Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 105)

Раптом Стівен уже знову сидів на другому поверсі кав’ярні «Єрусалим». Він оглянув себе і джентльмена. Добрий одяг був подраний на шмаття, а самих їх із ніг до голови вкривала болотна грязюка.

Уперше він зміг уважно роздивитися колоду моходуба — непроглядно чорну, дрібно відполіровану й липку від твані.

— Для початку її обов’язково треба висушити, — промовив Стівен.

— Ет, не скажи! — сліпучо всміхнувся джентльмен. — Мені вона прекрасно підійде і такою.

43

Химерна пригода містера Гайда

Якось уранці на першому тижні грудня Джеремі постукав у двері Стрейнджевої бібліотеки в Ешфейрі й повідомив, що м-р Гайд просить прийняти його для короткої бесіди.

Стрейндж не надто любив, коли його відволікали. Відколи він оселився в селі, то полюбив тишу й самотність майже так само, як Норрелл.

— Ну, гаразд! — пробурмотів він.

Стрейндж затримався лише для того, аби дописати ще один абзац, перевірити три-чотири місця в біографії Валентина Ґрейтрейкса, промокнути написане, виправити кілька слів, ще раз промокнути аркуш — а по тому він негайно пішов до вітальні.

Біля каміну сидів джентльмен і замислено дивився на полум’я. Це був жвавий чоловік років п’ятдесяти в добротному одязі та грубих чоботях джентльмена-фермера. На столі поряд з ним стояли маленька склянка вина й тарілочка з печивом. Вочевидь, Джеремі вирішив, що гість чекає надто довго, тож приніс частування.

М-р Гайд та Джонатан Стрейндж все життя були сусідами, але через відчутну різницю в статках та смаках лишалися не більше, ніж просто знайомими. Власне, це була їхня перша зустріч, відколи Стрейндж став магом.

Вони потисли руки.

— Смію припустити, сер, — почав м-р Гайд, — вам цікаво, яка справа привела мене на ваш поріг у таку погоду.

— Погоду?

— Так, сер. Вона дуже кепська.

Стрейндж визирнув у вікно. Високі пагорби довкола Ешфейра вкрив сніг. Кожна гілочка, кожна лозинка зігнулася під холодним тягарем. Саме повітря побіліло від морозу й туману.

— Так і є. Я цього не помітив. Я не виходив надвір з неділі.

— Ваш слуга розповів, що ви дуже зайняті своїми науками. Прошу пробачити, що відволікаю, але я маю повідомити дещо невідкладне.

— О, не треба вибачатись. Як ваша… — Стрейндж затнувся, намагаючись пригадати, чи є у м-ра Гайда дружина, діти, брати, сестри чи друзі. Виявивши, що не має про це ніяких відомостей, він завершив: — …ферма? Здається, вона в Естоні?

— Ближче до Кланбері.

— Кланбері. Так.

— Зі мною все добре, містере Стрейндже, як не рахувати доволі… тривожну пригоду, що трапилася зі мною три дні тому. Я не раз питав себе, чи варто приходити до вас, однак, порадившися з дружиною та друзями, вирішив, що мушу розповісти вам, що побачив. Три дні тому на вельському боці кордону в мене були справи з Девідом Евансом. Ви ж, певно, знайомі з ним, сер?

— Лише побіжно. Я ніколи з ним не говорив. Здається, Форд знає його краще.

(Форд був управителем Стрейнджевої садиби.)

— Отже, сер, ми з Девідом Евансом позакінчували свої справи до другої дня, і я радо вирушив додому. Повсюди густо навалило снігу, й дорога з Лленфейр Вотердайн геть споганіла. Смію припустити, вам не відомо, що дім Девіда Еванса стоїть на високому пагорбі, з якого видно далеко на захід, і коли він проводжав мене, ми помітили, що в наш бік сунуть великі сірі снігові хмари. Місис Еванс, Девідова мати, наполягала, аби я лишився і поїхав наступного дня, але ми з Евансом все обговорили й вирішили, що я зможу встигнути до хуртовини, коли поїду негайно і навпростець. Іншими словами, я мав мчати через Вал до Англії, щоб обігнати бурю[274].

— Через Вал? — зморщив лоба Стрейндж. — Місцина там дуже крута — навіть влітку — і відлюдна. Якщо щось трапиться, помочі нізвідки чекати. Не хотів би я там опинитися. Але гадаю, ви знаєте норов тих пагорбів краще за мене.

— Певно, сер, ви мудріші, ніж я був тоді. Коли я під'їхав до Валу, поривчастий вітер здійняв у небо сніг, який лежав на землі. Він поналипав на шерсть коня та моє пальто, і коли я поглянув униз, то побачив, що ми побіліли, як схил, як повітря. Як усе навколо. Віхола обертала сніг на зловісні фігури: мені здавалося, що навколо кружляють привиди, злі духи та лихі янголи із казок арабської леді. Мій бідний кінь, зазвичай не дуже лякливе створіння, сахнувся, наче перед ним постали всі можливі жахіття. Уявіть собі, щойно я почав від усього серця клясти себе за нехтування гостинністю місис Еванс, як почув дзвін.

— Дзвін? — перепитав Стрейндж.

— Так, сер.

— Але звідки там міг узятися дзвін?

— У такому відлюдному місці — нізвідки, сер. Направду, я дуже здивувався, що взагалі щось чую крізь фиркання коня і завивання вітру.

Вирішивши, що м-р Гайд прийшов, аби йому пояснили це дивне явище, Стрейндж почав розповідати про магічне значення дзвонів: їх використовували як оберіг від фейрі та інших злих духів, а лихих фейрі іноді відлякували церковним подзвоном. Проте водночас добре відомо, що фейрі люблять дзвони: калатання часто супроводжує їхню магію; і дзвони також чути при появі фейрі.

— Це дивне протиріччя я пояснити не можу, — завершив м-р Стрейндж. — Маги-теоретики б’ються над цією загадкою століттями.

М-р Гайд слухав промову мага з виразом якнайбільшої ввічливості й поваги. Коли Стрейндж змовк, м-р Гайд сказав:

— Але дзвін був тільки початком, сер.

— О! — з легким роздратуванням видихнув Стрейндж. — Дуже добре. Продовжуйте.

— Я піднявся схилом високо вгору і вже бачив верхівку Валу. Він поріс кривими деревами, а в розломах стриміли хиткі камені. Я поглянув на схід і побачив, як уздовж Валу в мій бік дуже швидко йде леді…

— Леді!

— Я дуже ясно бачив її. Вітер шарпав розпущене волосся, куйовдив пасма. — М-р Гайд здійняв руки, щоб показати, як майоріло волосся леді у хуртовині. — Здається, я її покликав. І я певен: вона повернула голову і глянула на мене, але не спинилася і навіть не сповільнила крок. Вона так і йшла вздовж Валу, а сніг і далі привидом вихрився навколо неї. На жінці була тільки чорна сукня. Ні шалі. Ні пелерини. Я дуже злякався. Вирішив, що її спіткала якась жахлива пригода. Тому помчав схилом так швидко, як тільки був здатен мій бідний кінь. Я намагався не втрачати ту леді з поля зору, але вітер сипав мені снігом в очі. Коли я дістався Валу, жінки ніде не було. Я поїздив вздовж стіни туди-сюди. Шукав і кричав до хрипоти. Я був певен, що жінка впала під завалами каменів, чи її замело снігом, або вона застрягла в якійсь кролячій норі. Чи може, її забрав той, хто заподіяв їй лихо.

— Лихо?

— Сер, я припустив, що на Вал її привів той, хто бажав їй зла. Часом такі страшні речі трапляються.

— Ви впізнали ту леді?

— Так, сер.

— Хто то була?

— Місис Стрейндж.

На мить запала тиша.

— Але це неможливо, — приголомшено мовив Стрейндж. — Містере Гайде, якби з місис Стрейндж трапилася якась біда, запевняю, мені би про це сказали. Я не настільки запорпався у свої книжки. Перепрошую, містере Гайде, але ви помиляєтеся. Ким би не була та бідна жінка, вона не місис Стрейндж.

Містер Гайд похитав головою.

— Сер, якби в Шрусбері чи Ладлоу я побачив вас, то міг би й не впізнати відразу. Але батько місис Стрейндж був молодшим священником нашого приходу сорок сім років. Я знаю місис Стрейндж — тоді ще міс Вудгоуп — відколи вона малим дитям робила перші кроки церковним двором Кланбері. Ще до того, як вона поглянула на мене, я впізнав її. Впізнав по фігурі, ході, по всьому.

— Що ви зробили після того, як жінка зникла?

— Я відразу примчав сюди, але ваш слуга мене не впустив.

— Джеремі? Той, із яким ви щойно говорили?

— Так. Він сказав, що з місис Стрейндж усе гаразд. Зізнаюся, я йому не повірив, тому обійшов будинок, зазираючи в усі вікна, поки не побачив, що ваша дружина сидить тут, на цьому самому дивані. — Й м-р Гайд додав: — Вона була вбрана у світло-блакитну сукню, а зовсім не в чорну.

— Що ж, нічого дивного в цьому немає. Місис Стрейндж ніколи не носить чорне. Це не той колір, який би я волів бачити на молодій жінці.

М-р Гайд похитав головою і насупився.

— Хотів би я переконати вас у тому, що бачив. Але розумію: мені це не вдасться.

— А я хотів би пояснити, що з вами трапилося. Але мені це не вдасться.

Чоловіки потисли руки на прощання. М-р Гайд, врочисто поглянувши на господаря садиби, сказав:

— Містере Стрейндже, я ніколи не бажав їй зла. Я вдячний небу, що з нею все гаразд.

Маг злегка вклонився:

— І ми подбаємо, щоб так було й надалі.

Коли двері за м-ром Гайдом зачинилися, Стрейндж якусь мить постояв, а тоді пішов шукати Джеремі.

— Чому ти не сказав мені, що він уже приходив?

Слуга насмішкувато чмихнув.

— Повірте, сер, я чудово розумію, що через таку маячню вас не варто турбувати! Леді в чорній сукні, що блукає серед хурделиці!