Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 9)

Я вагаюся, розмірковуючи про можливу небезпеку. Залишається хіба сподіватися, що, якби Евелін Гардкасл планувала мені зашкодити, вона не стала б виголошувати намір вирушити разом на прогулянку перед цілою кімнатою свідків.

— Це було б дуже люб’язно з вашого боку, — зауважую я, і мене винагороджують натяком на усмішку.

Евелін зводиться, чи то не помічаючи, чи то вдаючи, що не помічає спрямованих на нас зацікавлених поглядів.

До садка ведуть високі засклені двері оранжереї, але ми нехтуємо ними на користь вестибюля — завдяки цьому маневру кожен з нас дістає змогу забрати пальто й капелюх зі спалень. Евелін на ходу вдягає пальто, коли ми виходимо з Блекгіту у вітряний, вогкий день.

— А чи можу я поцікавитися, що сталося з містером Коллінзом? — питаю я. Мене поймають підозри, що напад на нього якимось чином пов’язаний з моєю власною пригодою напередодні.

— Наскільки мені відомо, на нього накинувся один з наших гостей, художник на ім’я Ґреґорі Ґолд, — відповідає вона, зав’язуючи грубий шарф. — Кажуть, що причини для бійки не було жодної, але перш ніж їх устигли розборонити, Ґолд добряче його відгамселив. Маю попередити вас, докторе, містерові Коллінзу дали чималу дозу заспокійливого, тому я не певна, що з нього буде багато користі.

Ми йдемо рінявою стежкою, що веде до селища, і мене знову приголомшує химерність мого теперішнього буття. Адже якоїсь миті декілька днів тому я приїхав до Блекгіту цим-таки шляхом, щасливий і схвильований, чи, можливо, здорожений і розчарований відлюдністю цього маєтку. Чи усвідомлював я тоді, яка на мене чатує небезпека? Чи, може, мені стало про неї відомо згодом, уже тут? Більша частина мене втрачена, спогади просто розвіялися, наче падолист, але менше з тим: от він я, створений наново. Цікаво, чи сподобався б Себастіанові Беллу той, ким я став? Чи поладнали б ми?

Не кажучи ані слова, Евелін бере мене під руку. Тепла усмішка змінює її обличчя. Таке враження, наче всередині жінки розпалили вогонь: очі її оживають, від нещодавнього похмурого настрою не лишається й сліду.

— Як добре вибратися з маєтку! — вигукує вона, підставляючи обличчя під зливу. — Хвалити Бога, що ви нагодилися, докторе. Слово честі, ще б хвилина — і я запхала б голову до каміна.

— Отже, я з’явився вчасно, — кажу, трохи наляканий зміною в її настрої. Відчуваючи моє збентеження, Евелін тихо сміється.

— О, не зважайте на мене, — каже вона. — Я ненавиджу оце повільне зближення з людьми, тому з тими, хто припав мені до душі, одразу спілкуюся, наче з давніми друзями. Це заощаджує чимало часу.

— А й справді, — погоджуюсь я. — Чи можна спитати, завдяки чому саме я справив на вас добре враження?

— Лише за умови, що ви дасте мені змогу відповісти відверто.

— А зараз, отже, ви скриводушили?

— Я намагалася бути ґречною, але маєте рацію: ніколи в мене не виходить це до пуття… — каже вона з удаваним жалем. — Що ж, коли вже відверто, то мені подобається ваш меланхолійний вигляд, докторе. Ви справляєте враження людини, яка залюбки накивала б звідси п’ятами, і я від усього серця поділяю це ваше бажання.

— Тобто ви маєте на увазі, що не тішитеся поверненням додому?

— Це місце давно вже не є для мене домом, — каже вона, перестрибуючи через величеньку калюжу. — Останні дев’ятнадцять років, після того як було вбито мого брата, я живу в Парижі.

— А ці пані в оранжереї? Хіба ж це не ваші подруги?

— Вони приїхали сьогодні вранці, і, щиро кажучи, я нікого з них не впізнала. Діти, з якими я колись була знайома, змінилися, скинули стару шкіру й заповзли у вище суспільство. Я тут така сама чужинка, як оце ви.

— Принаймні ви самій собі не чужі, міс Гардкасл, — кажу я. — Хіба ж це вас не розраджує?

— Радше навпаки, — каже вона, дивлячись на мене. — Як на мене, розлучитися із самою собою на якийсь час — це чудова ідея. Я вам заздрю.

— Заздрите?

— А чому б і ні? — питає вона, витираючи краплі дощу з обличчя. — Ви оголена душа, докторе. Ані жалощів, ані ран, жодної брехні, що її ми розповідаємо одне одному, щоб були сили щоранку дивитися на себе в дзеркало. Ви… — Вона кусає губу, підшукуючи гоже слово. — …чесні.

— Також це можна назвати «виставлений усім на позір», — зауважую я.

— Тобто ви хочете сказати, що теж не радієте своєму поверненню додому?

Усмішка її якась дивна, легенький вигин вуст можна зважити зневажливим, хоча він радше здається якимось змовницьким.

— На жаль, я зовсім не та людина, якою сподівався стати, — кажу тихо, здивований власною відвертістю. Щось у цій жінці змушує мене розпружитися, от лише я, хоч ріжте, не знаю, що саме.

— Це ж як? — питає вона.

— Я боягуз, міс Гардкасл, — зітхаю я. — Сорок років споминів здиміли в мене з пам’яті, і от, виявляється, що під ними ховалося.

— Будь ласка, звіть мене Еві, я тоді матиму змогу називати вас Себастіаном і порадити не перейматися через власні вади. Вади є в усіх, і, якби я щойно з’явилася на світ, я б також була обачна, — мовить вона, стискаючи мою руку.

— Дякую на доброму слові, але в моєму разі це щось глибше, інстинктивне.

— То й що з того, якщо ви й справді боягуз? — питає вона. — Це ж не найгірший варіант. Ви принаймні не покидьок і не лиходій. А тепер у вас іще є можливість вибору, еге ж? Замість збирати себе навпомацки, як усі ми — уявіть, от прокидаєтеся ви якось і навіть гадки не маєте, як це стали такою людиною! — ви можете придивитися до світу, до людей навколо та обрати ті риси характеру, які заманеться. Можете сказати: «Я хочу бути таким чесним, як отой добродій, і таким самим життєрадісним, як ота-он пані». Наче прийшли до кравця на Севіл-роу![10]

— Якщо вам вірити, то виходить, що мені страшенно пощастило! — вигукую я, відчуваючи, як поліпшується настрій.

— А хіба ж ні? Це ж другий шанс! — відповідає вона. — Вам не подобається те, яким ви були раніше, — чудово, то станьте кимось іншим! Ніщо більше не стоїть на заваді! Я вже сказала: я заздрю вам. Решта з нас застрягла у власних помилках.

Мені нема що на це відповісти, та й відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох височезних стовпів брами, на верхівках яких щербаті янголи дмухають у мовчазні сурми. Сторожівня розташована віддалік, ліворуч від нас, за деревами; крізь щільне віття дерев де-не-де яскраво-червоними спалахами проглядає черепиця на її даху. Стежка веде до облущених зелених дверей, набубнявілих від віку й потрісканих. Евелін, утім, не зважає на них, натомість бере мене за руку й веде до затильної частини будиночка, продирається крізь зарості, крізь гілля, що торкається крихких цегляних стін.

Затильні двері ззовні замкнені на просту засувку. Відсунувши її, жінка впускає мене до вогкої кухні. Шар пилу вкриває меблі, мідяні каструлі й досі стоять на плиті. Опинившись усередині, Евелін завмирає, нашорошено дослухаючись.

— Евелін? — гукаю я її.

Жестом наказавши мені мовчати, вона ступає крок до коридору. Ця несподівана обережність змушує мене напружитися, але жінка розвіює чари, розсміявшись.

— Перепрошую, Себастіане. Я хотіла дізнатися, чи пішов уже батько.

— Ваш батько? — перепитую спантеличено.

— Він мав бути тут, — каже вона. — Мусив вирушити з усіма на полювання, але я не хотіла несподівано зіткнутися з ним, якщо він затримався. Боюся, стосунки в нас не вельми.

Перш ніж я встигаю поставити чергове запитання, вона скеровує мене до мощеного кахлями коридору, а потім веде вгору вузенькими сходами, голі дерев’яні сходинки яких риплять у нас під ногами. Я не відстаю від неї та озираюся щокілька кроків. Сторожівня вузька, перехняблена, двері хиляться врізнобіч під якимись химерними кутами, наче зуби, що абияк повиростали в роті. Вітер зі свистом вривається у вікна, приносячи із собою запах зливи. Здається, ніби весь будинок тремтить, аж до підмурівків. Усе тут наче зумисне створено, щоб навіювати неспокій.

— А нащо сюди відрядили управителя? — питаю в Евелін, яка розмірковує, до яких дверей увійти — тих, що праворуч, чи тих, що ліворуч. — Невже не знайшлося затишнішого місця?

— У будинку вільних кімнат не залишилося, а доктор Діккі сказав, що хворому потрібні тиша й спокій, а ще тепло. Хочете вірте, хочете ні, але тут, мабуть, найліпше для нього місце… Напевне, нам сюди, — каже вона й легенько стукає у двері ліворуч, а тоді штовхає їх, не дочекавшись відповіді.

Високий чоловік у зашмарованій вугіллям сорочці висить на вбитому в стелю гаку. Руки в нього змотужені. Ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, темноволоса кучерява голова безживно звисає на груди, обличчя заюшене кров’ю.

— Ні, мабуть, не сюди, — каже Евелін, голос її байдужий і абсолютно спокійний.

— Якого дідька?! — вигукую я, нажахано задкуючи. — Хто цей чоловік, Евелін?

— Це Ґреґорі Ґолд — той, що накинувся на нашого дворецького, — каже вона, роздивляючись його, наче метелика, пришпиленого до дошки. — На війні управитель був батьковим ординарцем. Схоже, напад на нього батько сприйняв як особисту образу.

— Образу?! — перепитую я. — Еві, та його ж підвісили, геть-чисто свинячу тушу!

— Батько ніколи не вирізнявся ані вишуканістю манер, ані метким розумом, — знизує вона плечима. — Либонь, ці дві якості пов’язані.

Уперше відтоді, як я отямився, кров у мені аж нуртує. Хай там якими є скоєні цим чоловіком злочини, справедливе покарання не передбачає мотузки й замкненої кімнати!