Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 30)
— А Канінгем знає про це?
— Навряд чи не знає, це ж один з тих секретів, яким можна під час сварки дошкулити, — каже стара пані, виймаючи з рукава хусточку, щоб витерти ніс. — У будь-якому разі ти сам можеш у нього про це спитати, якщо ви дружите. Пройдімось? Я не бачу сенсу продовжувати мерзнути на цій лавці, чекаючи на жінку, яка не прийде.
Вона підводиться раніше, ніж я встигаю відповісти, тупає черевиками та дмухає теплим повітрям на вдягнені в рукавички долоні. Погода сьогодні по-справжньому кепська: сіре небо плюється дощем, який поступово набирає люті грози.
— А чому ти взагалі надворі? — питаю я, коли під нашими ногами хрустить гравійна доріжка, що йде навколо будинку. — Хіба не можна було зустрітися з леді Гардкасл в будинку?
— Забагато людей, з якими я не хочу стикатися, — каже вона.
— До речі, щодо стикання з людьми. Я чув, що ти сьогодні вранці була на кухні, — кажу я.
— Хто тобі таке сказав? — наїжачилася вона.
— Ну…
— Не була я ні в якій кухні, — продовжує вона, не чекаючи на відповідь. — Бридке то місце. Запаху потім кілька тижнів не позбутися.
Схоже, її щиро роздратувало таке припущення, а це означає, що вона туди ще не ходила. Через секунду вона по-доброму штовхає мене ліктем і каже несподівано радісним голосом:
— А ти чув про Дональда Девіса? Кажуть, він вночі взяв автомобіль і поїхав назад, до Лондона. Його старший конюх бачив. Каже, що той з'явився посеред зливи, вдягнений у всі кольори, що тільки існують.
Це змушує мене замислитися. Я ж мав уже на цей час повернутися в Дональда Девіса, так само як у дворецького. Він був моїм третім носієм, а Анна сказала, що я мушу прожити повний день у кожному з них, незалежно від свого бажання. Коли я залишив Дональда спати на дорозі, полудень ще не настав, то чому я більше його не бачив?
Я відчув напад вини. А що як Лакей його вже знайшов?
— Ти мене слухаєш? — роздратовано каже Міллісент. — Я кажу, що Дональд Девіс поїхав на автомобілі. Вони схиблена сімейка, всі до одного, і це офіційний медичний діагноз.
— Ти розмовляла з Діккі, — неуважно кажу я, досі думаючи про Девіса.
— Радше він розмовляв зі мною, — пирхає вона. — Півгодини намагалася відвести очі від тих вусів. Дивно, що крізь них звук проходить.
Це мене смішить.
— Тобі хоч хтось у Блекгіті подобається, мамо?
— Не можу нікого згадати, але можливо, у цьому винна заздрість. Суспільство — це танець, любий, а я застара, щоб брати в ньому участь. До речі, про танці, он іде сам балетмейстер.
Простеживши за її поглядом, я бачу, що з протилежного боку до нас наближається Деніел. Попри холоднечу він одягнений у светр для крикету та лляні штани — саме в цьому одязі він буде в вестибюлі, коли його вперше побачить Белл. Я дивлюсь на годинник — ця зустріч має бути невдовзі.
— Пане Колрідж! — гукає Міллісент, удаючи дружність.
— Пані Дербі! — відповідає він і наближається до нас. — Багато з ранку сердець розбили?
— У наші дні вони непохитні, пане Колрідж, на превеликий жаль, — у її голосі чутно якусь обережність, ніби вона ступила на місток, про який певна, що він зламається. — А в якій ганебній справі цього жахливого ранку вийшли надвір ви?
— Я маю попросити вашого сина про послугу, і запевняю вас, це абсолютно пристойно.
— Отакої, яке розчарування.
— Я теж такої думки, — він вперше дивиться на мене. — Можна вас на хвилиночку, Дербі?
Ми відходимо, а Міллісент з усіх сил вдає, що їй не цікаво, але постійно допитливо зиркає на нас з-за шарфа.
— Що сталося? — питаю я.
— Я хочу спіймати Лакея, — каже він, і на його привабливому обличчі з'являється суміш страху та захоплення.
— Як? — питаю я з не меншим захватом.
— Ми знаємо, що близько першої години він буде в їдальні, тероризуватиме Ревенкорта, — каже він. — Пропоную спіймати цього пса там.
Від згадки про ті моторошні кроки та злий сміх у мене мороз поза шкірою, а від думки про можливість схопити нарешті цього чортяку в моїх жилах спалахує вогонь. Це майже така сама лють, як та, яку Дербі відчув у лісі, коли ми з ним гналися за служницею, тому мене це миттєво насторожує. Цього носія неможна відпускати ані на сантиметр.
— Що саме ти пропонуєш? — питаю я, вгамовуючи свій ентузіазм. — Я був у тій кімнаті сам, не можу навіть уявити, де він ховався.
— Я теж не міг, доки вчора ввечері не поговорив зі старим другом Гардкаслів, — каже він, відтягуючи мене далі від Міллісент, яка за цей час трохи наблизилася. — Виявляється, там під мостинами цілий лабіринт католицьких схованок. Саме там Лакей і ховався, і саме там ми його й порішимо.
— Як?
— Мій новий друг каже, що в ті таємні ходи є входи в бібліотеці, у вітальні та в галереї. Пропоную кожному з нас стежити за одним з цих входів і схопити його, коли він виходитиме звідти.
— Чудовий план, — кажу я, з усіх сил стримуючи хвилювання Дербі. — Я візьму бібліотеку, ти — вітальню. А хто буде в галереї?
— Попроси Анну, — каже він, — але жоден з нас недостатньо сильний, щоб упоратися з Лакеєм самотужки. Чому б вам двом не стерегти бібліотеку, а я звернусь до декого з інших носіїв, щоб вони допомогли мені у вітальні та в галереї?
— Чудово! — радісно кажу я.
Якби я не тримав міцно Дербі за повідець, він уже біг би до тунелів із ліхтариком і кухонним ножем.
— Добре, — каже Деніел і нагороджує мене усмішкою такої приязні, що неможливо навіть припустити, що ми можемо зазнати невдачі. — Будь на місці за кілька хвилин до першої. Якщо пощастить, до вечері все вже скінчиться.
Він розвертається, щоб піти, але я хапаю його за руку.
— Ти казав Анні, що знайдеш спосіб, як нам обом втекти, якщо вона допоможе? — питаю я.
Він твердо дивиться на мене, і я швидко прибираю руку.
— Так, — каже він.
— Але ж це брехня! — кажу я. — З Блекгіту може втекти лише один з нас.
— Нумо звати це потенційною брехнею, гаразд? Я ще не облишив надію виконати свою частину угоди.
— Ти мій останній носій, скільки в тебе тієї надії?
— Не надто багато, — каже він, і його погляд пом'якшується. — Я знаю, що вона тобі подобається. Повір мені, я не забув, що відчував, але нам потрібно, щоб вона була на нашому боці. Нам не втекти звідси, якщо доведеться весь цей день озиратися через плече, виглядаючи обох: і Лакея, і Анну.
— Я мушу сказати їй правду, — кажу я, приголомшений його жорсткою байдужістю до нашої подруги.
Він напружується.
— Якщо ти це зробиш, вона стане нашим ворогом, — шипить він, дивлячись навколо, чи не підслуховує нас хто-небудь. — І тієї ж миті про будь-які сподівання допомогти їй можна буде забути.
Надувши щоки, він куйовдить своє волосся й посміхається мені, неспокій виходить з нього, наче повітря з пробитої кульки.
— Чини так, як на твою думку правильно, — каже він. — Але зачекай хоча б доки ми спіймаємо Лакея, — він дивиться на годинник. — Ще три години — це все, про що я прошу.
Наші погляди перетинаються: в моєму — вагання, в його — благання. Я не можу не погодитися.
— Добре, — кажу я.
— Ти не шкодуватимеш про це, — каже він.
Потиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент, а потім рішуче прямує до Блекгіту.
Розвернувшись, я бачу, що Міллісент невдоволено дивиться на мене, замислившись.
— У тебе паскудні друзі, — каже вона.
— Ну, я ж і сам паскудник, — відповідаю я й не відвожу погляд, аж доки вона не хитає головою та йде далі, трохи сповільнившись, щоб я її наздогнав.
Ми приходимо до довгої оранжереї. Більшість шибок у ній тріснуті, рослини всередині так розрослися, що аж тиснуть на скло. Міллісент зазирає всередину, але листя занадто щільне. Вона жестом запрошує мене йти за нею і ми прямуємо до дальнього кінця, а там бачимо двері, заперті новим ланцюгом і замком.
— Шкода, — каже вона, марно посмикавши його. — Мені подобалося бувати тут, коли я була молодшою.