Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 29)

Нахилившись, він підіймає компас з землі та стирає пальцями з нього бруд. Те, як він крекче, які важкі його рухи, коли він підводиться, каже, що за цим костюмом літній чоловік. Задовольнившись своєю роботою, він жбурляє компас мені, і ця клята річ мало не вислизає з моїх рук, така вона мокра.

— Візьміть його й розв'яжіть убивство Івлін.

— Вона скоїла самогубство, я бачив це на власні очі.

— Якщо ви вважаєте, що все так просто, ви просунулися значно менше, ніж я вважав.

— А ви — набагато жорстокіший, ніж я вважав, — ричу я. — Якщо ви знаєте, що тут відбувається, чому не зупините? Навіщо грати в ці ігри? Повісьте вбивцю до того, як він її скривдить!

— Цікава ідея, але я не знаю, хто вбивця.

— Як це можливо? — скептично кажу я. — Ви знаєте кожний крок, який я зроблю, ще до того, як я про нього подумаю. Як ви можете не знати найголовніший факт у цьому будинку?

— Бо я тут не для того, щоб його знати. Я спостерігаю за вами, а ви — за Івлін Гардкасл. Кожний з нас має свою роль.

— У такому разі я можу звинуватити в цьому злочині будь-кого! — скрикую я, підводячи руки. — Це зробила Гелена Гардкасл. Ось, бачите? Звільняйте мене!

— Ви забули, що мені потрібні докази. Самого лише вашого слова недостатньо.

— А якщо я її врятую, що тоді?

— Я не думаю, що це можливо, і вважаю, що спробами зробити це ви завадите своєму розслідуванню, але моя пропозиція зберігає силу. Івлін було вбито минулої ночі й кожної попередньої ночі. Навіть якщо сьогодні ви її врятуєте, попередні випадки це не змінить. Дайте мені ім'я того, хто вбиває або планує вбити Івлін Гардкасл, і я вас звільню.

Вже вдруге після прибуття в Блекгіт я тримаю в руці компас і обмірковую інструкції того, кому не можу довіряти. Робити так, як просить Чумний Лікар — віддатися дню, наприкінці якого вб'ють Івлін, але я не бачу способу змінити щось, не зробивши все ще гіршим. Припускаючи, що він каже правду, я або рятую свого першого носія, або кидаю Івлін напризволяще.

— Ви мені не вірите? — питає він, бачачи моє вагання.

— Авжеж, я вам не вірю, — кажу я. — Ви носите маску, розмовляєте загадками, і я ні на хвилину не вірю, що ви запроторили мене сюди для того, щоб я розв'язав таємницю. Ви щось приховуєте.

— І ви вважаєте, що стягнувши з мене костюм, ви про це дізнаєтеся? — пирхає він. — Обличчя — теж маска, просто інша, ви маєте знати це краще за інших; але ви маєте рацію, я дещо приховую. Якщо вам від цього буде легше, ховаюся я не від вас. Якщо вам якимось чином пощастить зірвати з мене маску, мене просто замінять, а ваша задача залишиться та сама. Вирішуйте самі, чи варте це клопоту. Що ж до вашої присутності у Блекгіті, можливо, ваші сумніви вгамуються, якщо ви знатимете ім'я того, хто відправив вас сюди.

— І хто ж це?

— Ейден Бішоп, — каже він. — На відміну від своїх суперників, ви прибули до Блекгіту добровільно. Усе, що відбувається сьогодні, є наслідком вашого власного рішення.

Його голос каже про жаль, але безвиразна біла маска робить це твердження зловісною пародією на сум.

— Це не може бути правдою, — вперто кажу я. — Навіщо мені потрапляти сюди з власної волі? Навіщо будь-кому чинити так з собою?

— Ваше життя до Блекгіту мене не стосується, пане Бішоп. Розв'яжіть убивство Івлін Гардкасл, і отримаєте всі відповіді на свої питання, — каже він. — А Белл тим часом потребує вашої допомоги, — він указує за мою спину. — Він там.

Не кажучи більше ні слова, він уходить у ліс, розчиняється в мороці. Моя голова тріщить від сотень маленьких запитань, але жодне з них нічим мені в лісі не допоможе, тож я відкладаю їх і йду шукати Белла. Я знаходжу його зігнутим навпіл і тремтячим від напруження. Коли я наближаюся, він завмирає, почувши, як під моїми ногами ламається гілля.

Його боязкість викликає в мені огиду.

Хоч як би він не помилявся, Меделін, принаймні, стало розуму тікати.

Я обходжу колишнього себе, щоб не потрапити йому на очі. Я міг би спробувати пояснити, що тут відбувається, але перелякані кролики — погані союзники, а надто ті, хто вважає тебе вбивцею.

Усе, що мені потрібно від Белла — щоб він вижив.

Ще два кроки — і я позаду нього, нахиляюсь, щоб прошепотіти у вухо. Від його тіла тхне потом, неначе до мого обличчя сунули брудну ганчірку. Мені важко говорити, не задихаючись.

— Схід, — кажу я й кидаю в його кишеню компас.

Задкуючи геть, я прямую до дерев, до згорілого будинку Карвера. Белл блукатиме ще близько години, тож у мене вдосталь часу, щоб повернутися по мітках до будинку, не зіткнувшись з ним.

Попри всі мої зусилля, все відбувається точнісінько так, як я пам'ятаю.

24

У проміжках поміж деревами височіє силует Блекгіту. Я виходжу з лісу зі сторони задньої частини будинку, яка потребує ремонту ще сильніше, ніж передня. Кілька вікон розбиті, цегла на стінах кришиться. Кам'яна балюстрада звалилася з даху та вгрузла в траву, її вкрило густим мохом. Гардкасли вочевидь відремонтували лише ті частини будинку, які могли побачити гості; зважаючи на брак фінансів, це не дивно.

Так само, як коли я затримався на краю лісу того першого ранку, тепер я теж перетинаю садок із поганим передчуттям. Якщо я потрапив сюди добровільно, для цього має бути якась причина, але хоч як би я не напружував пам'ять, згадати нічого не вдається.

Хотілося б вірити, що я добра людина, яка прибула допомогти, але якщо так, роблю я це дуже кепсько. Сьогодні ввечері, як і кожного вечора, Івлін накладе на себе руки, і якщо судити з ранкових подій, мої спроби гребти геть від халепи можуть лише прискорити катастрофу. Хто знає, можливо, саме мої незграбні спроби врятувати Івлін насправді й привели до того, що вона пішла до дзеркального басейну зі сріблястим пістолетом у руці.

Я настільки поглинутий цими думками, що не помічаю Міллісент, доки мало не натикаюся на неї. Стара пані тремтить, сидячи на залізній лавці з видом на садок, руки складені на грудях проти вітру. Три пальта огортають її з усіх боків, очі визирають з-за шарфа, яким загорнуто рот. Вона аж посиніла від холоду, на вуха натягнула капелюх. Почувши мої кроки, вона обертається, щоб привітати мене, на зморщеному обличчі подив.

— Отакої! Ох і кепський у тебе вигляд! — каже вона, стягнувши шарф з рота.

— Тобі теж доброго ранку, Міллісент, — кажу я, спантеличений несподіваним припливом теплих почуттів до неї.

— Міллісент? — каже вона, закопиливши губу. — Який ти сучасний, любий. Якщо тобі не важко, зви мене матір'ю. Не хочу, щоб люди думали, що я тебе на вулиці підібрала. Хоча іноді мені здається, що такий спосіб дав би кращий результат.

Від подиву я роззявляю рот. До цього мені не спадало на думку, що між Джонатаном Дербі та Міллісент Дербі є зв'язок; напевно, через те, що причину його появи на цьому світі легше уявити як бич божий.

— Вибач, мамо, — кажу я, засовую руки в кишені й сідаю біля неї.

Вона вигинає брову. У сірих розумних очах світиться веселий подив.

— Вибачення та поява на людях до обіду — ти погано почуваєшся? — питає вона.

— Певно, це вплив сільського повітря, — кажу я. — А як щодо тебе, чому ти цього жахливого ранку сидиш надворі?

Вона бурчить, замотуючись щільніше в одяг.

— Я мала зустрітися тут з Геленою, щоб погуляти разом із нею, але вона навіть не з'явилася. Певно, як завжди, час переплутала. Я знаю, що вона сьогодні вдень зустрічається з Сесілом Ревенкортом, тож, мабуть, пішла до нього, замість до мене.

— Ревенкорт ще спить, — кажу я.

Міллісент допитливо дивиться на мене.

— Мені це Канінгем сказав, камердинер Ревенкорта, — брешу я.

— Ти з ним знайомий?

— Трохи.

— Не раджу тобі з ним зближуватися, — цокає вона язиком. — Я розумію, що тобі до вподоби сумнівні компанії, але судячи з того, що сказав мені Сесіл, цей тип геть не підхожий, навіть за твоїми низькими стандартами.

Це будить в мені цікавість. Мені камердинер подобається, але ж він погодився допомогти мені лише після загрози оприлюднити його секрет. Поки я не знаю, що він приховує, я не можу покладатися на нього, а Міллісент може буте ключем до цієї таємниці.

— А що з ним? — байдуже питаю я.

— Ой, я не знаю, — легковажно змахує вона рукою. — Хіба ти не знаєш Сесіла — у кожній складочці його шкіри секрети приховані. Якщо вірити чуткам, він найняв Канінгема лише тому, що його Гелена про це попросила. А тепер він дізнався про цього хлопця щось осоружне і думає звільнити його.

— Осоружне? — кажу я.

— Ну, Сесіл так каже, подробиці я з нього не змогла витягти. Бісів товстун ще той базіка, але ж ти знаєш, як він ненавидить скандали. Зважаючи на походження Канінгема, це має бути щось геть непристойне. Шкода, що я не знаю, що саме.

— Походження Канінгема? — питаю я. — Здається, я відстаю на крок.

— Цей хлопець виріс у Блекгіті, — каже вона. — Син кухарки; принаймні, так кажуть.

— А це неправда?

Стара пані хихикає й лукаво дивиться на мене.

— Подейкують, що вельмишановний лорд Пітер Гардкасл час від часу розважався в Лондоні. І одного разу його розвага приїхала за ним до Блекгіту з малюком на руках і стверджувала, що це від нього. Пітер був готовий віддати дитину в притулок, але Гелена втрутилася й вимагала, щоб його залишили.

— Навіщо їй це робити?

— Знаючи Гелену, вона, напевно, хотіла образити його цим, — пирхає Міллісент, відвертаючи лице від вітру. — Вона ніколи не була в захваті від свого чоловіка, а запросити до будинку його ганьбу могло бути для неї втіхою. Бідолашний Пітер, певно, кожну ніч плакав упродовж минулих тридцяти трьох років. Хай там що, але вони віддали дитину на виховання пані Драдж, кухарці, а Гелена потурбувалася, щоб усі знали, чия то дитина.