Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 10)

— Ми не можемо так його полишити, — заперечую я. — Це не по-людському!

— Не по-людському те, що він учинив, — зауважує Евелін, і вперше її голос звучить зимно. — Мати запросила Ґолда відреставрувати кілька родинних портретів, оце й усе. Він не був навіть знайомий із дворецьким, але, менше з тим, цього ранку накинувся на нього з коцюбою й віддухопелив мало не до смерті. Повірте мені, Себастіане, він заслуговує на ще суворіше покарання.

— І що з ним буде далі? — питаю я.

— Із селища приїде констебль, — відповідає Евелін, виводить мене з кімнати й зачиняє за нами двері. Настрій у неї враз поліпшується. — Батько хоче, щоб Ґолд як слід затямив, що господареві будинку його витівка не сподобалася. І квит. Ага, нам, напевне, сюди…

Вона відчиняє інші двері, навпроти, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами й одним вікном із забрьоханою брудом шибою. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, а в комині горить яскравий вогонь. Поряд лежить чимала купа хмизу. У кутку я бачу залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою непевно вгадуються обриси дворецького. Я його впізнаю. Це той самий чоловік з попеченим обличчям, який зранку впустив мене до будинку.

Евелін має рацію: йому незлецьки дісталося. Обличчя аж сизе від синців і порізів, кров запеклася на подушці. Його можна було б зважити мертвим — от лише він щось постійно бурмотить у неспокійному сні.

Обіч ліжка на дерев’яному стільці сидить покоївка. На колінах у неї лежить велика книга. Служниці щонайбільше двадцять три, вона дрібненька, якась аж кишенькова, біляве волосся вибилося з-під чіпця. Вона помічає нас, лунко згортає книгу й схоплюється на рівні, збагнувши, хто перед нею. Квапливо обсмикує білий фартух.

— Міс Евелін, — бурмотить вона, утупившись у підлогу. — Я не знала, що ви прийдете.

— Моєму другові треба було побачити містера Коллінза, — каже Евелін.

Карими очима дівчина зиркає на мене, а потім знову втуплюється собі під ноги.

— Перепрошую, міс, він цілий ранок не прокидався, — каже відтак. — Лікар дав йому якесь снодійне.

— І його не можна розбудити?

— Я не пробувала, міс, але сходи, коли ви піднімалися, страшенно рипіли, а він і оком не змигнув. Не знаю, що його здатне розбудити, якщо це не подіяло. Наче мертвий спить, он воно як.

Очі дівчини знову повертаються до мене. Цього разу вона витріщається достатньо довго, щоб я помітив щось, схоже на впізнавання, аж потім знову втуплюється в підлогу.

— Перепрошую, а ми, бува, не знайомі? — питаю я.

— Ні, сер, ні. Просто… Я вам минулого вечора за вечерею прислуговувала.

— То це ви принесли мені записку? — питаю схвильовано.

— Ні, сер, не я, Мадлен.

— Мадлен?

— Моя покоївка, — перериває мене Евелін. — Бракувало челяді, тому я вчора відрядила її допомагати на кухню. Оце нам пощастило, — завважує вона, глянувши на годинник на зап’ястку. — Вона саме понесла обід мисливцям, але повернеться десь близько третьої. Можемо тоді разом розпитати її.

Я знову дивлюся на служницю.

— А вам щось відомо про ту записку? — запитую. — Може, її зміст?

Покоївка хитає головою, заламуючи руки. Бідолашці, схоже, геть ніяково, тому, змилосердившись, я дякую і йду геть.

7

Ми простуємо путівцем до селища, і щокроку дерева підступаються ближче й ближче. Моя уява була змальовувала мені зовсім іншу картину. Мапа в кабінеті створювала враження чогось величного — справдешньої алеї, неймовірними зусиллями прорубаної крізь хащі. Насправді ж це широкий ґрунтовий путівець, із вибоїнами й весь у вітроломі. Ліс, судячи з усього, не приборкали — з ним вели перемовини, і Гардкасли домоглися хіба що крихітних поступок від сусіда.

Не знаю, куди саме прямуємо, але Евелін уважає, що ми достеменно перестрінемо Мадлен, коли та повертатиметься. У мене є таємна підозра, що моя супутниця просто шукає гожий привід, щоб якомога довше не повертатися до будинку. Але в цих викрутасах немає потреби. За годину, що минула в компанії Евелін, я вперше, відколи отямився, відчув себе цілісною особою, а не якимись жалюгідними її рештками. Тут, під вітром і зливою, біч-о-біч із другом, я вперше за цілий день почуваюся щасливим.

— І що, на вашу думку, може повідомити вам Мадлен? — питає Евелін і, підібравши зі стежки гілку, кидає її в зарості.

— Тією запискою, яку вона принесла вчора ввечері, мене заманили до лісу, щоб хтось на мене напав, — відповідаю я.

— На вас напали?! — шоковано перериває мене Евелін. — Тут?! Чому?

— Не знаю, але, сподіваюся, Мадлен розповість, хто саме дав їй ту записку. Може, вона прочитала її.

— Усі «може» тут виключені цілком і повністю, — каже Евелін. — Мадлен жила зі мною в Парижі. Вона дуже віддана, кумедна, але покоївка з неї просто жахлива. Схоже, читання чужих листів вона вважає однією з пільг власної посади.

— Ви до неї дуже поблажливі, — зауважую я.

— Змушена, бо не можу їй добре платити, — відказує на це Евелін. — А коли вона переповість вам, що було в тій записці, що далі?

— Розкажу про все поліції, — кажу я. — І, сподіваюся, зможу нарешті забути про цю справу.

Повертаючи ліворуч біля похиленого дороговказу, ми крокуємо до лісу вузенькою стежкою, кривуляємо якимись манівцями, аж нарешті я розумію, що зворотний шлях уже не знайду.

— Ви впевнені, що ми йдемо правильною дорогою? — запитую нервово, відсуваючи від обличчя похилену гілку. Остання прогулянка лісом вартувала мені власних споминів.

— Ми йдемо за позначками, — відповідає вона, смикнувши клаптик жовтої тканини, прицвяшений до дерева. Такі самі ганчірки, тільки червоні, допомогли мені вранці вибратися до Блекгіту, і спомин про це мене лякає.

— Це мітки, — пояснює вона. — Ними користуються лісники, щоб не заблукати. Не хвилюйтеся. Я не заведу вас до глушини.

Щойно вона це промовляє, як ми виходимо на галявинку, посеред якої я бачу кам’яний колодязь. Дерев’яний дашок давно вже завалився, залізне руків’я коловорота, за допомогою якого колись піднімали цебро, зараз іржавіє в багнюці, майже сховане під падолистом. Евелін радісно плескає в долоні, лагідно торкається мохастих каменів. Вона, вочевидь, сподівається, що я не помітив клаптика паперу, встромленого в тріщину мурівлі, і того, як хутко накрила його пальцями. Не бажаючи ставити під загрозу дружні стосунки, я квапливо відводжу очі, коли вона озирається на мене. Напевне, серед гостей у неї є залицяльник, і, хоч як мені соромно, я заздрю й цьому таємному листуванню, і самим дописувачам.

— От, будь ласка, — каже Евелін, театрально змахнувши рукою. — На зворотному шляху Мадлен достеменно йтиме цією галявиною. Чекати вже недовго. Вона має повернутися о третій, щоб допомогти привести до ладу бальну залу.

— Де ми? — питаю я, роззираючись.

— Це колодязь бажань, — відповідає вона, схиляється й зазирає в чорноту. — Ми з Майклом учащали сюди дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.

— І чого ж саме бажала юна Евелін Гардкасл? — питаю я.

Вона супить чоло: моє запитання її спантеличує.

— Знаєте, от хоч убийте, не пригадаю, — каже вона. — Чого може бажати дитина, у якої є все?

«Те саме, чого й усі, — мати ще більше».

— Навряд чи я спромігся б вам відповісти, навіть якби все пам’ятав, — кажу всміхаючись.

Евелін обтрушує руки від бруду й запитально дивиться на мене. Я бачу, що в ній нуртує цікавість, бачу, що в її душі палає радість від зіткнення з чимось незвичним і несподіваним там, де щойно все було так добре знайоме. І з раптовим спалахом розчарування усвідомлюю, що наразі я тут, у її компанії, лише через те, що розважаю її.

— А ви не міркували над тим, що робитимете, якщо пам’ять не повернеться? — допитується вона, намагаючись пом’якшити різкість запитання лагідним тоном, яким його ставить.

Тепер моя черга почуватися спантеличеним. Відколи моя початкова розгубленість минула, я намагався не думати про власний стан. Узагалі-то втрата споминів радше дратувала мене, ніж здавалася аж такою трагедією. От лише неспроможність згадати Анну виявилася чимось більшим за звичайну незручність. Наразі, під час спроб відродити Себастіана Белла, я знайшов двох друзів, Біблію з примітками й замкнену скриню. Щось не вельми багато як для сорока років життя. У мене нема ані дружини, яка ридма ридає, оплакуючи наше спільне минуле, ані дитини, яка боїться, що батько, якого вона так любила, уже ніколи не повернеться. З такого погляду життя Себастіана Белла не така вже велика втрата й не такий уже серйозний привід для смутку.

Десь у лісі хрускає гілка.

— Лакей, — каже Евелін.

Кров одразу стигне в моїх жилах: я згадую попередження Морового Лікаря.

— Перепрошую? — вигукую, несамовито вдивляючись у хащі.

— Чуєте хрускіт? Це лакей, — пояснює вона. — Збирає хмиз. Просто сором та й годі, еге ж? Нам у маєтку бракує челяді, щоб забезпечити дровами всі каміни, тому гості змушені відряджати власних лакеїв запасатися ними.

— Лакеїв? Це ж скільки їх?

— Кожна із запрошених родин має по челяднику, але приїхали ще не всі, — каже вона. — Наразі в маєтку сім чи вісім лакеїв.

— Вісім? — перепитую придушено.

— Любий Себастіане, вам зле? — питає Евелін, помітивши мій страх.

За інших обставин мене потішила б ця турбота, ця приязнь, але зараз її увага змушує мене ніяковіти. Як пояснити їй, що химерний чолов’яга, убраний у стрій морового лікаря, попередив, що мені треба стерегтись якогось Лакея, тож тепер від самого цього слова мене охоплює потойбічний жах?