Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 19)

— Ваше життя в небезпеці, — бовкаю я.

Пальці Івлін завмирають на її пішакові, легке тремтіння робить її руку схожою на дзвін. Її очі пробігають по моєму лицю, потім по панянках позаду нас, шукаючи, чи не міг хтось почути. Вона відчайдушно бажає стерти цю мить з історії.

«Вона вже знає».

— Ми ж начебто домовилися, лорде Ревенкорт, — перебиває вона; її обличчя знов стає суворим.

— Але…

— Ви хочете, щоб я пішла? — каже вона, і її погляд придушує всі спроби заговорити.

Ми робимо хід за ходом, але я настільки спантеличений її реакцією, що майже не зважаю на гру. Що б там не мало сьогодні статися, Івлін, схоже, знає про це; втім, найбільше вона боїться не того, що має статися, а того, що про це дізнається хтось інший. Причину цього я не можу навіть уявити, а відкривати серце перед Ревенкортом вона, вочевидь, не стане. Її зневага до цього чоловіка непереборна, а це означає, що якщо я хочу врятувати її, я мушу або надіти інше обличчя, або діяти без її допомоги. Це просто обурливий поворот, і я відчайдушно намагаюся дібрати інші слова, аж раптом у дверях з'являється Себастьян Белл, викликаючи в мені своєю появою найдивніше відчуття. У будь-якому сенсі цей чоловік — я, але коли я дивлюся, як він крадеться в кімнату, наче миша по плінтусу, мені в це важко повірити. Спина згорблена, голова опущена, руки прикуті до тіла. Жодного кроку без скрадливих поглядів у пошуку небезпеки, неначе його світ сповнений гострих країв.

— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже Івлін, побачивши, що він розглядає портрет на стіні. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.

— Прошу вибачити, — каже Белл. — Я…

Їхня розмова йде так само, як ішла вчора, і зацікавленість Івлін цією немічною істотою призводить до нападу ревності, але найбільшою моєю турботою є інше. Белл ретельно повторює мій день, але вірить, що робить вибір самостійно, так само, як вірив у це я. У такому разі я сліпо йду дорогою, яку проклав Деніел, а це робить мене… Чим? Відлунням, спогадом, або просто мотлохом у течії?

«Переверни шахівницю, зміни цю мить. Доведи, що ти унікальний».

Я простягаю руку, але думка про реакцію Івлін, про її зневагу, про сміх присутніх панн переважують. Сором забирає мої сили, і я відсмикую руку. Будуть інші нагоди, треба шукати їх.

Геть зневірений, знаючи про неминучий програш, я поспішно роблю останні кроки, непристойно швидко підставляю свого короля під удар, а потім іду з кімнати геть; за спиною стихає голос Себастьяна Белла.

15

Як і було наказано, Канінгем чекає на мене в бібліотеці. Він сидить на краю крісла, в його руці злегка тремтить розгорнутий лист, що я йому дав. Коли я входжу, він встає, але я, прагнучи якнайшвидше залишити Сонячну кімнату позаду, надто розігнався. Я чую своє дихання — хрипке уривчасте шипіння з перевантажених легень.

Він не пропонує мені допомогу.

— Звідки ви знали, що мало трапитися у вітальні? — питає він.

Я намагаюся відповісти, але в моєму роті замало місця, щоб там були водночас слова та повітря. Я роблю вибір на користь повітря; я ковтаю його з таким самим апетитом, з яким Ревенкорт поглинає все; а ще я дивлюся в кабінет. Я сподівався спіймати Чумного Лікаря, коли той теревенів з Беллом, але марна спроба попередити Івлін тривала довше, ніж я очікував.

Можливо, мені не слід цьому дивуватися.

Як я вже бачив на дорозі до селища, Чумний Лікар, схоже, знає, де та коли я буду, і скоріше за все обирає час своєї появи так, щоб я не міг влаштувати засідку.

— Усе було саме так, як ви описали, — продовжує Канінгем, дивлячись на папірець і не вірячи власним очам. — Тед Стенвін образив покоївку, а Деніел Колрідж став на захист. Вони навіть промовили те саме, що ви написали. Слово в слово.

Я міг би пояснити, але він ще не дійшов до того, що його турбує найбільше. Натомість я шкандибаю до крісла й важко опускаю себе на м'яку подушку. Мої ноги сповнені жалюгідної вдячності.

— Це якийсь фокус? — питає він.

— Ніяких фокусів, — кажу я.

— А ось це… В останньому рядку ви кажете…

— Так.

— …що ви не лорд Ревенкорт.

— Я не Ревенкорт, — кажу я.

— Ні?

— Ні. Налийте собі, ви трохи зблідли.

Він слухається моєї поради; схоже, слухняність наразі є єдиною частиною його особистості, що досі не капітулювала. Він повертається з повним келихом, сідає, надпиває; очі прикуті до мене, ноги міцно зсунуті, плечі опущені.

Я розповідаю йому все, від убивства в лісі та мого першого дня Беллом і до дороги без кінця та моєї нещодавньої розмови з Деніелом. Час від часу на його обличчі спалахує сумнів, але зникає, щойно він опускає очі на лист. Мені майже шкода його.

— Може, вам треба ще випити? — питаю я, киваючи на його напівпорожній келих.

— Якщо ви не лорд Ревенкорт, то де він?

— Не знаю.

— Він живий?

Йому важко дивитися мені в очі.

— А ви хотіли б, щоб він не повертався? — питаю я.

— Лорд Ревенкорт був добрий до мене, — розлючено каже він.

«Цим він не відповів на запитання».

Я знову дивлюся на Канінгема. Опущені очі, брудні руки, затерте татуювання з неспокійного минулого. Раптом інтуїція підказує мені, що він боїться, але боїться не того, про що я йому розповів. Він боїться того, що може знати той, хто вже бачив перебіг цього дня. Камердинер щось приховує, я певний у цьому.

— Мені потрібна ваша допомога, Канінгем, — кажу я. — Багато треба зробити, але поки я прикутий до Ревенкорта, я не маю змоги діяти.

Осушивши свій келих, він підводиться. Алкоголь намалював на його щоках дві кольорові плями, а коли слуга починає говорити, його голос бринить мужністю пляшки.

— Я звільняюсь на сьогодні й повернуся до служби завтра, коли лорд Ревенкорт… — він замовкає, підбираючи слушне слово. — Повернеться.

Він силувано кланяється і йде до дверей.

— Гадаєте, він прийме вас назад, коли знатиме ваш секрет? — кажу я різко, бо мені на думку, наче камінь у воду, спала ідея. Якщо я не помиляюсь, і Канінгем дійсно щось приховує, цей секрет може бути достатньо скандальним, щоб ним можна було шантажувати.

Він завмирає біля мого крісла, міцно стискає кулаки.

— Що ви маєте на увазі? — каже він, дивлячись перед собою.

— Пошукайте за подушкою вашого крісла, — кажу я, намагаючись не видавати голосом внутрішню напругу.

Те, що я намагаюся зробити, цілком логічно, але не факт, що мені це вдасться.

Він кидає погляд на крісло, потім — знов на мене. Ані пари з вуст, він робить те, що я сказав, і знаходить маленький білий конверт. Коли він розриває конверт, його плечі опускаються, а на мої губи виривається крива посмішка.

— Звідки ви знали? — надтріснутим голосом питає він.

— Я ще не знаю анічогісінько, але коли прокинуся в наступному носії, то присвячу час розкриттю вашого секрету. А потім прийду до цієї кімнати та покладу її в тому конверті, що ви щойно знайшли. Якщо ж наша розмова йтиме не так, як я хочу, я покладу конверт там, де його зможуть знайти інші гості.

Він зневажливо пирхає на мене, наче ляпаса дає.

— Може ви й не Ревенкорт, але говорите так само, як він.

Ця несподівана ідея на мить відбирає мені мову. До цієї миті я припускав, що моя особистість — якою б вона не була — переносилася в нового носія наче монети в кишеню, але що як я помилявся?

Жодному з моїх попередніх носіїв не спала б навіть думка шантажувати Канінгема, не кажучи вже про реальне виконання цієї ідеї. Взагалі-то, згадуючи Себастьяна Белла, Роджера Коллінза, Дональда Девіса, а тепер і Ревенкорта, я бачу в їхній поведінці мало такого, що можна було би приписати одній особі. Може, це я корюся їхній волі, а не навпаки? Якщо так, мені слід пильнувати. Бути ув'язненим усередині цих людей — одне, але віддати себе всього їхнім побажанням — зовсім інше.

Мої думки перебиває Канінгем, який підпалює куточок листа запальничкою, яку дістав з кишені.

— Чого ви від мене хочете? — каже він жорстким безвиразним голосом, кидаючи запалений папір у камін.

— Для початку, чотири речі, — кажу я, рахуючи по своїх товстих пальцях. — По-перше, мені треба, щоб ви знайшли біля дороги, що веде до селища, старий колодязь. У тріщині в камені там буде схована записка. Прочитайте її, поверніть її на місце й розкажіть мені її вміст. Не баріться з цим, за годину її там уже не буде. По-друге, вам треба знайти той костюм чумного лікаря, про який я питав вас раніше. По-третє, я хочу, щоб ви розсипали навколо Блекгіту, наче конфеті, ім'я «Анна». Нехай усі знають, що лорд Ревенкорт шукає її. А ще я хочу, щоб ви представилися Себастьянові Беллу.

— Себастьянові Беллу, доктору?

— Саме йому.

— Навіщо?

— Я пам'ятаю, як я був Себастьяном Беллом, але не пам'ятаю вас, — кажу я. — Якщо ми це змінимо, це означатиме, що може бути змінене і щось інше.

— Смерть Івлін Гардкасл?