Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 9)
— Івлін? — кажу я.
Вказавши жестом, щоб я мовчав, вона робить крок до коридору. Від цього несподіваного попередження мені стає моторошно, тіло напружується, але вона сміється:
— Пробачте, Себастьяне, я прислухалася, чи тут мій батько.
— Ваш батько? — здивовано перепитую я.
— Він тут живе, — каже вона. — Він мав піти полювати, але я не хотіла раптово натрапити на нього, якщо він спізнився. Боюсь, ми з ним не надто сильно подобаємося одне одному.
Не встиг я спитати її ще про що-небудь, як вона поманила мене до коридору, а потім — вузькими сходами вгору. Голі дерев'яні сходинки скриплять під нашими ногами. Я не відстаю від неї, і кожні кілька кроків озираюся. Ця будівля вузька та зігнута, двері вбудовані у стіни під дивними кутами, наче криві зуби в роті. Вітер свистить крізь вікна, приносячи запах дощу, і вся будівля, здається, торохтить на своєму фундаменті. У цьому будинку все неначе навмисно створено таким, щоб навіювати неспокій.
— А чому дворецького віднесли аж сюди? — питаю я Івлін, яка намагається вибрати одні двері з двох. — Має ж бути більш комфортне місце.
— Усі кімнати головної будівлі зайняті, а доктор Діккі наказав спокій, тишу та добрий камін. Хоч вірте, хоч ні, але тут йому, можливо, найкраще. Ходімо, спробуймо ці, — каже вона, слабко стукає по лівих дверях і штовхає їх, не почувши відповіді.
Високий чоловік у забрудненій вуглем сорочці висить на гакові в стелі, зв'язаний за руки, а його ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, вкрита чорним хвилястим волоссям голова опущена на груди, на обличчі подекуди цятки крові.
— Ні, це не ті двері, — байдужим голосом каже Івлін.
— Якого дідька?! — кажу я, стривожено задкуючи. — Хто цей чоловік, Івлін?
— Це Ґреґорі Ґолд — той, хто накинувся на нашого дворецького, — каже Івлін, дивлячись на в’язня як на пришпиленого до дошки метелика. — Дворецький був на війні батьковим ординарцем. Схоже, батько сприйняв цей напад як образу.
— Образу? — кажу я. — Іві, його підвішено як свиню!
— Вишуканістю манер батько ніколи не відрізнявся; і розумом теж, — знизала вона плечима. — Мені здається, що ці дві речі пов'язані.
Вперше відтоді, як я прокинувся, моя кров кипить. Якими б не були скоєні цим чоловіком злочини, правосуддя не робиться мотузкою в запертій кімнаті!
— Ми не можемо залишити його так! — протестую я. — Це негуманно.
— Негуманним є те, що він зробив, — каже Івлін, і я вперше відчуваю її холодність. — Мати найняла Ґолда виправити кілька з родинних портретів, не більше. Він навіть не був знайомий з дворецьким, тим не менш, цього ранку він наскочив на нього з коцюбою й забив мало не на смерть. Повірте, Себастьяне, він заслуговує на гірше, ніж те, що з ним тут відбувається.
— Що з ним буде далі? — питаю я.
— З селища приїде констебль, — каже Івлін, виводячи мене з кімнати й зачиняючи за нами двері, після чого її настрій миттєво покращується. — А тим часом батько хоче, щоб Ґолд зрозумів, що господарю це не сподобалося, от і все. Ага, ось це мають бути ті, що нам потрібні.
Вона відчиняє двері на протилежній стороні коридору, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами та з одним брудним вікном. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, за ґратами горить вогонь, поруч приготовлено багато дров. У куті стоїть залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою лежить безформною купою дворецький. Я впізнаю його. Це той самий чоловік з опіком, що впустив мене вранці.
Івлін казала правду, з ним обійшлися жорстоко. Його обличчя жахливо посиніло й опухло від ран, на подушці запеклися плями крові. Я міг би подумати, що він мертвий, якби він не бурмотів щось у своєму тривожному сні.
Біля нього на дерев'яному стільці сидить служниця, на колінах у неї лежить велика книжка. Дівчині навряд чи більше, ніж двадцять три роки; маленька — хоч у кишеню ховай; з-під чіпця випало біляве волосся. Вона обертається до нас, а зрозумівши, хто ми, закриває книжку, схоплюється на ноги та квапливо поправляє білий фартух.
— Міс Івлін, — затиняється вона, втупивши погляд у підлогу. — Я не знала, що ви прийдете.
— Цьому моєму другові було потрібно побачитися з паном Коллінзом, — каже Івлін.
Карі очі дівчини миттєво зиркають на мене, а потім знову втуплюються в землю.
— Мені дуже шкода, пані, але він за весь ранок не прокидався, — каже служниця. — Лікар дав йому якісь пігулки, щоб він спав.
— І його не можна розбудити?
— Я не пробувала, пані, але ви, коли здіймалися сходами, здійняли великий шум, а в нього навіть очі не ворухнулися. Не знаю, що може його розбудити, якщо навіть це не змогло. Він мертвий для всього світу.
Очі дівчини знову звертаються до мене й перш ніж знов опуститися на підлогу, зупиняються достатньо довго, щоб я припустив знайомство між нами.
— Перепрошую, а ми з вами знайомі? — питаю я.
— Ні, пане, насправді ні, просто… Я вам прислуговувала вчора ввечері.
— Це ви принесли мені записку? — схвильовано питаю я.
— Ні, сер, не я. То була Меделін.
— Меделін?
— Моя камеристка, — втручається Івлін. — Слуг у будинку не вистачає, тож я послала її на кухню, щоб вона там допомагала. Що ж, нам пощастило, — вона дивиться на свій годинник на зап'ясті, — Меделін понесла мисливцям закуски, але близько третьої години повернеться. Тоді ми зможемо її спитати разом.
Я знов повертаюся до служниці.
— Ви знаєте ще що-небудь про записку? — питаю я. — Може, про що вона?
Тиснучи свої руки, служниця хитає головою. Бідолаха вочевидь почувається ніяково, тому я, жаліючи її, дякую та йду геть.
7
Ми прямуємо дорогою до селища, і щокроку дерева наближаються. Дорога не така, якою я її уявляв. Карта в кабінеті навіювала картини чогось величного, як-то прорубаного крізь ліс бульвару. Але реальність більше схожа на широкий ґрунтовий шлях, на якому трапляються вибоїни та впалі гілки. Цей ліс не стільки приборкали, скільки домовилися з ним, і Гардкаслам вдалося добитися від свого сусіда лише незначних поступок.
Я не знаю, куди ми йдемо, але Івлін вважає, що ми можемо перехопити Меделін, коли та повертатиметься з полювання. Я маю тайну підозру, що вона просто шукає привід не повертатися до будинку. Але ці хитрощі непотрібні. Упродовж цієї години, що я провів у компанії Івлін, я вперше відтоді, як прокинувся, почуваюся цілісною особою, а не її залишками. Тут, під вітром і дощем, пліч-о-пліч з другом я почуваюся щасливішим, ніж будь-коли досі.
— А що, на вашу думку, може вам сказати Меделін? — питає Івлін, піднімаючи зі стежки гілку й відкидаючи її в ліс.
— Річ у записці, яку вона дала мені минулого вечора, якою мене виманили в ліс, щоб хтось зміг напасти на мене, — кажу я.
— Напасти! — шоковано перебиває мене Івлін. — Тут? Чому?
— Не знаю, але сподіваюсь, що Меделін зможе сказати мені, хто надіслав записку. Можливо, вона навіть подивилася, що там написано.
— Щодо цього жодного «можливо», — каже Івлін. — Меделін була зі мною в Парижі. Вона вірна, вона вміє мене розвеселити, але покоївка з неї жахлива. Зазирання в чужу пошту вона, здається, вважає однією з пільг своєї роботи.
— Ви дуже поблажлива, — кажу я.
— Змушена бути такою, бо не можу добре платити, — каже вона. — А коли вона розповість, що там було написано, що тоді?
— Я розповім поліції, — кажу я. — І тоді, сподіваюсь, зможу нарешті забути про цю справу.
Повернувши згідно з перекошеним дороговказом ліворуч, ми йдемо в ліс стежкою, яку повсякчас перетинають ґрунтові дороги, і незабаром зворотний шлях вже не знайти.
— А ви знаєте, куди йдете? — нервово питаю я, відхиляючи від обличчя гілку, що висить низько. Останнього разу, коли я зайшов у цей ліс, моя пам’ять звідти не повернулася.
— Ми керуємося ось цим, — каже вона, смикаючи прибитий до дерева клапоть жовтої тканини.
Він схожий на ті червоні, по яких я вийшов вранці до Блекгіту, і ця подібність посилює мій неспокій.
— Це мітки, — каже вона. — Доглядачі орієнтуються за допомогою них у лісі. Не бійтеся, далеко я вас не заведу.
Щойно вона це каже, ми виходимо на маленьку галявину, посеред якої стоїть кам'яний колодязь. Дерев'яний дах обрушився, а залізне колесо, яким колись підіймали відро, тепер іржавіє в багні, майже сховане під опалим листям. Івлін задоволено плескає в долоні, а потім приязно кладе руку на вкритий мохом камінь. Вона вочевидь сподівається, що я не помітив ні встромлений у тріщину папірець, ні те, як її пальці швидко прикрили його. Дружба змушує мене підіграти, і я спішно відводжу очі, коли вона повертається до мене. Певно, вона має в цьому будинку залицяльника, і хоч мені й соромно зізнаватися, але я заздрю цьому таємному зв'язку та адресатові.
— Ми прийшли, — каже жінка, театрально розкинувши руки. — Меделін ітиме через цю галявину, коли повертатиметься до будинку. Це має бути невдовзі. Вона має повернутися до третьої, щоб допомогти готувати бальну залу.
— Де ми? — питаю я, дивлячись навколо.
— Це колодязь побажань, — каже вона й нахиляється через край, щоб подивитися в чорноту. — Ми з Майклом ходили сюди, коли були дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.
— І що саме бажала юна Івлін Гардкасл? — питаю я.
Вона супить лоб, це питання спантеличує її.
— Знаєте, хоч вбийте, але не пам'ятаю, — каже вона. — Що хоче дитина, яка має все?