Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 106)
— Сподіваюся, ти не був із ним надто грубим.
— Я, сер? Звісно, ні.
— Можливо, він випив зайвого. Гадаю, так воно й було. Припускаю, що вони з Девідом Евансом відсвяткували успішне укладання угоди.
Джеремі насупився.
— Сумніваюся, сер. Девід Еванс — методистський проповідник.
— Он як! Твоя правда. До того ж, по щирості, все це не надто схоже на п’яну галюцинацію. Радше нагадує видіння курця опіуму, який начитався романів місис Редкліфф.
Стрейндж відчув, що візит м-ра Гайда збентежив його. Спокій відбирала навіть думка про те, що Арабелла — хай вигадана, уявна Арабелла — загубилася серед снігів і блукала між пагорбів. Стрейндж не міг позбутися спогадів про матір, яка втекла на ті самі пагорби від жалів нещасливого шлюбу, підхопила застуду під час грози й померла.
Того ж дня за вечерею м-р Стрейндж звернувся до Арабелли:
— Я сьогодні бачився з містером Гайдом. Він певен, що бачив, як ти минулого вівторка ходила біля Валу у завірюху.
— Ні!
— Так!
— Бідолашний чоловік. Він, мабуть, неабияк злякався.
— Певно, що так.
— Я неодмінно навідаю містера та місис Гайд, коли приїде Генрі.
— Здається, ти намірилася навідати всіх у Шропширі, коли приїде Генрі, — зауважив Стрейндж. — Сподіваюся, ти не розчаруєшся.
— Розчаруюся? Про що ти?
— Погода нині кепська.
— Тоді попросимо Гарріса їхати повільно й обережно. Хоча він завжди так робить. До того ж, Шпак — дуже спокійний кінь. Треба щоб добряче насипало снігу й граду, аби його налякати. Він не з лякливих. Окрім того, сам знаєш, що є люди, яких Генрі просто повинен відвідати. Вони дуже засмутяться, якщо він цього не зробить. Дженні та Алвен — двоє старих слуг мого батька. Вони тільки й говорять, що про приїзд Генрі. Минуло п’ять років, відколи вони бачили його востаннє. Сердешні навряд чи протягнуть ще п’ять років.
— Добре! Дуже добре. Я лише кажу, що погода може погіршитися. От і все.
Одначе все було не так уже й добре. Стрейндж боявся, що Арабелла покладає завеликі надії на цей візит. Після весілля вона рідко бачилася з братом. На Сого-сквер він приїжджав нечасто, а коли все ж навідувався, то гостював не так довго, як би їй хотілося. Проте його приїзд на Різдво мав відновити їхню колишню приязнь. Брат і сестра будуть разом там, де минуло їхнє дитинство. Генрі пообіцяв, що лишиться майже на місяць.
Генрі приїхав, і спершу здалося, що всі Арабеллині найзаповітніші бажання справдилися. За вечерею точилася дуже жвава бесіда. Генрі мав безліч новин про Ґрейт-Гізерден, нортгемптонширське село, де він служив приходським священником[275].
Ґрейт-Гізерден — село велике і заможне. Там жило кілька джентльменів із родинами. Генрі пишався поважним становищем, яке посів у тій громаді. Він довго описував своїх друзів, їхні обіди та бали, а потім додав:
— Та не подумайте, ніби ми нехтуємо доброчинністю. У нас дуже завзята громада. Багато нужденних потребують допомоги. Позавчора я навідався до однієї бідної родини і побачив, що до них уже приїхала міс Воткінс, роздала гроші й добрі поради. Міс Воткінс — дуже співчутлива юна леді.
Тут Генрі змовк, очікуючи, що хтось щось скаже.
Стрейндж дивився недомислено, аж раптом його осяяла думка.
— О, Генрі, щиро прошу пробачення. Мабуть, ти вважаєш нас вкрай недбалими. Ти п’ять разів за десять хвилин згадав про міс Воткінс, а ми з Белл нічого не спитали про неї. Холодне вельське повітря заморожує голову, і ми сьогодні трохи заповільні. Однак, я вже прийшов до тями і готовий розпитувати тебе про цю леді, скільки ти сам забажаєш. Вона білявка чи чорнявка? Смаглява чи бліда? Надає перевагу піаніно чи арфі? Які книжки вона любить?
Генрі — запідозривши, що Стрейндж його дражнить — насупився і, здається, мав намір більше не згадувати ту леді.
Арабелла кинула на чоловіка холодний погляд і, взявшися м’якше розпитувати Генрі, скоро вивідала таке: міс Воткінс лише нещодавно переїхала до Ґрейт-Гізердена; хрестили її іменем Софронія; вона мешкає зі своїми опікунами, м-ром та місис Свунферст (що приходилися їй далекими родичами); вона любить книжки (хоча Генрі й не зміг сказати, які саме), її улюблений колір — жовтий, а от ананаси їй геть не до смаку.
— Яка ж вона з себе? Гарненька? — запитав Стрейндж.
Від цього питання Генрі, вочевидь, зніяковів.
— Ні, міс Воткінс не вважають першою красунею. Але, пізнавши її ближче, ти розумієш, що насправді важить. Люди обох статей, які виглядають вкрай невиразно при першому знайомстві, з часом можуть розкрити свою красу. Глибокий розум, гарні манери та добрий норов — ось ті риси, які можуть втішити чоловіка значно більше за звичайну скороминущу вроду.
Стрейндж із Арабеллою трохи здивувалися цій промові. По короткій паузі Стрейндж запитав:
— Статки?
Генрі тріумфував:
— Десять тисяч фунтів.
— Мій любий Генрі! — скрикнув Стрейндж.
Пізніше, лишившись із дружиною на самоті, маг сказав:
— Наскільки я розумію, Генрі можна привітати з розумним вибором. Він, здається, першим запримітив цю леді. Вочевидь, її не надто діймають залицяльники. Певно, є щось таке в її поставі чи лиці, що захищає від надмірного обожнювання.
— Але я не думаю, що вся справа в грошах, — обстала за брата Арабелла. — Має бути й прихильність. Інакше Генрі б і не подумав про таке.
— О, без сумніву, — відповів Стрейндж, — Генрі — гарний хлопець. Та й, до того ж, я не втручаюся, як ти знаєш.
— Ти посміхаєшся, хоч і не маєш на це права. Свого часу я була так само розумна, як і Генрі. Ніхто б і не подумав, що з тобою — з твоїм довгим носом та нестерпним характером — можна побратися, аж доки цього не зробила я.
— Твоя правда, — замислено відповів Стрейндж. — Я й забув. Це ваша сімейна вада.
Наступного дня Стрейндж працював у бібліотеці, а Генрі й Арабелла поїхали в гості до Дженні й Алвена. Однак радість перших днів минула дуже швидко. Арабелла збагнула, що у них з братом лишилося дуже мало спільного. Останні сім років Генрі провів у невеликому селі. А вона натомість жила в Лондоні і зблизька спостерігала за найвизначнішими подіями останніх років. Вона дружила не з одним міністром, була знайома з прем’єр-міністром і кілька разів танцювала з лордом Веллінґтоном. Арабелла зустрічалася з синами короля, вклонялася принцесам і завжди могла розраховувати на усмішку та миле слівце принца-регента, коли приїжджала в Карлтон-Гаус. І це не кажучи вже про її знайомство з усіма причетними до славетного відродження англійської магії.
Проте якщо Арабелла з великою охотою слухала братові новини, його мало цікавило те, що розповідала вона. Її розповіді про лондонське життя викликали у Генрі лише ввічливе: «О, справді?» Якось Арабелла розповідала про свою розмову з герцогом Веллінґтоном, а брат дивився на неї здійнявши брову і м’яко всміхаючись. Його вигляд та посмішка ясно промовляли: «Я тобі не вірю». Таке ставлення дуже ранило Арабеллу. Вона не вважала, що вихваляється, — такі зустрічі були звичною частиною її лондонського життя. Арабеллу вразив здогад: її саму листи брата тішили, а от йому відповіді сестри видавалися нудними та чванькуватими.
А тим часом сердешний Генрі мучився власними гризотами. Ще хлопчиком він щиро любив Ешфейр-Гаус. Арабеллиного брата однаково вражали розміри та розташування маєтку, і вплив, який мав його власник в околицях Клана. Юнаком він завжди з нетерпінням чекав на день, коли Джонатан Стрейндж успадкує Ешфейр-Гаус і сам Генрі зможе приїжджати сюди у поважній ролі — Друга Господаря Дому. А тепер, коли все бажане здійснилося, він виявив, що нітрохи не тішиться перебуванню тут. Ешфейр значно поступався багатьом садибам, які Генрі бачив за минулі роки. Фронтонів у ньому було не менше, ніж вікон. Усі кімнати дивної форми, з низькими стелями. Багато поколінь мешканці дому розташовували вікна там, де було до смаку саме їм, нітрохи не замислюючись про загальний вигляд будинку, та й самі вікна — усі до одного — поринали в тінь троянд і плюща, які вкривали стіни. Це був старомодний будинок: за висловом самого Стрейнджа, будинок, у якому би залюбки скніла героїня якого-небудь роману.
В околицях Ґрейт-Гізердена нещодавно полагодили декілька будинків, а також звели низку нових елегантних котеджів для леді й джентльменів, які бажали тихого сільського життя, тому — або через нездатність перестати без упину розмовляти про свою паству, або через можливість близького одруження, яка заполонила думки Генрі всілякими домашніми покращеннями, — Арабеллин брат просто не міг стриматися й постійно роздавав Стрейнджеві поради. Особливо його засмучувало розташування кінного двору, який «доводиться проминати, щоб дістатися до південної частини парку й фруктового саду». Генрі сказав Срейнджеві:
— Ти міг би залегко знести його і наново збудувати деінде.
Маг нічого на те не відповів, але натомість ураз звернувся до дружини:
— Люба, сподіваюся, тобі подобається цей дім? Боюся, мені ніколи раніше не спадало на думку запитати тебе. Якщо він тобі не до душі, то одне твоє слово — й ми негайно переїдемо в інше місце!
Арабелла засміялася і запевнила, що дім її цілковито влаштовує.
— І мені шкода, Генрі, але місце кінного двору влаштовує мене не менше, ніж усе решта.
Генрі спробував знову:
— Але, звісно ж, ти погодишся, що можна значно покращити обійстя, просто зрубавши он ті дерева, які скупчилися навколо будинку й затіняють кожну кімнату? Вони ростуть, як собі забажають — де би не впало зерня чи жолудь.