Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 20)
— Еге ж.
Канінгем робить довгий видих, а потім повертається лицем до мене. Він здається знесиленим, неначе наша розмова була пустелею, яку він перетинав кілька тижнів.
— Якщо я зроблю все це, я можу очікувати, що вміст листа залишиться між нами? — каже він, і на його обличчі радше сподівання, ніж розрахунок.
— Так, даю вам своє слово.
Я простягаю спітнілу руку.
— У такому разі я не маю іншого вибору, — каже він і міцно потискає її, лише на мить виказавши обличчям огиду.
Він спішно уходить; напевно, боїться, що отримає більше завдань, ніж може виконати. За його відсутності на мене наче сідає вогке повітря, воно просочує мій одяг і самого мене. Вирішивши, що бібліотека занадто безрадісна, щоб залишатися в ній, я важко підіймаюсь, спираючись на свою тростину.
Ідучи крізь кабінет, я прямую до приватної вітальні Ревенкорта, в якій маю намір розташуватися заздалегідь перед зустріччю з Геленою Гардкасл. Якщо вона планує цього вечора вбити Івлін, я маю відверто поговорити з нею.
В будинку тихо: чоловіки пішли полювати, а жінки випивають у Сонячній кімнаті. Навіть слуги зникли, поховалися під сходами й готують бал. Без них опустилася важка тиша, і єдиною моєю компанією є стукіт дощу по шибках — він вимагає, щоб його впустили всередину. Беллові не вистачало галасу, але Ревенкорта, який уміє добре помічати в людях зло, це мовчання радше освіжає. Це все одно як провітрити затхлу кімнату.
Мої роздуми порушують важкі кроки — повільні та навмисні, неначе хтось привертає мою увагу. Я дійшов уже до їдальні, де за довгим дубовим столом уважно стежать зі стін голови давно забитих тварин, шерсть яких вицвіла та вкрилася пилом. У цій кімнаті пусто, але кроки надходять наче звідусіль, вони передражнюють мою важку ходу.
Я завмираю, ціпенію на місці, чоло вкривається потом.
Кроки теж зупиняються.
Витерши лоб, я нервово дивлюся навколо, шкодуючи, що не маю Беллового канцелярського ножа. Закопаний у туші Ревенкорта, я почуваюся чоловіком, що волочить якір. Я не можу ні бігти, ні битися, а якби й міг — даремно махав би кулаками в повітрі. Крім мене тут немає нікого.
Після короткого вагання я продовжую йти, і ті примарні кроки теж ідуть. Я раптово зупиняюся, і вони теж зупиняються, а зі стін чується зловісне хихикання. Моє серце стукотить, волосся на руках стає сторч, мій жах жене мене до захисту вестибюля, який я бачу крізь двері вітальні. На цей час кроки вже не передражнюють мене, вони танцюють, а хихотіння, здається, лунає звідусіль.
Добігши до дверей, я важко дихаю, піт мене засліплює, я мчу так швидко, що ризикую перечепитися через власну тростину. Коли я досягаю вестибюля, сміх раптово припиняється, мене наздоганяє шепіт:
— Незабаром зустрінемося, кролику.
16
Минуло десять хвилин, той шепіт давно замовкнув, але викликаний ним жах досі відлунюється в мені. І річ навіть не стільки в самих словах, скільки в радості, з якою вони були сказані. Це попередження було авансом майбутніх крові та болю, і лише дурень не побачив би за ними Лакея.
Піднявши руку, я перевіряю, чи сильно вона тремтить, вирішую, що вже частково заспокоївся, і продовжую йти до своєї кімнати. Я зробив лише один або два кроки, коли чиєсь схлипування привертає мою увагу до дверей у задній частині вестибюля. Цілу хвилину я залишаюся на периферії, вдивляюся в темряву, підозрюючи пастку. Невже Лакей став би робити щось нове так швидко? Чи здатен він зображати такі жалісливі ковтання смутку, що я чую?
Співчуття змушує мене зробити обережний крок вперед, і я опиняюсь у вузькій галереї, прикрашеній родинними портретами Гардкаслів. На стінах в'януть цілі покоління, сучасні мешканці Блекгіту висять найближче до дверей. Леді Гелена Гардкасл велично сидить, біля неї стоїть її чоловік, вони обоє темноволосі та темноокі, красиво зарозумілі. Поруч висять портрети дітей: Івлін біля вікна, смикає край штори та спостерігає за чиїмось приїздом; Майкл закинув ногу на підлокітник крісла, в якому сидить, а на підлозі лежить кинута книжка. Схоже, йому нудно, він кипить від невикористаної енергії. У куті кожного портрета наляпаний підпис; Ґреґорі Ґолд, якщо я не помиляюсь. Спогади про побиття цим художником дворецького досі свіжі; я схопився міцніше за свою тростину і знову відчув у роті смак крові. Івлін казала мені, що Ґолда привезли до Блекгіту, щоб він ретушував портрети, і я розумію причину. Може він і божевільний, але безумовно одарований.
З кута кімнати знов чується схлип.
Вікон у галереї немає, лише масляні лампи горять; так темно, що мені доводиться примружитися, щоб побачити покоївку, яка сидить у тіні й плаче у мокру хусточку. Тактовність вимагає, щоб я наблизився тихо, але Ревенкорт не годиться для непомітних рухів. Мій ціпок стукає по підлозі, звуки мого дихання випереджають мене, оголошують про мою присутність. Побачивши мене, служниця схоплюється на ноги, її чепець розв'язується й з-під нього звільняється руде кучеряве волосся.
Я впізнаю її відразу. Це Люсі Гарпер, та сама покоївка, яку під час обіду вилаяв Тед Стенвін, та сама жінка, що провела мене на кухню, коли я прокинувся дворецьким. Спогад про ту доброту відлунює в мені, і слова, що вимовляє мій рот, формуються потоком співчуття.
— Пробач, Люсі, я не хотів налякати тебе, — кажу я.
— Ні, сер, це не… Мені не слід… — вона дивиться навколо, шукаючи порятунку, і через це грузне в етикеті ще сильніше.
— Я почув, як ти плачеш, — кажу я, намагаючись змусити лице співчутливо всміхнутися. Це важко робити чужим ротом, надто коли треба зрушити так багато плоті.
— О, сер, не треба… я сама винна. Я припустилася помилки під час обіду, — каже вона, витираючи останні сльози.
— Тед Стенвін повівся як мерзотник, — кажу я й дивуюсь тривозі, що з'явилася на її обличчі.
— Ні, сер, не треба так казати, — каже вона, здійнявши голос аж на октаву. — Тед, тобто пан Стенвін, добре ставився до нас, слуг. Він завжди добре до нас ставився. Просто він… Тепер він джентльмен, не можна, щоб його бачили…
Ще трохи, і вона знов заплаче.
— Я розумію, — квапно кажу я. — Він не хоче, щоб інші гості ставилися до нього як до слуги.
Її обличчя тоне в посмішці:
— Так, сер, саме так. Якби не Тед, Чарлі Карвера ніколи б не спіймали, але інші джентльмени досі дивляться на нього так, ніби він один з нас. Окрім лорда Гардкасла, той зве його містером Стенвіном.
— Ну що ж, якщо з тобою все добре… — кажу я, спантеличений гордістю в її голосі.
— Так, сер, усе добре, — наполягає вона й наважується підняти з підлоги свій чепець. — Мені треба повертатися, поки мене не почали шукати.
Вона робить крок до дверей, але не настільки швидко, щоб я не зупинив її питанням:
— Люсі, ви знаєте кого-небудь на ім'я Анна? — питаю я. — Я подумав, що вона може бути служницею.
— Анна? — вона зупиняється й глибоко замислюється. — Ні, сер, начебто не знаю.
— Хтось зі служниць поводиться дивно?
— Сер, ви не повірите, але ви вже третій, хто питає мене сьогодні про це, — каже вона, намотуючи на палець пасмо кучерявого волосся.
— Третій?
— Так, сер, лише годину тому пані Дербі спустилася в кухню й теж питалася про це. Як вона нас налякала! Щоб така шляхетна пані та спустилася до слуг — я ніколи про таке не чула.
Моя рука мимоволі стискає тростину. Ким би не була ця пані Дербі, вона поводиться дивно й ставить ті самі запитання, що і я. Можливо, я знайшов одного зі своїх конкурентів.
Від такого припущення я червонію — знайомство Ревенкорта з жінками обмежується знанням про те, що вони існують. А думка про перетворення на жінку для нього має не більше глузду, ніж дихання водою.
— А що ви можете сказати мені про пані Дербі? — питаю я.
— Майже нічого, сер, — каже Люсі. — Стара пані, гострий язик. Мені вона сподобалася. Не знаю, чи це важливо, але також був один лакей. Зайшов через кілька хвилин після пані Дербі й спитав те саме: чи не поводиться хтось зі служниць дивно?
Моя рука стискає голівку тростини ще сильніше, я мало не кусаю язик, щоб не вилаятись.
— Лакей? — кажу я. — Який він був на вигляд?
— Білявий, високий, але… — вона схвильовано замовкає. — Не знаю… Задоволений собою. Певно, працює на джентльмена, сер, вони стають такі, набираються від хазяїв манер і слів. У нього ніс зламаний, чорно-фіолетовий, неначе це нещодавно трапилося. Мабуть, комусь він не сподобався.
— Що ти йому сказала?
— Не я, сер, а пані Драдж, кухарка. Вона сказала йому те саме, що й пані Дербі, що зі слугами все гаразд, що це з гостями… — вона шаріється. — О, благаю вас, вибачте, сер, я не хотіла…
— Не хвилюйся, Люсі, я теж вважаю більшість людей у цьому будинку дуже дивними. Що вони накоїли?
Вона всміхається й винувато втуплює очі в підлогу. Коли вона знов починає говорити, її голос такий тихий, що його ледь чутно за скрипінням мостин.
— Сьогодні вранці міс Гардкасл була в лісі зі своєю камеристкою, француженкою, що завжди каже «quelle» та «quelle». Хтось напав на них біля старого будинку Чарлі Карвера. Начебто, то був один з гостей, але вони не кажуть, хто саме.
— Напав, ти певна? — кажу я, згадуючи свій ранок Беллом, коли я побачив, як лісом тікала жінка. Я тоді подумав, що то Анна, але що як я помилився? Це був би не перший раз у Блекгіті, коли моє припущення виявилося хибним.