Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 7)
Я беру у своїй кімнаті плащ і парасольку, і йду надвір, де від землі відстрибує дощ, а повітря просякнуте смородом гнилого листя. Не будучи певним, об яке саме вікно розбився птах, я йду вздовж стіни, доки не знаходжу його труп, а тоді ховаю його за допомогою канцелярського ножа, замочивши при цьому рукавички.
Уже змерзнувши, я зважую, куди мені йти далі. Брукована дорога до конюшні огинає нижній край газону. Я можу піти навпростець по траві, але мої туфлі не годяться для такої пригоди, тому я обираю безпечніший варіант: іду під’їзною гравійною доріжкою, доки ліворуч не з'являється дорога. Мене вже не дивує, що вона в жахливому стані. Корені дерев повивертали з землі брук, необрізані гілки тягнуться вниз, наче пальці крадія. Досі не заспокоївшись після зустрічі з дивним чоловіком у костюмі чумного лікаря, я стискаю рукою ніж і йду повільно, боячись, що перечеплюсь або хтось вистрибне на мене з лісу. Не знаю, що то в нього за гра, що він так убрався, але забути про його застереження мені не вдається.
Хтось убив Анну й дав мені компас. Сумнівно, що одна й та сама людина напала на мене минулого вечора, щоб урятувати цього ранку, а тепер я мушу протидіяти ще й цьому Лакею. Ким я маю бути, щоб зібрати навколо себе стільки ворогів?
У кінці дороги стоїть зроблена з червоної цегли висока арка з розбитим скляним годинником, а за нею — подвір'я, оточене стайнями та надвірними будівлями. У годівницях повно вівса, карети стоять колесо до колеса, накриті проти погоди зеленою тканиною.
Єдине, чого немає — коней.
Усі стійла пусті.
— Агов? — обережно гукаю я. Мій голос відлунюється в подвір'ї, але відповіді на нього немає.
З димаря маленького будинку здіймається стовп чорного диму, двері не замкнені, тож я заходжу, щоб гукнути всередині. Вдома нікого немає, і це дивно, бо в каміні горить вогонь, а на столі стоять каша та грінки. Знявши мокрі рукавички, я вішаю їх на гачку над вогнем, сподіваючись зменшити свій дискомфорт на шляху назад.
Торкнувшись їжі пальцем, я виявляю, що вона трохи тепла; отже, її залишили не дуже давно. Кинуті сідло та шкіряна латка кажуть про те, що обірвався ремонт. Я можу лише припустити, що мешканці цього будинку поспішили надвір, щоб дати ладу чомусь раптовому, тому вирішую зачекати, доки вони повернуться. Попри те, що повітря просякло вугіллям і сильно пахне кінським волосом і засобом для полірування, це досить приємний притулок. Сильніше мене тривожить відлюдність цієї будівлі. Поки я не дізнався, хто напав на мене минулої ночі, треба ставитися обережно до всіх у Блекгіті, у тому числі й до старшого конюха. Якщо це залежатиме від мене, віч-на-віч я з ним не зустрінуся.
На гвіздку біля дверей висить розклад чергувань, біля нього висить на мотузочці олівець. Знявши цей аркуш, я перевертаю його, щоб написати замовлення поїздки до селища, але там уже щось написано.
Я втягую носом дим, швидко розвертаюся й бачу, що мої рукавички тліють над вогнем. Швидко схопивши їх, я затоптую червоні іскри. Серце гупає; витріщивши очі, я обшукую будинок, щоб зрозуміти, як зроблено цей фокус.
— Тому що я бачив, як вона загинула, — кажу я крізь зуби до пустої кімнати й через це відразу ніяковію.
Опанувавши себе, я перечитую записку, але правда досі недосяжна. Якщо Анна вижила, вона має бути дуже жорстокою, щоб так грати зі мною. Більш імовірно, що після того, як будинком поширилися чутки про мою ранкову пригоду, хтось вирішив мене розіграти. Бо навіщо інакше вибирати для зустрічі такі зловісні місце та час?
— Сьогодні погана погода, будь-хто зміг би передбачити, що я сушитиму рукавички.
Будинок ввічливо слухає, але навіть моїм власним вухам цей довід видається непереконливим. Він майже такий самий відчайдушний, як моє бажання не вірити записці. Мій характер такий зіпсований, що я залюбки облишив би надію на те, що Анна жива, заради того, щоб утекти звідси з чистою совістю.
Почуваючись кепсько, я надягаю обпалені рукавички. Мені треба подумати, а ходіння начебто сприяє цьому.
Я обходжу стайні й потрапляю на зарослий вигул, де трава сягає мені до поясу, а огорожа так погнила, що майже завалилася. На іншому боці вигулу йдуть під одною парасолькою дві фігури. Вони, певно, йдуть по якійсь стежині, бо рухаються швидко, тримаючи одне одного за руку. Лише Богові відомо, як вони мене помітили, але одна з фігур привітно махає рукою. Я відповідаю тим самим, створивши коротку мить віддаленої близькості, а потім вони зникають у тіні дерев.
Опустивши руку, я приймаю рішення.
Я казав собі, що мертва жінка не в праві вимагати чогось від мене, і тому я можу залишити Блекгіт. То була причина боягуза, але в ній, принаймні, була дещиця правди.
Але якщо Анна жива, тепер усе не так.
Я підвів її цього ранку, і це все, про що я відтоді думав. Тепер, коли я отримав другий шанс, я не можу відвернутися від неї. Вона в небезпеці, а я можу, а отже
6
— Хтось хоче моєї смерті.
Дивно казати таке вголос, неначе накликаєш собі долю, але якщо я хочу дожити до цього вечора, я мушу здолати свій страх. Я відмовляюся витрачати ще більше часу на переховування в спальні. Тільки не тоді, коли стільки питань вимагають відповідей.
Я йду назад до будинку, пильно оглядаю дерева на ознаки небезпеки, мої думки гасають туди-сюди по ранкових подіях. Знов і знов я думаю про порізи на руці та про чоловіка в костюмі чумного лікаря, про Лакея та про загадкову Анну, яка виявилася живою та здатною залишати мені записки.
Як вона вижила в лісі?
Я роблю припущення, що вона написала записку заздалегідь, до того, як на неї напали, але звідки вона могла знати, що я буду в тій хаті й сушитиму над вогнем рукавички? Про свої плани я нікому не розповідав. Може, я міркував уголос? Чи могла вона спостерігати за мною?
Хитаючи головою, я роблю крок геть від цієї конкретної кролячої нори.
Я зазираю задалеко вперед, у той час як насправді мені треба озирнутися назад. Майкл сказав, що вчора під час вечері служниця принесла до столу записку, і що відтоді він мене не бачив.
Саме тоді все почалося.
Щойно я заходжу у двері Блекгіту, якісь голоси манять мене до вітальні, де я не знаходжу нікого, крім двох молодих служниць, що збирають залишки обіду на дві величезні таці. Вони працюють пліч-о-пліч, пліткують, схиливши одна до одної голови, і не помічають мене.
— …Генрієта каже, що вона збожеволіла, — каже одна з дівчин, в якої з-під білого чіпця вибилося брунатне волосся.
— Не можна так казати про леді Гелену, Бет, — докоряє інша дівчина. — Вона завжди добре до нас ставилася, справедливо, хіба ні?
Бет зважує цей факт проти рясноти своїх пліток.
— Генрієта каже, що вона марила, — продовжує вона. — Кричала на лорда Пітера. Каже, що це, певно, через повернення до Блекгіту після того, що сталося з майстром Томасом. Каже, що це місце дивно на людей впливає.
— Ця Генрієта багато чого каже, я б на твоєму місці на це не зважала. Хіба ми раніше не чули, як вони сваряться? До того ж, якби то було серйозно, леді Гелена сказала би пані Драдж, хіба ні? Завжди каже.
— Пані Драдж не може її знайти, — тріумфально каже Бет, вважаючи справу проти леді Гелени неспростовно доведеною. — Не бачила її весь ранок, але…
Моя поява обриває їхню розмову, покоївки переполохано намагаються зробити реверанс, і їхня спроба швидко перетворюється в плутанину з рук, ніг і збентежених облич. Махнувши рукою, щоб вони не переймалися, я питаю в них, хто прислужував минулого вечора під час вечері, але у відповідь отримую лише пусті погляди та вибачливе бурмотіння. Я вже готовий здатися, аж раптом Бет наважується сказати, що Івлін Гардкасл розважає інших пані в Сонячній кімнаті, що в задній частині будинку, і вона має знати більше.
Після коротких переговорів одна зі служниць веде мене крізь бічні двері до кабінету, в якому я вранці зустрічався з Деніелом і Майклом. За кабінетом знаходиться бібліотека, яку ми хутко перетинаємо й виходимо з неї до темного коридору. При нашій появі темнота ворушиться, з-під маленького столика для телефона з'являється чорна кішка, хвіст якої повзе по дерев'яній підлозі. Безшумно ступаючи лапами, вона чапає вздовж коридору й прослизає до прочинених дверей у дальньому кінці. Звідти просочується тепле оранжеве світло, голоси та музика.
— Пані Івлін там, сер, — каже служниця.
Її інтонація лаконічно описує і кімнату, і Івлін Гардкасл — схоже, дівчина невисокої думки про них.
Проігнорувавши її уїдливість, я відчиняю двері, і тепло кімнати за ними вдаряє мене в обличчя. Повітря важке, п'янке від парфумів, його зрушує лише груба музика, що літає, ширяє та натикається на стіни. Великі вікна дають вид на садок за будинком, а далі складаються куполом сірі хмари. Навколо каміна розставлені крісла та канапи, на яких напівлежать схожі на в'ялі орхідеї молоді жінки, що палять сигарети та випивають. Настрій у кімнаті скоріше сторожко-очікувальний, ніж святковий. Мало не єдиною живою істотою тут видається картина на стіні: стара жінка з вугільно-чорними очима сидить і дивиться на цю кімнату; вираз її обличчя красномовно передає відразу до цього збіговиська.