вони зазирали у шафи й шухляди, куди навряд чи можна було б сховати навіть тіло дитини, не те що дорослої жінки.

Дехто зі слуг помчав до мешканців Клана. Інші взяли коней і поїхали до Клантона, Парслоу, Кланбері та Віткотта. Невдовзі в околицях не лишилося дому, де б не знали, що місис Стрейндж зникла, — і жодного дому, звідки не відрядили хоча б одну людину на її пошуки. Тим часом жінки у цих будинках підтримували вогонь і дбали про всі приготування, щоби, потрапивши до їхнього дому, місис Стрейндж могла отримати стільки тепла, затишку і наїдків, скільки взагалі може прийняти людина.

Протягом першої ж години з’явився капітан Джон Ейртон із дванадцятого полку легких драгунів, який воював разом із Веллінґтоном і Стрейнджем на Піренейському півострові й під Ватерлоо. Його землі прилягали до Стрейнджевих. Маг і капітан були ровесниками й жили по сусідству все життя, проте через сором’язливість і замкненість капітана за рік вони обмінювалися хіба двадцятьма словами. Одначе у важкі часи той прийшов із картами й тихою, урочистою обіцянкою Стрейнджу та Генрі допомогти у всьому, що тільки в його силах.

Невдовзі з’ясувалося, що не тільки м-р Гайд бачив Арабеллу. Двоє наймитів із ферми, Мартін Оуклі та Овен Буллбрідж, також бачили її. Довідавшись про це від їхніх друзів, Джеремі Джонс миттю скочив на першого ж коня, якого зміг роздобути, і помчав крізь засніжені поля до берегів річки Клан, де Оуклі та Буллбрідж приєдналися до шукачів. Чи то проводячи їх, чи то підганяючи, Джеремі доправив наймитів до Клана, де були капітан Ейртон, м-р Гайд, Генрі Вудгоуп і Стрейндж.

З’ясувалося, що розповідь Оуклі та Буллбріджа дивним чином суперечила розповіді м-ра Гайда. Той бачив Арабеллу на голих засніжених схилах Касл-Ідрис. Вона йшла на північ. Він помітив її рівно о дев’ятій і, як і раніше, почув калатання дзвонів.

З іншого боку, Оуклі та Буллбрідж бачили, як вона хутко продиралася крізь темні зимові хащі за п’ять миль на схід від Касл-Ідрис, але вони також стверджували, ніби помітили її рівно о дев’ятій годині.

Капітан Ейртон насупився і спитав, як Оуклі та Буллбрідж знали, що була дев’ята година, адже, на відміну від м-ра Гайда, ніхто з них не мав кишенькового годинника. Оуклі відповів, що вони так подумали, бо почули калатання дзвонів. А дзвони ті, на думку Оуклі, лунали з церкви святого Георгія у Клані. А Буллбрідж заперечував: він вважав, що то не могли бути дзвони святого Георгія, бо в церкві лише один дзвін, а вони чули передзвін. Буллбрідж зауважив, що передзвін той був дуже сумним — похоронним, як здалося йому, — але чому саме так, він пояснити не зміг.

В решті деталей обидві історії збігалися: ніяких дурниць про чорну сукню. Усі троє стверджували, що Арабелла була вбрана в біле і йшла доволі швидко. Ніхто не бачив її обличчя.

Капітан Ейртон розділив чоловіків на групи по четверо-п’ятеро і відрядив їх обшукувати темний зимовий ліс. Жінок він попросив принести ліхтарі й теплий одяг, а тоді спорядив вершників обдивитися високі відкриті пагорби навколо Касл-Ідрис. На чолі загону поставили м-ра Гайда, який тільки того й чекав. Через десять хвилин після того, як Оуклі та Буллбрідж закінчили свою оповідь, усі розбіглися. Арабеллу шукали, доки тривав день, але день не може тривати вічно. Лише п’ять днів минуло від зимового сонцестояння, тому о третій годині починало сутеніти, а о четвертій спадала темрява.

Шукачі повернулися до Стрейнджевого будинку, де капітан Ейртон мав намір підбити підсумки вже зробленого і з’ясувати, що робити далі. Прийшли також кілька леді з маєтків по сусідству. Вони спробували було чекати вдома на новини про долю місис Стрейндж, але виявили, що це дуже самотня і тривожна справа. Тому жінки прийшли до Ешфейра: почасти, щоб допомогти у разі потреби, але головне — щоби втішитися у товаристві одна одної.

Останніми повернулися Стрейндж і Джеремі Джонс. Взуті й забрьохані, вони зайшли просто зі стаєнь. В обличчі Стрейнджа не було ні кровинки, а погляд бездумно блукав. Він виглядав і рухався, наче сновида. Певно, він і не сів би, якби Джеремі Джонс не втиснув його у стілець.

Капітан Ейртон розклав на столі карти й почав з’ясовувати у кожної групи шукачів, де вони були і що знайшли, — тобто не з’ясував геть нічого.

Кожен присутній чоловік і кожна жінка думали про те, що охайно намальовані смуги й слова на картах були насправді скутими кригою ставками й ріками, мовчазними лісами, замерзлими ровами й високими голими пагорбами, і кожен із них згадував, скільки овець, корів та дикої звірини загинуло в цю пору.

— Здається, минулої ночі я прокидався… — раптом пролунав хрипкий голос.

Усі роззирнулися.

Стрейндж досі сидів у кріслі, куди його прилаштував Джеремі. Руки мага звисали обабіч тіла, а поглядом він втупився у підлогу:

— Здається, минулої ночі я прокидався. Коли саме — не знаю. Арабелла сиділа в узніжжі ліжка. Одягнена.

— Ви не розповідали цього раніше, — зауважив м-р Гайд.

— Я не пам’ятав цього раніше. Гадав, що мені наснилося.

— Не збагну, — мовив капітан Ейртон. — Ви хочете сказати, що місис Стрейндж могла залишити дім уночі?

Здавалося, Стрейндж підшукує відповідь на це вельми слушне запитання, але так нічого й не сказав.

— Але ж, безперечно, — втрутився м-р Гайд, — ви маєте знати, була вона вдома вранці чи ні?

— Вона була тут. Звісно, вона була тут. Смішно було б гадати… Принаймні… — Стрейндж змовк. — Себто, коли я прокинувся, то думав про свою книжку, а в кімнаті було темно.

Дехто з присутніх почав замислюватися, що чоловік із Джонатана Стрейнджа якщо й не зовсім недбалий, то принаймні на диво неуважний до своєї дружини. Хтось навіть почав із сумнівом позирати на нього й обмірковувати причини, чому віддана (здавалося би) дружина раптом втікла у заметіль. Суворі слова? Лиха вдача? Жахливі з’яви, що супроводжують роботу мага, — привиди, демони, почвари? Раптове викриття Стрейнджевої коханки і півдюжини дітей на стороні?