Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 26)
Сховавши обличчя в її волоссі, Майкл схлипує.
Він не помічає, як навколо нього збираються люди. Сильні руки забирають у нього тіло сестри й кладуть на траву, щоб доктор Діккі зміг стати навколішки й оглянути її. Але його вміння непотрібне, дірка в животі та сріблястий пістолет на траві достатньо красномовно розповідають, що сталося. Не зважаючи на це, він нахиляється над нею, притуляє пальці до її шиї, щоб відчути пульс, потім ніжно витирає з її обличчя брудну воду.
Не підводячись с колін, він жестом каже Майклові підійти ближче, бере заплаканого чоловіка за руку й починає тихо щось бурмотіти — напевно, молитву.
Я вдячний за цю шанобливість.
Кілька жінок плачуть на чиїхось плечах, але їхнє акторство непереконливе. Таке враження, що бал насправді ще не скінчився. Вони досі танцюють, просто змінили па. Івлін заслуговує на краще, ніж бути розвагою для тих, кого зневажала. Лікар, схоже, розуміє це, він кожною своєю дією, бодай малою, відновлює малу частку її гідності.
Молитва триває лише хвилину, а закінчивши, він накриває обличчя Івлін своїм піджаком, неначе її нездатні заплющитися очі є гіршим видовищем, ніж криваві плями на сукні.
Коли він підводиться, на його щоці сльоза; він кладе руку Майклові на плечі й уводить того ридати деінде. Мені здається, що вони пішли вже старішими, похиленими, понесли на своїх плечах великий тягар смутку.
Щойно вони заходять у будинок, у натовпі починають гуляти чутки. Їде поліція, знайдено передсмертну записку, дух Чарлі Карвера забрав ще одне дитя Гардкаслів. Історії переходять з одного рота до іншого, і на той час, коли вони доходять до мене, вони вже достатньо прикрашені деталями, щоб їх можна було переносити звідси в суспільство.
Я шукаю Канінгема, але його ніде не видно. Я не можу навіть уявити, що він робить, але він має гостре око та завзяті руки, тож безсумнівно знайшов собі діло — на відміну від мене. Той постріл розхитав мої нерви.
Повернувшись до спустілої бальної зали, я опускаюся на канапу, на якій сидів раніше, і там сиджу й тремчу, а в голові вирують думки.
Я знаю, що завтра моя подруга знову житиме, але це не змінює ані того, що трапилося, ані спустошення, що я відчув, ставши свідком.
Івлін наклала на себе руки, і я відповідаю за це. Її одруження з Ревенкортом було покаранням, приниженням, що мало за мету штовхнути її за край, і я, не розуміючи цього, взяв у цьому участь. Саме моє обличчя вона ненавиділа, саме моя присутність штовхнула її до води з пістолетом у руці.
А як щодо Чумного Лікаря? Він запропонував мені свободу в обмін на розв'язання вбивства, яке не виглядатиме як убивство, але я бачив, як Івлін застрелилася після того, як втекла з вечері у відчаї. Не може бути жодного сумніву в її діях і мотивах, а тому я питаю себе: що спонукає мого тюремника? Чи не була його пропозиція просто черговим катуванням, дещицею надії, женучись за якою я маю збожеволіти?
Якщо Івлін дійсно була настільки пригнічена, чому вона була в такому доброму на позір гуморі, коли супроводжувала Белла до кладовища, лише через дві години після вечері? А ще той пістолет, що вона тоді мала. То був великий чорний револьвер, що ледь помістився в її сумочку. А зброя, якою вона себе порішила — сріблястий пістолет. Чому вона змінила зброю?
Не знаю, як довго я сиджу там, серед задоволених плакальників, але поліція не з'являється.
Натовп рідішає, свічки тануть, вечірка мерехтить і гасне.
Останнє, що я бачу перед тим, як засинаю в кріслі — образ Майкла Гардкасла, який стоїть навколішки в траві, тримаючи на руках промокле тіло мертвої сестри.
21
День другий
(продовження)
Я прокидаюся від болю, якого завдає мені кожний подих. Кліпаючи очима та проганяючи залишки сну, я бачу білу стіну, білі простирадла та ляпку запеклої крові на подушці. Моя щока лежить на моїй долоні, верхня губа прилипла слиною до пальців.
Я знаю цю мить, я бачив її очима Белла.
Я знов у дворецькому, після того, як його відвезли до сторожки.
Хтось крокує біля мого ліжка; покоївка, судячи з чорного плаття та білого фартуха. В руках вона тримає велику розкриту книжку, яку несамовито гортає. Моя голова надто важка, щоб я міг побачити щось вище її талії, тому я стогну, щоб покликати її.
— О, добре, ти прокинувся, — каже вона, припинивши ходити. — Коли Ревенкорт залишиться на самоті? Ти про це не написав, але той клятий ідіот відправив свого камердинера винюхувати на кухні…
— Хто… — моє горло забите кров'ю та мокротинням.
На столику біля ліжка стоїть глечик з водою, і служниця хутко відкладає свою книжку, наливає води й підносить склянку до моїх губ. Я трохи підіймаю голову, намагаючись подивитися на її обличчя, але світ одразу починає вертітися навколо мене.
— Тобі не слід розмовляти, — каже вона й витирає фартухом краплю води з мого підборіддя.
Кілька секунд вона мовчить.
— Тобто, ти можеш говорити, але лише коли готовий до цього.
Знов пауза.
— Взагалі-то, мені дуже потрібна твоя відповідь на запитання про Ревенкорта, поки через нього мене не вбили.
— Хто ви? — хриплю я.
— Як сильно та тварина… Зачекай-но… — вона нахиляється до мого обличчя, її очі шукають щось. У неї пухлі щоки, бліде обличчя, з-під чіпця вибилися пасма сплутаного білявого волосся. Я раптом розумію, що це та сама служниця, яку бачили Белл та Івлін, яка доглядала за дворецьким.
— Скільки носіїв було в тебе? — питає вона.
— Я не…
— Скільки носіїв? — наполягає вона, сідаючи на край ліжка. — У скількох тілах ти вже був?
— Ти Анна, — кажу я й вигинаю шию, щоб краще побачити її, але від болю аж кістки пече.
Вона обережно змушує мене знов лягти на матрац.
— Так, я Анна, — терпляче каже вона. — Скільки носіїв?
З моїх очей ллються сльози радості, приязнь наповнює мене, наче тепла вода. Хоч я й не пам'ятаю цієї жінки, я відчуваю між нами роки дружби, майже інстинктивної довіри. Більш того, мене охоплює радість, що ми знов разом. Хоч як би дивно не було казати таке про того, кого не пам'ятаєш, я розумію, що сумував за нею.
Побачивши це на моєму обличчі, очі Анни теж набрякають сльозами; вона нахиляється й ніжно обіймає мене.
— Я теж скучила за тобою, — каже вона, озвучуючи мої почуття.
Якийсь час ми обіймаємося, а потім вона кашляє й витирає сльози.
— Що ж, досить цього, — хлюпає вона носом. — Плакати та обійматися нам не допоможе. Мені треба, щоб ти розповів мені про своїх носіїв, бо інакше тільки плакати ми й зможемо.
— Я… Я… — намагаюся я говорити крізь грудку в горлі. — Я прокинувся Беллом, потім дворецьким, потім Дональдом Девісом, знову дворецьким, Ревенкортом, а тепер…
— Знову дворецький, — задумливо каже вона. — Бог любить Трійцю, га?
Прибравши з мого чола пасмо волосся, вона нахиляється ближче.
— Наскільки я розумію, ми ще не були представлені, а точніше, для тебе ми не представлені, — каже вона. — Мене звати Анна, а ти — Ейден Бішоп. Чи ми вже пройшли це? Ти завжди з'являєшся не в тому порядку, я ніколи не знаю, що вже було.
— Ти зустрічалася з іншими мною?
— Вони з'являються та зникають, — каже вона й кидає погляд на двері, бо десь у будинку лунають голоси. — Зазвичай просять про щось.
— А твої носії, чи вони…
— Я не маю інших носіїв, є лише я, — каже вона. — Ані візитів Чумного Лікаря, ані нових днів. Завтра я нічого з цього не пам'ятатиму, і це може бути щастям, зважаючи на те, як поки що минає цей день.
— Але ти знаєш, що відбувається, знаєш про самогубство Івлін?
— Це вбивство; я прокинулася, знаючи це, — каже вона, поправляючи простирадло. — Власне ім'я не могла згадати, але пам'ятала твоє, і я знала, що виходу звідси не буде, доки ми не дізнаємося ім'я вбивці й не знайдемо докази його вини, щоб пред'явити їх на озері об одинадцятій годині. Це, певно, якісь правила. Слова, що нашкрябані на моєму мозку, щоб я не забула.
— Я, коли прокинувся, не пам'ятав нічого, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, чому нас катують по-різному. — Окрім твого імені. Решту Чумний Лікар мусив розповідати мені.
— Авжеж, ти ж бо його спеціальний проект, — каже вона, поправляючи мою подушку. — А на те, що роблю я, йому начхати. За весь день жодного разу мене не відвідав. Але тебе самого не залишає. Дивно, що він під цим ліжком на тебе не чекає.
— Він сказав мені, що лише один з нас може піти звідси, — кажу я.
— Ага, і цілком очевидно, що він хоче, щоб цим одним був ти, — каже вона, але злість у її голосі зникає так само швидко, як і з'являється. Вона хитає головою. — Вибач, мені не слід виливати все це на тебе, але я не можу позбутися відчуття, що він щось затіяв, і мені це не подобається.
— Я розумію тебе, — кажу я. — Але якщо може піти лише один з нас…
— Чому ми допомагаємо одне одному? — перебиває вона. — Тому що ти маєш план, як витягти звідси нас обох.
— Серйозно?
— Ну, так мені сказав ти.
Її впевненість вперше похитнулася, на обличчі з'являється стурбованість, але я не встигаю нічого додати, бо в коридорі скриплять дошки й по сходах гупають ноги. Таке враження, що в такт цьому рухові тремтить весь будинок.
— Я зараз, — каже вона й бере зі столика книжку. Лише тепер я розумію, що насправді це альбом для замальовок художника; поміж коричневими шкіряними палітурками стос необережно переплетених аркушів. Сховавши книжку під ліжком, замість неї дівчина дістає звідси дробовик. Притиснувши приклад до плеча, вона підходить до дверей і прочиняє їх, щоб було краще чути.