Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 25)
Моє серце сіпається. Про це я не подумав. Серед цього галасу та вертіння тіл клинок може зробити свою справу ніким не помічений.
Белл від таких думок міг би втекти назад до своєї кімнати, але Ревенкорта зроблено з міцнішої речовини. Якщо замах на життя Івлін буде зроблено тут, то хоч там як, але саме тут я і маю бути, а тому я йду сходами вниз, спираючись на руку Чарльза, дотримуючись темних країв бальної зали.
Клоуни плескають мене по спині, жінки кружляють переді мною, тримаючи перед собою маски-метелики. Я майже ні нащо з цього не зважаю і проштовхуюсь до диванів біля великих дверей надвір, де можу дати своїм ногам спочити.
До цієї миті я бачив гостей Блекгіту лише по кілька людей за раз, їхня злість була розмазана по всьому будинкові. Але бути оточеним ними так, як зараз, це зовсім інше, і чим далі я спускаюся в цей галас, тим сильніше згущається зло. Більшість з чоловіків виглядають так, ніби всю другу половину дня провели з чаркою: хитаються, а не танцюють, гарчать і витріщаються, поводяться як дикуни. Молоді жінки відкидають голову назад і регочуть, макіяж тече, волосся розплітається, поки вони переходять з одних рук до інших, змушуючи маленьку групу дружин юрбитися разом, щоб захиститися від цих скажених тварин.
Чарльз біля мене стає чимдалі напруженішим, з кожним кроком його пальці впиваються в моє передпліччя сильніше. Усе це неправильно. Це святкування занадто безнадійне. Це остання вечірка перед падінням Гоморри.
Ми дістаємося до канапи, і Чарльз допомагає мені опуститися на подушки. Офіціантки рухаються крізь натовп з тацями келихів, але дати їм знак з нашої периферійної позиції видається неможливим. Для розмови тут надто шумно, але Канінгем вказує на столик з шампанським, від якого гості шкутильгають, тримаючи одне одного попід руку. Я киваю й витираю з чола піт. Можливо, випивка заспокоїть мої нерви. Коли він відходить, щоб принести пляшку, я відчуваю шкірою протяг і помічаю, що хтось розчинив великі засклені двері — певно, щоб провітрити. Надворі суцільна темінь, але слуги запалили жаровні — мерехтливі вогники, що ведуть аж до оточеного деревами дзеркального басейну.
Темрява рухається, набирає форму, стає щільною та проникає всередину, на її бліде обличчя потрапляє світло.
Не обличчя — маска.
Маска-дзьоб з білої порцеляни.
Я озираюсь, шукаю Чарльза, сподіваюсь, що він поруч і зможе схопити цього чоловіка, але камердинер зник десь у натовпі. Знову повернувшись до дверей, я бачу, як Чумний Лікар прокладає собі плечем шлях поміж гульвісами.
Стиснувши тростину, я здіймаюся на ноги. Потонулі кораблі підіймають з океанського дна з меншими зусиллями, але я шкандибаю до круговерті з костюмів, що приховує мою здобич. Я йду на побачене мигцем — виблиск маски, майоріння плаща — але він наче туман у лісі, його неможливо вхопити.
Десь у дальньому куті я його гублю.
Вертячись на місці, я намагаюсь знайти його, аж раптом хтось із гуркотом врізається в мене. Я реву від злості й бачу перед собою пару карих очей, що визирають з-під порцелянової маски-дзьоба. Моє серце мало не зупиняється, я сам мало не підстрибую, але маску швидко знято й під нею я бачу худе хлоп'яче обличчя.
— Ой, перепрошую, — каже він. — Я не…
— Рочестере, Рочестере, сюди! — кричить йому хтось.
Ми обертаємося водночас — до нас наближається ще один чоловік у костюмі чумного лікаря. А за ним — ще один; ще троє — серед натовпу. Моя здобич помножилася, але жоден з них не може бути тим моїм співрозмовником. Вони всі занадто кремезні та низькі, занадто високі та худі; забагато поганих копій оригіналу. Вони намагаються відтягнути свого друга геть, але я хапаю найближчу руку — будь-яку, вони всі однакові.
— Де ви взяли ці костюми? — питаю я.
Чоловік суворо дивиться на мене, його сірі очі наливаються кров'ю. У них немає жодної іскри, жодного виразу. Пусті двері, за якими немає жодної послідовної думки. Висмикнувши від мене свою руку, він тикає мені пальцем в груди.
— Попросіть мене ввічливо, — п'яним голосом каже він.
Йому кортить побитися, і я, змахнувши тростиною, вдовольняю його потребу. Важка палиця влучає по його нозі, він лається й опускається на коліно. Щоб не впасти, він спирається на підлогу долонею, і кінчик моє тростини пришпилює її.
— Костюми! — кричу я — Де ви їх знайшли?
— На горищі, — каже він; його обличчя стає білішим, ніж скинута маска. — Їх там десятки висять на вішалці!
Він намагається звільнитися, але ж на тростину спирається лише частка моєї ваги. Я додаю трохи більше, і його обличчя спотворюється болем.
— Звідки ви про них дізналися? — питаю я і послаблюю тиск на його долоню.
— Слуга вчора знайшов, — каже він, і його очі набрякають сльозами. — На ньому вже був такий: маска та капелюх, повний набір. А в нас костюмів не було, тож він відвів нас на горище, щоб ми змогли собі щось підібрати. Він усім допомагав, там було більш як двадцять чоловік, чесне слово!
Секунду або дві я дивлюся, як він звивається, зважую правдивість його історії проти болю на його обличчі. Переконавшись, що вони важать однаково, я прибираю тростину й дозволяю йому пошкандибати геть, тримаючись за поранену руку. Щойно він зникає з мого поля зору, переді мною з натовпу вигулькує Майкл — він помічає мене здалеку і прямує до мене. Він схвильований, щоки порожевіли. Його рот шалено рухається, але слова губляться серед музики та сміху.
Я показую, що не можу зрозуміти, і він підходить ближче.
— Ви бачили мою сестру? — кричить він.
Раптом злякавшись, я хитаю головою. Я бачу по його очах, що щось не так, але не встигаю його розпитати, бо він проштовхується крізь натовп танцюристів назад. Мені жарко, в голові паморочиться, мене гнітить погане передчуття; я проштовхуюся до свого місця, знімаю краватку-метелик і розстібую комірець. Повз мене проминають фігури в масках, оголені руки виблискують потом.
Я відчуваю нудоту; я нездатний отримувати задоволення ні від чого, що можу бачити. Я міркую над тим, щоб долучитися до пошуку Івлін, аж тут повертається Канінгем з пляшкою шампанського у відерці з льодом та з двома келихами на довгих ніжках. Метал спітнів, Канінгем теж. Минуло так багато часу, що я вже забув, куди він пішов і навіщо, тому кричу в його вухо:
— Де ви були?!
— Здалося… побачив Саткліфа, — кричить він у відповідь, і крізь музику я чую лише половину слів. — …костюм.
Виходить, з Канінгемом трапилося приблизно те саме, що й зі мною.
Я киваю, мовляв, зрозуміло; ми сідаємо та мовчки п'ємо, виглядаючи Івлін; моє розчарування зростає. Я маю бути на ногах, обшукувати будинок, допитувати гостей, але Ревенкорт на таке не здатний. У цій кімнаті надто людно, а його тіло надто стомлене. Він людина розрахунку та спостереження, а не дії, і якщо я хочу допомогти Івлін, я мушу скористатися цими навичками. Завтра я бігатиму, але сьогодні мушу дивитися. Мені треба побачити все, що відбувається в цій бальній залі, зареєструвати кожну деталь, щоб потім випереджати події цього вечора.
Шампанське заспокоює мене, але я відставляю келих, щоб не сп'яніти. Саме тоді я помічаю Майкла, який здіймається сходами, з яких добре видно всю залу.
Оркестр припиняє грати, сміх і гомін поступово згасають, усі голови повертаються до хазяїна будинку.
— Даруйте, що перебиваю, — каже Майкл, схопившись за поруччя, — але чи не знає хто-небудь, де моя сестра?
По натовпу прокочується хвиля розмов, голови повертаються, щоб подивитися одна на одну. Через хвилину стає зрозуміло, що в залі Івлін немає.
Першим її помічає Канінгем.
Торкнувшись моєї руки, він вказує її мені: п'яно хитаючись, вона йде вздовж жаровень до дзеркального басейну. Вона вже досить далеко, час від часу потрапляє у світло, потім знов зникає. У її руці блищить маленький сріблястий пістолет.
— Приведіть Майкла! — скрикую я.
Поки Канінгем проштовхується крізь натовп, я спинаюся на ноги та йду до вікна. Ніхто інший її не побачив і поступово знов здіймається гамір; тимчасове хвилювання від оголошення минає. Скрипаль грає ноту; на годиннику рівно одинадцята.
Коли я дістаюсь до дверей, Івлін підходить до басейну.
Вона хитається, тремтить.
Серед дерев, буквально в кількох кроках стоїть і пасивно дивиться Чумний Лікар; на його масці виблискує полум'я жаровень.
Срібний пістолет виблискує, коли Івлін підіймає його до свого живота; постріл розтинає розмови та музику.
Але впродовж однієї миті здається, що все добре.
Івлін досі стоїть на краю води, наче милуючись своїм віддзеркаленням. Потім її ноги слабнуть, вона впускає пістолет і падає обличчям у воду, Чумний Лікар схиляє голову та зникає в чорноті поміж деревами.
Я майже не помічаю ні крики, ні натовп за моєю спиною, що мчить повз мене на газон, а тим часом у повітрі вибухає обіцяний феєрверк, який заливає ставок різнокольоровим світлом. Я дивлюся на Майкла, який мчить у темряву до своєї сестри, яку вже запізно рятувати. Він кричить її ім'я, його голос тоне серед феєрверків, він заходить у чорну воду та підіймає її тіло. Ковзаючи та спотикаючись, він намагається відтягти її від ставка, але зрештою падає, не випускаючи її з рук. Цілуючи її обличчя, він благає її розплющити очі, але його надія марна. Смерть уже кинула кості, а Івлін сплатила за програш. Усе, що мало ціну, було забрано.