Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 8)

— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже в мене за спиною жіночий голос. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.

Я повертаюся лицем до голосу, шаріючись від того, що дюжина облич виринають зі своєї нудьги, щоб оглянути мене. Моє ім'я оббігає навколо кімнати; за ним, наче бджолиний рій, слідує шепіт.

Обабіч шахового столику сидять жінка, про яку я припускаю, що це Івлін Гардкасл, і літній, надзвичайно товстий чоловік, вдягнутий у костюм, що замалий для нього. Вони дивна пара. Івлін ще немає тридцяти років; тонке, кощаве тіло, високі вилиці, зав'язане ззаду біляве волосся — вона трохи нагадує осколок скла. На ній зелена сукня: модно скроєна, з паском на талії; різкі контури гармонують із суворим виразом обличчя.

Що ж до товстуна, то йому має бути не менш як шістдесят п'ять років, і мені важко уявити, які вправи йому довелося виконати, щоб умостити свою тушу за стіл. Його стілець замалий для нього й занадто жорсткий. Товстун страждає. На його чолі блищить піт, а просякла хусточка, яку він стискає в руці, каже, що ці страждання тривають уже довго. Він дивиться на мене дивно, на обличчі в нього щось середнє між цікавістю та вдячністю.

— Прошу вибачити, — кажу я. — Я…

Не відриваючи погляд від шахівниці, Івлін штовхає пішака вперед. Товстун повертається до гри й бере кінчиками м'ясистих пальців свого слона.

Несподівано для себе я стогну через його помилку.

— Ви вмієте грати в шахи? — питає мене Івлін, втупивши очі в шахівницю.

— Схоже, що так, — кажу я.

— То може ви зіграєте зі мною після лорда Ревенкорта?

Всупереч моєму попередженню слон Ревенкорта прямує до пастки Івлін, щоб бути вбитим турою. Далі гра товстуна зумовлена панікою, а Івлін швидко рухає свої фігури вперед, квапить його, коли він має зберігати спокій. Гра закінчується за кілька ходів.

— Дякую, що розважили, лорде Ревенкорт, — каже Івлін, кладучи його короля. — А тепер, якщо я не помиляюсь, вам треба кудись поспішати.

Це прощання не надто ввічливе, і Ревенкорт, незграбно вклонившись, виплутується з-за столу й кульгає з кімнати геть, злегка кивнувши мені.

Відраза Івлін переслідує його аж до дверей, але миттєво зникає, коли жінка вказує мені на стілець навпроти себе.

— Будь ласка, — каже вона.

— Боюсь, я не можу, — кажу я. — Я шукаю служницю, яка принесла мені записку під час учорашньої вечері, але окрім цього я про неї нічого не знаю. Я сподівався на вашу допомогу.

— Вам міг би допомогти наш дворецький, — каже вона, повертаючи рештки своєї армії на початкові позиції.

Кожна з фігур стає точно в центрі свого квадратика, лицем до ворога. Боягузам на цій шахівниці, вочевидь, немає місця.

— Пан Коллінз знає кожний крок кожного слуги цього будинку; принаймні, він робить усе, щоб вони так вважали, — каже Івлін. — На жаль, сьогодні вранці його побили. Доктор Діккі перевів його до сторожки, щоб той міг відпочити. Я, до речі, збиралася відвідати його. Якщо хочете, ходімо зі мною.

Я мить вагаюсь, оцінюючи небезпеку. Залишається лише сподіватися, що якщо б Івлін Гардкасл планувала завдати мені шкоди, вона не стала б оголошувати свій намір піти разом зі мною перед цілою кімнатою свідків.

— Ви дуже ласкаві, — відповідаю я, заслуживши цим спалах усмішки.

Івлін підводиться, чи то не помічаючи, чи то вдаючи, що не бачить спрямованих на нас цікавих поглядів. До садка можна вийти крізь великі засклені двері, але ми проходимо повз них і натомість виходимо через вестибюль, щоб мати змогу сходити спершу до своїх кімнат по плащі та капелюхи. Коли ми з Блекгіту виходимо у вітряний холодний день, Івлін досі поправляє на собі одяг.

— Дозвольте спитати, що саме трапилося з паном Коллінзом? — кажу я, подумавши, що напад на нього може бути пов'язаним з нападом на мене.

— Як мені сказали, на нього накинувся один з наших гостей, художник на ім'я Ґреґорі Ґолд, — каже вона, зав'язуючи товстий шарф. — Це був абсолютно безпричинний напад, і Ґолд устиг добряче його побити, перш ніж хтось утрутився. Мушу попередити вас, докторе, панові Коллінзу дали багато заспокійливого, тож я не певна, чи буде він здатен допомогти вам.

Ми йдемо гравійною доріжкою, що веде до селища, і мене знову вражає незвичайність мого стану. Колись, упродовж кількох минулих днів, я мав прибути сюди саме цим шляхом, радісний і схвильований, або ж роздратований віддаленістю та відлюдністю цього маєтку. Чи розумів я тоді небезпеку, в якій був, або ж зрозумів її згодом, уже тут? Така велика частка мене загублена, спогади здуло, наче опале листя вітром, але ось він я, зроблений наново. Мені цікаво, чи сподобався б Себастьянові Беллу цей чоловік, яким я став? Чи знайшли б ми взагалі спільну мову?

Не кажучи жодного слова, Івлін бере мене під лікоть, і тепла посмішка змінює її обличчя. Таке враження, ніби всередині дівчини запалили вогонь, її очі блищать життям, проганяючи похмуру жінку, якою вона була до цього.

— Як добре виходити з Блекгіту! — скрикує вона й підіймає лице назустріч дощу. — Слава Богу, що ви прийшли саме тоді, докторе. Чесне слово, ще б одна хвилина, і я б щось собі заподіяла.

— Що ж, у такому разі добре, що я завітав, — кажу я, дещо наляканий зміною в її настрої.

Відчувши моє спантеличення, Івлін сміється.

— О, не зважайте на мене, — каже вона. — Я ненавиджу повільне зближення з людьми, тому щоразу, як зустрічаю когось, хто мені подобається, я просто відразу припускаю, що ми вже друзі. Це заощаджує багато часу.

— Я можу вас зрозуміти, — кажу я. — Дозвольте спитати, чим я справив на вас добре враження?

— Лише за умови, що ви дозволите мені відповісти відверто.

— А прямо зараз ви не відверта?

— Я намагалася бути ввічливою, але ви праві, я завжди роблю не правильний вибір, — каже вона з удаваним жалем. — Що ж, якщо відверто, то мені подобається ваша меланхолія, докторе. Ви справляєте враження людини, яка радше була б деінде, і це бажання я цілком поділяю.

— Ви хочете сказати, що не радієте поверненню додому?

— О, цей будинок не був моїм домом дуже довго, — каже вона, перестрибуючи через велику калюжу. — Упродовж минулих дев'ятнадцяти років я жила в Парижі, відколи мого брата вбили.

— А як щодо жінок, з якими я вас бачив у Сонячній кімнаті, хіба вони вам не подруги?

— Вони приїхали цього ранку і я, якщо чесно, не впізнаю жодної з них. Діти, яких я знала, скинули з себе шкуру й виповзли у суспільство. Я тут така сама чужа, як і ви.

— Принаймні, ви не чужа сама собі, міс Гардкасл, — кажу я. — Можливо, вас хоча б це втішить?

— Навпаки, — каже вона, дивлячись на мене. — Мені здається, що було би просто чудово відійти від себе на якийсь час. Я заздрю вам.

— Заздрите?

— А чом ні? — каже вона, витираючи з обличчя дощ. — Ви душа, з якої зняли все, докторе. Жодного жалю, жодних ран, жодної брехні, яку треба собі казати, щоб кожного ранку мати змогу подивитися на себе в дзеркало. Ви… — вона кусає губу, шукаючи слушне слово. — Чесний.

— Також це можна назвати «беззахисний», — кажу я.

— Ви хочете сказати, що ви теж не радієте своєму поверненню?

Її посмішка дивна, в губах легкий вигин, який було б легко сприйняти як насмішку, але насправді він видається змовницьким.

— Я не такий чоловік, яким сподівався бути, — тихо кажу я, дивуючись власній відвертості. Щось у цій жінці розслаблює мене, але я, хоч вбийте, не знаю, що саме.

— Чому? — питає вона.

— Я боягуз, міс Гардкасл, — зітхаю я. — Сорок років спогадів щезло, і ось що під ними ховалося. Ось що від мене залишилося.

— Будь ласка, звіть мене Іві. У такому разі я зможу звати вас Себастьяном і сказати, щоб ви не переймалися своїми вадами. Ми всі їх маємо, і якби я теж щойно з'явилася на цьому світі, я теж, можливо, була б обережною, — каже вона, стискаючи моє передпліччя.

— Ви дуже ласкаві, але йдеться про дещо більш глибоке, більш інстинктивне.

— Ну то й що, що ви боягуз? — питає вона. — Бувають і гірші риси. Принаймні, ви не злий, не жорстокий. До того ж, тепер ви отримали можливість вибору. Замість збирати себе навпомацки, як це робимо ми, решта, щоб одного дня прокинутися без жодної гадки про те, яким чином ми стали тим, ким ми є, ви можете подивитися на світ і на людей навколо й обрати ті частини характеру, які бажаєте. Ви можете сказати: «Я хочу чесність того чоловіка та оптимізм тієї жінки», неначе замовляєте собі костюм на Севіл-Роу.

— Ви робите з моєї травми везіння, — кажу я, відчуваючи піднесення.

— Ну а що, якщо не це, можна назвати другим шансом? — питає вона. — Вам не подобається чоловік, яким ви були — добре, будьте кимось іншим. Вас більше нічого не зупиняє. Як я вже сказала, я заздрю вам. Решта з нас застрягли у своїх помилках.

Мені нічого на це відповісти; втім, миттєвої відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох велетенських стовпів, на вершинах яких ангели дмухають у свої мовчазні сурми. Сторожка розташована ліворуч від нас, серед дерев: крізь щільне листя подекуди проглядає червона черепиця на даху. Стежка веде до обшарпаних зелених дверей, що розбухнули від віку та вкрилися тріщинами. Івлін ігнорує ці двері й тягне мене за пальці до задньої частини будинку; ми проштовхуємося крізь гілля, що доросло аж до крихких стін.

Задні двері заперті простою засувкою, відсунувши яку дівчина заводить мене до сирої кухні; там усе вкрито шаром пилу, на полицях досі стоять мідні каструлі. Зайшовши, жінка зупиняється й прислухається.