Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 27)
— Дідько! — каже Анна, зачиняючи двері ногою. — Це лікар іде з твоїм снодійним. Швидко, коли Ревенкорт залишиться сам? Мені треба сказати йому, щоб він припинив шукати мене.
— Чому… Хто…
— Ми не маємо на це часу, Ейдене! — каже вона, знов ховаючи рушницю під ліжко. — Наступного разу, коли ти прокинешся, я буду тут, і тоді, обіцяю, ми зможемо поговорити як слід, але зараз скажи мені про Ревенкорта все, що ти пам'ятаєш.
Вона нахиляється наді мною, стискає руку, очі благають.
— Він буде у своїй вітальні о першій п'ятнадцять, — кажу я. — Ти даєш йому віскі, розмовляєш з ним, а потім приходить Міллісент Дербі. Ти залишаєш йому картку, в якій повідомляєш про неї.
Вона заплющує очі й кілька разів промовляє час та ім'я, щоб закарбувати їх у своїй пам'яті. Лише тепер, коли її обличчя розгладилося через зосередженість, я розумію, наскільки вона молода; напевно, не більш як дев'ятнадцять років, хоча через важку працю виглядає старшою.
— І ще одне, — шепоче вона, гладячи мою щоку; її обличчя так близько, що я бачу в її карих очах бурштинові цяточки. — Якщо побачиш мене десь, удавай, ніби не знаєш мене. Навіть не підходь до мене, якщо матимеш можливість. Є один лакей… Я розповім про нього згодом, або раніше. Найголовніше — небезпечно, якщо нас побачать разом. Якщо треба буде поговорити, робитимемо це тут.
Вона швидко цілує мій лоб і востаннє оглядає кімнату, чи все в порядку.
Кроки доходять до коридору, поперед ними розносяться два голоси. Я впізнаю Діккі, але другий голос не знаю. Він глибокий, наполегливий, але я не можу розібрати що саме він каже.
— А хто з Діккі? — питаю я.
— Скоріше за все, лорд Гардкасл, — каже вона. — Він постійно заходить, щоб відвідати тебе.
Це логічно. Івлін казала мені, що дворецький був під час війни денщиком лорда Гардкасла. Саме їхня близькість є причиною того, що Ґреґорі Ґолда підвішено в кімнаті навпроти.
— А тут завжди так? — питаю я. — Пояснення завжди отримуєш до того, як спитаєш?
— Звідки мені знати? — каже вона, встаючи та поправляючи фартух. — Я тут лише дві години, і поки що не отримувала нічого, крім наказів.
Доктор Діккі відчиняє двері, його вуса стирчать так само безглуздо, як і під час нашої першої зустрічі. Його погляд бігає то на Анну, то на мене; він намагається зібрати докупи почуті уривки нашої спішно обірваної розмови. Не дочекавшись пояснень, він ставить свій чорний лікарський саквояж на столик і підходить до мене.
— Бачу, ви прокинулися, — каже він, хитаючись взад-вперед на своїх підборах, засунувши пальці в кишені жилетки.
— Залиш нас, дівчино, — каже він Анні.
Та робить реверанс і виходить з кімнати, кинувши на мене швидкий погляд.
— То як ви почуваєтеся? — питає він. — Сподіваюсь, що під час перевезення в кареті ви не постраждали.
— Непогано… — починаю казати я, але він відгортає ковдру й підіймає мою руку, щоб поміряти пульс.
Навіть його обережних дотиків достатньо, щоб спричинити спазми болю, тож решта моєї відповіді нерозбірлива.
— Трохи боляче, гм, — каже він, відразу кладучи мою руку. — Ну, це не дивно, зважаючи на те, як вас побили. У вас нема гадки, чого хотів від вас цей Ґреґорі Ґолд?
— Не знаю. Певно, переплутав мене з кимось іншим, сер.
Це «сер» — не моє, це стара звичка дворецького, і я дивуюся тому, як легко воно скочило на мій язик.
Прискіпливий погляд лікаря тримає моє пояснення проти світла, протикає в ньому кілька дірочок. Стримана посмішка, з якою він кидає на мене погляд, водночас заспокоює та погрожує. Що б тоді в коридорі не трапилося, цьому на позір доброму докторові Діккі відомо більше, ніж він каже.
Клац — він розстібує свій саквояж і виймає з нього коричневу пляшечку та шприц. Не зводячи очей з мене, він протикає голкою восковий корок пляшки й наповнює шприц прозорою рідиною.
Моя рука стискає простирадло.
— Мені добре, докторе, чесне слово! — кажу я.
— Ну, це радше мені вирішувати, — каже він і встромляє голку мені в шию раніше, ніж я встигаю заперечити.
Тепла рідина хлине в мої вени й топить мої думки. Доктор розпливається, кольори розквітають і згасають у темряві.
— Спіть, Роджере, — каже він. — А я розберуся з паном Ґолдом.
22
День п'ятий
Кашляючи на повні груди сигарним димом, я розплющую нову пару очей і бачу, що лежу майже повністю одягнений на дерев'яній підлозі, а моя рука переможно опустилася на не розібране ліжко. Мої штани спущені до гомілок, до живота я притискаю пляшку бренді. Минулої ночі, вочевидь, була здійснена спроба роздягнутися, але моєму новому носієві, чий подих тхне як старий ганделик, це було не до снаги.
Я стогну й видряпуюсь на край ліжка, ігноруючи страшенний головний біль, що мало не скидає мене назад на підлогу.
Я знаходжуся в кімнаті, що схожа на спальню Белла. З-за ґрат каміна мені підморгують останні жаринки. Штори розсунуті, важке небо світиться ранішнім світлом.
Підтягнувши штани до поясу, я шкандибаю до дзеркала, щоб дізнатися більше про дурня, в якому тепер мешкаю.
Я мало не врізаюся в нього.
Після довгого перебування в Ревенкорті цей новий хлопець видається невагомим, наче листочок, яким віє вітер. І це не дивно після того, як я бачу його у дзеркалі. Він низенький та худий, йому ще нема тридцяти; довге брунатне волосся, блакитні очі з червоними судинами, акуратно стрижена борода. Я пробую посміхнутися й бачу рядок білих, трохи нерівних зубів.
Це обличчя мерзотника.
Мої пожитки лежать купою на столику біля ліжка, зверху — запрошення на ім'я Джонатана Дербі. Що ж, тепер я знаю, кому маю дякувати за це похмілля. Кінчиком пальців я перебираю всі предмети й знаходжу кишеньковий ніж, стару флягу, наручний годинник, який показує 8:43, та три коричневі флакони з корками, але без етикеток. Висмикнувши корок, я нюхаю, що там усередині, і мій шлунок стискається від млосно-солодкого запаху.
Напевно, це та сама настоянка опію, що продає Белл.
Я можу зрозуміти причини її популярності. Я її лише понюхав, а мій мозок уже малює яскраві вогники.
У куті біля маленької раковини є жбан з холодною водою, тож я роздягаюся й змиваю з себе піт і бруд минулої ночі, викопую з-під них людину. Залишки води я виливаю в рот, п'ю, доки в животі не починає хлюпати. На жаль, мої спроби втопити похмілля лише розбавили його; болем просочені кожна кістка, кожен м'яз.
Ранок холодний, тому я вдягаю найцупкіший одяг, який зміг знайти: мисливський твідовий костюм і важке чорне пальто, що волочиться за мною по підлозі, коли я виходжу з кімнати.
Попри ранню годину, біля сходів, що ведуть вниз, свариться п'яна парочка. Вони у вчорашньому вечірньому одязі, в руках досі келихи, дедалі гучнішими голосами вони обмінюються звинуваченнями, і мені доводиться триматися далі, щоб вони не зачепили мене, розмахуючи руками. Їхня лайка супроводжує мене до вестибюля, який після вчорашніх ескапад стоїть догори дриґом. На канделябрі висять краватки-метелики, на мармуровій підлозі лежать листя та осколки розбитого графина. Дві служанки прибирають все це, і мені стає цікаво, як тут було до того, як вони розпочали роботу.
Я намагаюся спитати їх, де знаходиться будинок Чарлі Карвера, але вони наче язик проковтнули, на будь-які мої питання лише хитають головами та втуплюють очі в підлогу.
Їхнє мовчання бісить.
Якщо чутка від Люсі Гарпер близька до реальності, Івлін, коли на неї напали, має бути разом зі своєю камеристкою десь неподалік від того будинку. Якщо я дізнаюсь, хто їй загрожує, можливо, зможу водночас і врятувати її, і втекти звідси; втім, я не маю жодної гадки, як мені допомогти ще й Анні. Щоб допомогти мені, вона відмовилася від власних планів, вірячи, що я маю план, який врятує нас обох. Наразі ця обіцянка здається мені пустою, а судячи з її стурбованого обличчя під час нашої розмови в сторожці, вона теж починає так вважати.
Мені залишається лише сподіватися на те, що мої майбутні носії набагато розумніші за минулих.
Подальше допитування служниць робить їх ще більш мовчазними, тому я змушений шукати допомоги. У кімнатах по обидва боки від вестибюля мертва тиша, будинок досі по коліна в минулій ночі; розуміючи, що іншого вибору немає, я обережно йду поміж битим склом і спускаюсь сходами в кухню.
Коридор до кухні брудніший, ніж я пам'ятаю, від торохтіння тарілок і запаху смажені мене нудить. Слуги, проходячи повз, поглядають на мене, але відвертаються, щойно я розкриваю рот, щоб поставити питання. Вони вочевидь вважають, що мені тут не місце, і так само очевидно, що вони не знають, як мене здихатися. Це їхня царина, ціла річка беззастережних розмов, хихотіння та пліток, що тече під будинком. Своєю присутністю я забруднив її.
Хвилювання в мені зростає, кров стукає у вухах. Я почуваюся стомленим і подертим, повітря наче зроблене з наждачного паперу.
— Я можу вам допомогти? — чую я голос позаду себе.
Ці слова наче зім'яли й кинули мені в спину.
Обернувшись, я бачу кухарку, пані Драдж, яка дивиться на мене, уперши в пишні боки дебелі руки. Крізь ці очі вона схожа на фігурку, зліплену з глини дитиною: маленька голова на потворному тілі, обличчя сформоване незграбними пальцями. Вона сувора, нема навіть сліду тієї жінки, що через дві години пригостить дворецького теплою булочкою.