Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 32)

— А якщо ти будеш поводитися так і далі, інші люди можуть подумати, що Джонатан Дербі теж людина, — каже вона, ховаючи кінчики шарфа під пальто.

— Розкажи про це Івлін Гардкасл, — кажу я. — Сьогодні вранці вона мене мало не застрелила.

— Краще б ти її застрелив, — байдуже каже Анна. — Тоді б ми відразу розв'язали її вбивство.

— Я не розумію, ти жартуєш, чи ні, — кажу я.

— Авжеж, жартую, — каже вона й дмухає собі поміж долонями. — Якби все було так просто, ми би звідси вже давно вибралися. Знаєш, я не певна, що намагатися врятувати її життя — хороша стратегія.

— Думаєш, мені слід дозволити їй померти?

— Я думаю, що ми марнуємо багато часу й не робимо те, що нас попросили зробити.

— Ми не можемо захистити Івлін, не знаючи, хто хоче її смерті, — кажу я. — Одна мета сприяє другій.

— Сподіваюсь, що ти не помиляєшся, — із сумнівом каже вона.

Я шукаю якісь підбадьорливі слова, але її сумніви заповзли мені під шкіру й почали свербіти. Я сказав їй, що рятування Івлін виявить нам убивцю, але ж це лише виверт. У цьому немає ніякого плану. Я вже не знаю навіть, чи можу я взагалі врятувати Івлін. Я дію, керуючись сліпою сентиментальністю, і дедалі сильніше поступаюсь Лакеєві. Анна заслуговує на краще, але я не знаю, як їй це дати, не кинувши Івлін; і з якоїсь причини сама лише думка про це для мене нестерпна.

З доріжки чується шум — вітер приніс поміж дерев голоси. Взявши мене за руку, Анна тягне мене глибше в ліс.

— Це все дуже весело, але я прийшла попросити про послугу.

— Авжеж, чим я можу допомогти?

— Котра година? — питає вона, виймаючи з кишені альбом для замальовок. Це той самий, який я бачив у неї в сторожці: зім'яті сторінки, дірява обкладинка. Вона тримає його так, щоб я не міг зазирнути всередину, але судячи з того, як вона гортає сторінки, там щось важливе.

Я дивлюся на свій годинник.

— Зараз 10:08, — кажу я, томлений цікавістю. — А що в тій книзі?

— Нотатки, інформація; все, що мені вдалося дізнатися про твоїх вісім носіїв і що вони роблять, — каже вона розсіяно, ведучи пальцем вниз по одній зі сторінок. — І не проси подивитися, бо тобі неможна. Ми не можемо ризикувати тим, що ти все зіпсуєш, знаючи щось заздалегідь.

— Я й не збирався, — заперечую я, хутко відводячи очі.

— Отже, 10:08. Чудово. За хвилину я покладу на траву камінь. Мені треба, щоб ти стояв біля нього, коли Івлін вбиває себе. Тобі неможна сходити звідти, навіть на сантиметр, зрозуміло?

— Що це все означає, Анно?

— Назвімо це «план Б», — вона цьомає мене в щоку — холодні губи торкаються онімілої плоті — і ховає книгу в кишеню.

Вже зробивши кілька кроків від мене, вона клацає пальцями, розвертається й простягає мені дві таблетки.

— Тримай, це тобі на майбутнє, — каже вона. — Я поцупила їх з торби доктора Діккі, коли той приходив до дворецького.

— А що це таке?

— Проти болю голови; міняю на свою шахову фігуру.

— На це страхіття? — кажу я, простягаючи вирізьбленого вручну слона. — Навіщо воно тобі?

Вона посміхається, дивлячись, як я загортаю таблетки в блакитну хусточку.

— Бо мені його дав ти, — каже вона, стискаючи фігуру в руці. — Це була перша обіцянка, що ти дав мені. Саме завдяки цьому страхіттю я більше не боюсь цього будинку. Саме завдяки йому я більше не боюся тебе.

— Мене? А чому тобі мене боятися? — кажу я, щиро ображений самою лише думкою, що між нами може бути розбрат.

— Ох, Ейдене, — каже вона, хитаючи головою. — Якщо ми все зробимо правильно, в цьому будинку всі тебе боятимуться.

З цими словами вона йде геть, проноситься поміж деревами до газону, що оточує дзеркальний басейн. Можливо, це через її юність, або через її характер, або через якусь дивну алхімію всіх скорботних інгредієнтів навколо нас, але я не бачу в ній ані крихти сумніву. Яким би не був її план, вона здається надзвичайно впевненою в ньому. Можливо, занадто впевненою.

Стоячи на краю лісу, я дивлюся, як вона бере з клумби великий білий камінь, робить шість кроків і кидає його на траву. Простягнувши пряму руку, вона вимірює лінію від дверей бальної кімнати, а потім, на позір вдовольнившись своєю роботою, обтрушує руки від бруду, сує їх у кишені й іде геть.

З якоїсь причини ця маленька вистава спричинює в мені тривогу.

Я прибув сюди добровільно, але Анна — ні. Чумний Лікар доставив її до Блекгіту, маючи на це причину, а я не маю жодної гадки, яку саме.

Ким би не була Анна, я йду за нею наосліп.

25

Двері спальні зачинені, жодного звуку зсередини не чути. Я сподівався перехопити Гелену Гардкасл до того, як вона піде у своїх справах, але господиня будинку, виявляється, не з ледащих. Я ще раз гучно смикаю ручкою та притуляю вухо до деревини. Окрім кількох цікавих поглядів гостей, що проходили повз мене, це ні до чого не призвело. Її тут немає.

Я йду геть, аж раптом мені спадає думка: цю кімнату ще не зламали. Ревенкорт побачить ці двері зламаними на початку другої половини дня, отже, це трапиться впродовж кількох наступних годин.

Мені кортить побачити, хто це робить і чому йому або їй так відчайдушно треба потрапити всередину. Початково я підозрював Івлін, бо вона мала один з двох револьверів, що були вкрадені зі стола Гелени, але ж вона мало не застрелила мене з нього сьогодні вранці. Вона вже заволоділа ним, отже, їй не треба скоювати злам.

«Хіба що їй було потрібно щось інше».

Єдиною іншою річчю, якої тоді вочевидь бракувало, була сторінка з призначеними зустрічами Гелени. Міллісент вважала, що Гелена сама її вирвала, щоб приховати якусь підозрілу діяльність, але ті сторінки, що залишилися, були геть вкриті відбитками пальців Канінгема. Він відмовився пояснювати це й заперечував причетність до зламу, але якщо я спіймаю його, коли він з розгону штовхатиме двері, йому доведеться зізнатися.

Вирішивши так, я йду в тінь у дальньому кінці коридору й починаю своє чатування.

Минає п'ять хвилин, і цьому Дербі вже невимовно нудно.

Я метушусь, ходжу взад-вперед. Я не можу його заспокоїти.

Не знаючи, що з ним робити, я йду за запахом сніданку до вітальні, щоб взяти там тарілку з їжею та стілець, а тоді повернутися в коридор. Сподіваюсь, це заспокоїть мого носія на півгодини, а потім доведеться вигадувати ще щось.

У вітальні панують сонні розмови. Більшість гостей щойно вилізли з ліжок, від них досі тхне минулим вечором: шкіра в них просякнута потом і сигарним димом, кожний подих містить запах алкоголю. Вони розмовляють тихо, рухаються повільно, неначе зроблені з тріснутої порцеляни.

Взявши собі велику тарілку, я накладаю на неї яйця, нирки, зупиняюсь для того, щоб пригоститися ковбасою, а потім витерти з губ жир рукавом. Я так захопився, що не відразу помічаю, що всі замовкли.

У дверях стоїть кремезний чоловік, його погляд одне за одним оглядає кожне обличчя; щойно він переходить на наступне, попереднє розслаблюється. Ця напруженість не безпідставна. Це звіроподібний хлоп з рудою бородою та обвислими щоками, ніс якого такий спотворений, що схожий на розбите яйце на сковорідці. Старий потертий костюм ледь вміщає його ширину, на здоровезних плечах виблискують дощові краплі.

Коли він кидає погляд на мене, мене наче каменем придавило.

— Пан Стенвін хоче вас бачити, — каже він.

Його голос хрипкий, шкребе приголосними.

— Навіщо? — питаю я.

— Гадаю, він сам вам розповість.

— Що ж, передайте панові Стенвіну, що мені дуже шкода, але зараз я, на жаль, дуже зайнятий.

— Або ви йдете, або я вас несу, — каже він низьким голосом.

Темперамент Дербі вже кипить, але немає сенсу влаштовувати сцену. Цього чоловіка мені не здолати; залишається лише сподіватися, що зустріч зі Стенвіном буде коротка, а тоді я зможу повернутися на свій пост. До того ж, мені цікаво, чому він хоче мене бачити.

Відставивши тарілку на столик, я підвожусь, щоб іти за цим головорізом. Запросивши мене жестом іти поперед нього, кремезний чоловік веде мене сходами вгору, на другому поверсі каже повернути праворуч, до закритого східного крила. Коли я відсуваю завісу, мого обличчя торкається вогкий протяг, а переді мною простягається довгий коридор. Двері розчинені, за ними видно кімнати: все вкрито пилом, ліжка з балдахінами обрушилися. Від цього повітря дере горло.

— Чому б вам не зачекати в тій кімнаті, як доброму джентльменові, а я скажу панові Стенвіну, що ви прийшли? — каже мій супровідник і киває на кімнату, що ліворуч від мене.

Я роблю, як він сказав — заходжу в дитячу кімнату, де зі стін звисають клапті радісно-жовтих шпалер. На підлозі розкидані ігри та дерев'яні іграшки, біля дверей пасеться старий кінь-гойдалка. На дитячій шахівниці зупинилася гра: чорні фігури долають білих.

Щойно я ступив усередину, у сусідній кімнаті вищить Івлін. Вперше ми з Дербі рухаємося синхронно, ми біжимо за ріг і натикаємося на двері, які заступив рудий вишибайло.

— Пан Стенвін досі зайнятий, друже, — каже він, хитаючись взад-вперед, щоб зігрітися.

— Я шукаю Івлін Гардкасл, я чув її крик, — захекано кажу я.

— Може й чули, але хіба ви можете щось з цього приводу зробити?

Я зазираю через його плече в кімнату, сподіваючись хоч краєм ока побачити Івлін. Це щось схоже на приймальню, але в ній пусто. Меблі накрито пожовтілими простирадлами, по краях яких росте чорна пліснява. Вікна заліплені старими газетами, на стінах майже нічого, крім гнилих дощок. На дальній стіні ще одні двері, але вони зачинені. Стенвін та Івлін мають бути там.