Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 22)
Її перебиває скрегіт, що долинув з коридору, потім скрипнули дверні петлі.
— Може, це Гелена? — каже Міллісент і підводиться з крісла. — Її кімната поруч.
— Хіба Гардкасли не в сторожці живуть?
— У сторожці живе Пітер, — каже вона, вигнувши брову. — А Гелена живе тут, навіть наполягла на цьому. Цей шлюб ніколи не був вдалий, але незабаром зовсім розвалиться. Знаєш, Сесіле, сюди варто було приїхати заради самого лише скандалу.
Стара жінка прямує до коридору, кличе Гелену, аж раптом замовкає.
— Якого дідька… — бурмоче вона, а потім її голова знов зазирає до моєї вітальні. — Вставай, Сесіле, — нервово каже вона. — Відбувається щось дивне.
Тривога змушує мене зіп'ятися на ноги й вибрести в коридор, де на протязі скриплять двері до спальні Гелени. Замок розбитий, під ногами ламаються тріски.
— Хтось вдерся всередину, — шепоче з-за моєї спини Міллісент.
Своєю тростиною я обережно прочиняю двері, щоб ми могли зазирнути в кімнату.
Там нікого немає; судячи з усього — давно. Штори досі зсунуті, світло потрапляє лише від ламп, що висять вздовж коридору. Ліжко з балдахіном акуратно застелене, трюмо заставлене кремами для обличчя, пудрою та усілякою косметикою.
Переконавшись, що небезпеки немає, Міллісент виходить з-за мене й кидає на мене спокійний погляд, в якому я бачу агресивне вибачення, а потім іде навколо ліжка й бореться з важкою шторою, щоб розігнати морок.
Усе стоїть незаймане, окрім бюро з горіхового дерева, в якому висунуті шухляди. Серед безладу чорнильниць, конвертів і стрічок на бюро стоїть великий лакований футляр з двома оксамитовими заглибленнями у формі револьверів. Самих револьверів ніде не видно, але я маю підозру, що саме один з них Івлін приносила на кладовище. Вона сама сказала, що він належить її матері.
— Що ж, принаймні, ми знаємо, що їм було потрібно, — каже Міллісент, стукаючи по коробці. — Але це якось безглуздо. Якщо комусь була потрібна зброя, її так само легко було б украсти в конюшні. Там її багато. Ніхто б і не помітив.
Відштовхнувши футляр, Міллісент знаходить щоденник і починає гортати його сторінки, проводячи пальцем по зустрічах і подіях, нагадуваннях і нотатках. Вміст цього нотатника сказав би про насичене, але дещо нудне життя, якби з нього не вирвали останню сторінку.
— Цікаво… Немає запланованих на сьогодні зустрічей, — каже жінка, що була вже не роздратована, а підозріла. — Навіщо Гелена їх вирвала?
— Думаєш, вона це сама зробила? — кажу я.
— Навіщо вони комусь іншому? — каже Міллісент. — Кажу тобі, Гелена замислила якусь дурню й не хоче, щоб хтось про це дізнався. А тепер вибач, Сесіле, мені доведеться знайти її та відмовити від цього. Як завжди.
Кинувши щоденник на ліжко, вона виходить зі спальні й простує коридором. Я майже не помічаю, що вона пішла. Мене більше турбують чорні розмиті відбитки пальців на сторінках. Мій камердинер був тут, і він, виходить, теж шукає Гелену Гардкасл.
18
Світ за вікнами стискається, темніє по краях і чорніє в центрі. Мисливці починають виходити з лісу й бредуть по газону, наче перерослі птахи. Втомившись чекати у своїй вітальні на повернення Канінгема, я йду до бібліотеки, щоб перевірити енциклопедію.
Я вже шкодую, що роблю це.
Усе це ходіння виссало з мене сили, це громіздке тіло з кожною секундою стає ще важчим. Мало мені цього, так ще й весь будинок — суцільна діяльність: служниці збивають подушки та розставляють квіти, носячись то туди, то сюди, наче косяк переполоханих риб. Я присоромлений їхньою енергійністю, мене лякає їхня вправність.
На той час, коли я доходжу до вестибюля, в ньому вже багато мисливців; вони струшують з кашкетів дощ, під їхніми ногами збираються калюжі. Вони наскрізь промоклі й посірілі від холоду, неначе життя з них вимило. Ці години їхнього життя вочевидь не були кращими.
Я проходжу поміж ними нервово, потупивши очі й думаючи, чи не належить одне з цих хмурих облич Лакеєві. Люсі Гарпер сказала, що, коли він заходив на кухню, в нього був розбитий ніс, і це дає мені надію, що мої носії дають здачі, не кажучи вже про те, що його тепер легко впізнати.
Не помітивши ні в кого поранень, я йду далі більш упевнено, мисливці розступаються, щоб я міг прочовгати до бібліотеки, де важкі штори зсунуті, в каміні розпалено вогонь, а в повітрі відчутний слабкий аромат парфумів. Товсті свічки стоять на тарілках, султани теплого світла пробивають тіні й висвітлюють трьох жінок, що згорнулися в кріслах, заглиблені в книжки, що лежать на їхніх колінах.
Я прямую до полиці, де має бути енциклопедія, мацаю там у пітьмі, але знаходжу лише пусту прогалину. Взявши з найближчого столу свічку, я проводжу нею вздовж полиці, сподіваючись, що книжку переставили, але її немає. Я важко видихаю, неначе випускаю повітря з міхів якогось жахливого апарата. До цієї миті я навіть не розумів, скільки сподівань вкладав у цю енциклопедію та в ідею зустрітися лицем до лиця зі своїми майбутніми носіями. Я прагнув отримати не тільки їхнє знання, але й можливість подивитися на них, неначе на власне відбиття в залі кривих дзеркал. Бо я ж напевно зможу тоді помітити якісь повторювані риси, фрагмент моєї справжньої особистості, що переноситься в кожного з цих чоловіків, незаплямований особистостями носіїв? Не маючи такої можливості, я не знаю, як мені зрозуміти границі себе, де проводити лінію між собою та своїм носієм. Бо з усього виходить, що єдиною відмінністю між мною та Лакеєм є моя свідомість, що переходить від одного до іншого.
Денні справи тиснуть на мої плечі, змушують мене опуститися в крісло навпроти каміна. Дровини лускаються та тріщать, жар мерехтить і висне в повітрі.
Моє дихання стає хриплим.
У полум'ї лежить енциклопедія; вона згоріла до попелу, але досі тримає свою форму; від осипання її відділяє один подих.
Мене наче вдарили, і саме на такий ефект це й було, без сумніву, розраховано. Куди б я не пішов, він завжди на крок випереджає мене. Але простої перемоги йому недостатньо. Він хоче, щоб я знав про неї. Він хоче, щоб я боявся. З якоїсь причини він хоче, щоб я страждав.
Досі вражений цим демонстративним проявом зневаги, я не бачу нічого, крім полум'я, кидаю всі свої побоювання в багаття, аж раптом від дверей мене кличе Канінгем:
— Лорде Ревенкорт?
— Де вас дідько носив?! — різко вигукую я, геть утративши самовладання.
Він обходить моє крісло і стає біля каміна, щоб погріти руки. Схоже, він потрапив під дощ, і хоча вже перевдягнувся, мокре волосся досі стирчить після рушника.
— Приємно бачити, що характер Ревенкорта залишився незмінний, — благодушно каже він. — Без щоденного прочухана моє життя могло би втратити сенс.
— Не зображайте мені жертву, — кажу я, погрожуючи йому пальцем. — Ви були відсутні кілька годин.
— Добра робота потребує часу, — каже він і кидає мені щось на коліна.
Я підіймаю цей предмет до світла й на мене витріщаються пусті очі порцелянової маски-дзьоба; мій гнів миттєво вщухає. Глянувши на жінок, що з відвертою цікавістю дивляться на нас, Канінгем говорить тихіше:
— Вона належить певному Філіпові Саткліфу, — каже Канінгем. — Одна з покоївок побачила її в його шафі, тож я проник до його кімнати, коли він пішов полювати. Капелюх-циліндр і плащ там теж були, а також записка з обіцянням зустрітися з лордом Гардкаслом на балу. Я подумав, що ми зможемо перехопити його.
Ляснувши долонею по коліну, я всміхаюся йому, наче маніяк.
— Чудова робота, Канінгеме, просто чудова.
— Я так і думав, що вас це втішить, — каже він. — На жаль, на цьому добрі новини закінчуються. Записка, що чекала на міс Гардкасл біля колодязя, була… м'яко кажучи, дивна.
— Дивна? Чим саме? — питаю я, прикладаючи маску-дзьоб до свого обличчя. Порцеляна холодна й вогка на дотик, але в інших відношеннях пасує добре.
— Її розмило дощем, але начебто там було написано «Тримайся далі від Міллісент Дербі», а нижче — малюночок замка. Більше нічого не було.
— Яке дивне попередження, — кажу я.
— Попередження? Мені це видається погрозою, — каже Канінгем.
— Гадаєте, Міллісент Дербі може заштрикати Івлін спицями для в'язання? — кажу я, вигнувши брову.
— Не треба недооцінювати її через її старість, — каже він, колупаючи слабкий вогонь коцюбою, щоб оживити. — Були часи, коли вона половину людей у цьому будинку тримала під контролем. Не було жодного брудного секрету, який вона не могла винюхати, жодного брудного трюку, яким вона б не скористалася. Тед Стенвін був у порівнянні з нею аматором.
— Ви мали з нею справи?
— Ревенкорт мав, і він їй не вірить, — каже він. — Він покидьок, але не дурень.
— Приємно це чути, — кажу я. — Ви зустрілися зі Себастьяном Беллом?
— Ще ні, я перетнуся з ним увечері. Про загадкову Анну мені теж нічого не вдалося надибати.
— О, в цьому вже немає потреби, вона сама знайшла мене сьогодні, — кажу я, смикаючи клаптик шкіри, що відлущився від підлокітника.
— Серйозно? Що вона хотіла?
— Вона не сказала.
— То звідки вона вас знає?
— До цього ми не дійшли.
— Вона друг?
— Можливо.
— Отже, плідна була зустріч? — їдко каже він, повертаючи коцюбу на місце. — До речі, нам треба вас вимити. Вечеря о восьмій, а запах від вас стає сильний. Не дамо людям більше причин не любити вас, ніж вони вже мають.