Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 107)

— Що? — перепитав Стрейндж, який не відривав очей від книжки останню частину розмови.

— Дерева, — повторив Генрі.

— Які дерева?

— Ось ті, — Генрі вказав на вікно, за яким височів цілий гурт могутніх і стародавніх дубів, ясенів і беріз.

— Ці дерева — просто бездоганні сусіди. Вони зайняті власними справами й ніколи не завдають мені клопоту. Гадаю, я краще віддячу їм тим самим.

— Але ж вони затуляють світло.

— Ти також, Генрі, але ж я не йду на тебе з сокирою.

І хоча Генрі мав сотню причин критикувати розташування Ешфейра і сам маєток, справжня причина його скарг крилася деінде. Насправді його непокоїла магічність, яка проймала весь будинок. Спершу, коли Стрейндж тільки обрав собі магію за фах, Генрі не мав нічого проти. У ті часи новини про дивовижні досягнення м-ра Норрелла тільки починали ширитися королівством. Магія здавалася лишень езотеричною гілкою історії, розвагою для багатих і ледачих джентльменів. Генрі й досі так на неї дивився. Він пишався Стрейнджевим багатством, маєтком і родоводом, але не його магією. Він і досі щоразу дивувався, коли його вітали через спорідненість із Другим Найвеличнішим Магом Доби.

Стрейнджеві було далеко до виплеканого Генрі ідеалу багатого англійського джентльмена. Йому не було ніякого діла до тих занять, яким зазвичай присвячують час панове в англійській провінції. Він не цікавився ні фермерством, ні мисливством. Його сусіди рушали на полювання — Генрі чув луну їхніх пострілів та гавкіт собак у засніжених лісах і полях — проте Стрейндж ніколи не брав рушниці до рук. Арабеллі потрібна була вся її наполегливість, щоби переконати чоловіка вийти надвір і пів години погуляти.

Книжки у бібліотеці, що належали Стрейнджевим батьку й дідусеві, — томи англійською, грецькою і латиною, якими могли похвалитися полиці всякого джентльмена, — було знято й поскидано купою на підлозі, аби Стрейндж міг поставити власні книжки й записники[276]. Журнали, присвячені практичній магії, як, наприклад, «Друзі англійської магії» та «Новочасний маг», лежали по всьому будинку. На столику в бібліотеці стояв великий срібний таріль, іноді по вінця заповнений водою. Часто Стрейндж по пів години сидів і витріщався у воду, торкаючись поверхні, виробляючи химерні жести й записуючи побачене. На іншому столі посеред купи книжок лежала карта королівства, на якій Стрейндж позначав старі шляхи фейрі, що вели з Англії бозна-куди.

Було й інші речі, які Генрі розумів лише наполовину, а тому ще дужче не любив. Наприклад, він знав, що кімнати в Ешфейрі незрідка мали дивний вигляд, але не усвідомлював, що причиною цього були дзеркала, які могли і відбивати, і не відбивати світло, що сяяло чи то пів години, чи то сотню років тому. А вранці, щойно прокинувшись, й увечері, перед сном, Генрі чув відлуння далекого дзвону — то був дуже сумний звук, що, здавалося, долинав крізь товщу океанічних вод із затопленого міста. Насправді Генрі ніколи не замислювався про дзвін — і навіть не згадував про нього, — проте меланхолія, яку той навіював, лишалася з ним цілий день.

Він знаходив розраду від усіх смутків і розчарувань, повсякчас порівнюючи триб життя у Ґрейт-Гізердені й у Шропширі (здебільшого не на користь Шропширу) і вголос дивуючись, чому Стрейндж мусить так наполегливо вчитися — «неначе в нього немає власного маєтку, а статки ще потрібно заробити». Здебільшого Генрі адресував ці ремарки сестрі, але так виходило, що і Стрейндж усе чув, а тому невдовзі Арабелла опинилася у вельми неприємному становищі, намагаючись берегти мир між двома чоловіками.

— Якщо я потребуватиму поради Генрі, — мовив Стрейндж, — то сам її попрошу. Яке йому діло, де я вирішив будувати свої стайні? Чи як проводжу свій час?

— Розумію, любий, це вельми дратує, — погодилася Арабелла, — і ніхто не здивується, якщо раптом тобі урветься терпець, але тільки припусти…

— Терпець! Це ж він постійно присікується до мене!

— Тихше! Тихше! Він же тебе почує. Це направду жорстоке випробування, і будь-хто погодиться, що ти все зносиш із янгольським терпінням. Але, мені видається, що Генрі хоче бути люб’язним. Просто не вміє до ладу це висловити. Попри всі його вади, ми дуже сумуватимемо, коли він поїде.

Остання заувага не переконала Стрейнджа так, як хотілося б Арабеллі, тому вона додала:

— Ти будеш добрим до Генрі? Заради мене?

— Звісно! Звісно! Я сама терплячість. Ти ж це знаєш! Була колись така приказка — нині забута, — що на одному й тому самому полі священники сіють пшеницю, а маги — жито. Це означає що маги й священники ніколи не дійдуть згоди[277]. Досі я цього не помічав. Я гадав, що маю дружні стосунки з лондонським духовенством. Декан Вестмінстерського абатства і сповідач принца-регента — чудові хлопці. Але Генрі мене дратує.

На Різдво захурделило. Через незгоди попередніх днів чи з якоїсь іншої причини Арабелла, прокинувшись ізранку, чулася хворою і не мала сил підвестися з ліжка, змучена головним болем. Стрейндж і Генрі мусили складати одне одному товариство цілий день. Генрі без угаву розповідав про Ґрейт-Гізерден, а надвечір вони зіграли в екарте[278]. Ця гра подобалась їм обом. Може, вона навіть подарувала би якусь втіху, якби посеред другої партії Стрейндж не витягнув винову дев’ятку, і йому на думку не спало кілька нових ідей щодо магічного значення цієї карти. Він облишив і гру, і Генрі, а карту забрав із собою до бібліотеки, щоби ретельніше її вивчити. Генрі зостався сам.

Наступного дня під ранок Стрейндж раптово прокинувся — чи напівпрокинувся. Кімнатою розлилося слабке сріблясте світло, що могло бути й відблиском снігу в місячному сяйві. Магові здалося, що він побачив Арабеллу: повністю одягнена, вона сиділа спиною до нього в узніжжі ліжка й розчісувала волосся. Він щось сказав їй — чи, принаймні, подумав, що сказав.

А тоді знову заснув.

Близько сьомої ранку маг цілковито прокинувся і подумав, що треба поквапитися до бібліотеки, аби попрацювати годинку-дві, поки не з’явиться Генрі. Стрейндж хутко встав, рушив до гардеробної і подзвонив, щоби Джеремі Джонс прийшов його поголити.

О восьмій годині покоївка Арабелли Дженет Г’юз постукала в двері спальні. Не почувши відповіді, Дженет вирішила, що в господині, певно, досі болить голова, тому пішла геть.

О десятій годині Стрейндж і Генрі разом снідали. Генрі вирішив провести день на полюванні й усіляко намагався переконати Стрейнджа скласти йому компанію.

— Ні, ні. У мене багато роботи, але це не має псувати твої плани. Зрештою, ти знаєш ці поля й ліси не гірше за мене. Я позичу тобі рушницю, собак теж десь дістанемо, я певен, із цим складнощів не буде.

Зайшов Джеремі Джонс і повідомив, що повернувся м-р Гайд. Він був у вестибюлі й хотів поговорити зі Стрейнджем у нагальній справі.

— Ну, й чого йому треба цього разу? — пробубнів Стрейндж.

М-р Гайд рвучко зайшов до кімнати, обличчя йому аж посіріло від тривоги.

Раптом Генрі вигукнув:

— Та що він узагалі собі думає? Він ні з кімнати не вийде, ні в коридор не зайде!

В Ейфейрі, окрім усього іншого, Генрі дратували слуги, які рідко поводилися з тією церемонністю, яку він вважав за необхідне в такому статечному маєтку. Джеремі Джонс уже виходив із кімнати, але так і застряг на порозі, де, схований за дверима, схвильовано перешіптувався з іншим слугою.

Кинувши погляд на двері, Стрейндж зітхнув і мовив:

— Генрі, направду це не має ніякого значення. Містере Гайде, я…

Через цю затримку м-р Гайд занепокоївся ще більше, і він

випалив:

— Годину тому я знову бачив місис Стрейндж на вельських пагорбах!

Генрі здригнувся й зиркнув на Стрейнджа.

Стрейндж холодно поглянув на м-ра Гайда й спокійно сказав:

— Нічого, Генрі. Не зважай.

Почувши таке, м-р Гайд злегка відсахнувся, але чоловік він був упертий, тож правив далі своєї:

— Це трапилося над Касл-Ідрис[279]. Як і раніше, місис Стрейндж ішла від мене, тому я не бачив її обличчя. Я намагався іти за нею, щоб наздогнати, але, як і раніше, спустив з очей. Так, минулого разу ви вважали, буцімто мені просто здалося, — ніби я зустрів примару, витворену зі снігу й вітру моєю уявою, — але сьогодні було ясно й тихо, тому я знаю, що бачив місис Стрейндж, — так само, як бачу зараз вас, сер.

— Минулого разу? — збентежився Генрі.

Стрейндж заходився нетерпляче дякувати м-рові Гайду за його добру вдачу, що змусила його принести їм цю… (Він не міг дібрати влучного слова).

— Але, наскільки мені відомо, місис Стрейндж зараз перебуває у безпеці під дахом мого дому, і, смію припустити, ви не здивуєтеся, якщо я…

Раптом до кімнати повернувся Джеремі. Він одразу підійшов до Стрейнджа, нахилився до нього і щось прошепотів на вухо.

— Та говори вже! Поясни, у чім річ! — наполягав Генрі.

Джеремі із сумнівом поглянув на Стрейнджа, але маг промовчав. Він прикрив рот рукою і почав блукати поглядом, неначе йому спала на думку нова і не дуже приємна ідея.

Джеремі сказав:

— Місис Стрейндж немає в будинку, сер. Ми не знаємо, де вона.

Генрі кинувся розпитувати м-ра Гайда, що саме він бачив на пагорбах і, не даючи тому часу відповісти, перескакував з одного питання на інше. За обома похмуро спостерігав Джеремі Джонс. Тим часом Стрейндж сидів мовчки і дивився поперед себе. Раптом він зірвався на ноги й швидко вийшов із кімнати.

— Містере Стрейндже! — гукнув м-р Гайд. — Куди ви йдете?