Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 12)
— Ви справдешній скарб, та й годі! — кажу я, беручись гамселити бюстом по клямці.
Коли сьогодні вранці витягав із шафи, скриня була такою важкою, що я насилу її підняв, але зараз від кожного удару вона ковзає мостинами. Евелін знову допомагає мені: вона сідає на скриню, щоб утримати її на місці. Три сильні удари — і клямка з виляском падає на підлогу.
Кинувши бюст на ліжко, я піднімаю важке віко.
Скриня порожня.
Чи то пак майже порожня.
У темному кутку лежить самотня шахова фігурка, на її узніжжі вирізьблено ім’я «Анна».
— Як на мене, саме час вам розповісти решту своєї історії, — каже Евелін.
8
Темрява тисне на вікно моєї спальні, її зимний погляд залишає паморозь на шибі. Вогонь у каміні у відповідь сичить, його непевні пломені — єдине світло в кімнаті. За зачиненими дверима в коридорі чути квапливі кроки й відлуння голосів гостей, що поспішають на бал. Десь віддалік лунає тремкий голос скрипки — вона щойно прокинулась.
Простягнувши ноги до вогню, я чекаю, поки нарешті западе тиша. Евелін попросила мене прийти і на вечерю, і на бал, але я не годен бути серед цих людей тепер, коли знаю, хто я й чого їм насправді від мене треба. Я втомився від цього будинку, від їхніх ігор. Зустрінуся о двадцять по десятій з Анною на цвинтарі, а тоді попрошу стайничого відвезти нас до селища, подалі від цього божевілля.
Погляд мій знову повертається до шахової фігурки, яку я знайшов у скрині. Я підношу її ближче до світла, намагаючись викликати бодай якісь спомини. Але вони наче зачаїлися, а в самій фігурці нема нічого, що могло б збудити пам’ять.
Це слон, вирізьблений уручну, подекуди вкритий залишками білої фарби. Він зовсім не схожий на ті коштовні шахи зі слонової кістки, які я бачив тут, у будинку. І втім… він щось для мене означає. Навіть попри брак спогадів, я відчуваю щось схоже на затишок. Фігурка наче додає мені відваги.
У двері стукають. Я стискаю слона міцніше й зводжуся зі стільця. Що ближча зустріч на цвинтарі, то дужче я нервуюся, мало не вистрибуючи у вікно щоразу, коли в каміні тріщить хмиз.
— Беллі, ви тут? — питає Майкл Гардкасл.
Він знову стукає. Наполегливо. Увічливий такий таран.
Поклавши фігурку на камінну полицю, відчиняю двері. У коридорі повно людей, убраних у маскарадні строї. Сам Майкл у яскравих помаранчевих шатах, він термосить зав’язки величезної машкари-сонця.
— От ви де, — каже він, суплячи брови. — А чому досі не перебралися?
— Я не піду, — відповідаю. — Просто… — Змахую рукою біля скроні, але моя мова жестів йому незрозуміла.
— Що, погано почуваєтеся? — питає він. — Може, покликати Діккі? Я щойно його бачив…
Доводиться схопити Майкла за руку, щоб він не гайнув коридором у пошуках лікаря.
— Просто не хочеться, — кажу я.
— Ви впевнені? Буде феєрверк. До того ж, закладаюся, батьки цілий день готували якийсь сюрприз. Шкода буде таке пропустити.
— Слово честі, я ліпше не піду.
— Ну, як знаєте… — каже він знехочу, голос його такий самий розчарований, як і обличчя. — Шкода, що у вас видався такий кепський день, Беллі. Сподіваюся, завтра буде ліпше й жодного непорозуміння вже не виникне.
— Непорозуміння? — перепитую я.
— Ну, та вбита жінка… — Він зніяковіло всміхається. — Деніел розповів мені, що то все була велика помилка. Я почувався цілковитим дурнем, відкликаючи пошуковий загін за півшляху. А втім, пусте, не переймайтеся.
«Деніел? Це ж звідки йому знати, що Анна жива?»
— Це ж справді було непорозуміння, так? — питає він, помітивши моє спантеличення.
— Достоту, — відповідаю легко. — Так… жахливе непорозуміння. Вибачте, що сколошкав вас.
— Та облиште, — каже він з натяком на сумнів. — Не згадуйте вже про це.
Звучить це напружено, слова ніби напнута резина. Я чую його сумнів уже не лише щодо самої історії, а й щодо того, хто стоїть перед ним. Урешті-решт я не та людина, яку він знав, і, схоже, він усвідомлює, що я не хочу більше бути тим, ким був раніше. Цього ранку я ладен був майже на все, щоб залагодити тріщину між нами, але Себастіан Белл був торговець наркотиками й боягуз, який злигався з душогубами. А Майкл — друг цього чоловіка, то хіба ж він може стати й моїм другом?
— Що ж, тоді я ліпше піду, — каже він, кашлянувши. — Одужуй, старий.
Ще раз грюкнувши кісточками пальців по одвірку, він відвертається й приєднується до інших гостей, які прямують на бал.
Я дивлюся йому вслід, обмірковуючи почуте. Я майже забув про те, як Анна цього ранку мчала лісом, бо наша очікувана зустріч на цвинтарі здебільшого вгамувала жах мого першого спомину. Менше з тим, сталося щось важливе, хай навіть Деніел стверджує, що це не так. Я впевнений у тому, що бачив постріл і страх. Анну переслідувала людина в чорному, напевне, це був отой Лакей. Якимось чином вона вижила, як і я після нападу, що стався минулої ночі. Може, саме про це вона хоче зі мною поговорити? Про нашого спільного ворога, про те, чому він жадає нашої смерті? Може, це через наркотики? Вони достеменно вартують грубих грошей. Може, Анна — моя спільниця і це вона прибрала їх зі скрині, щоб він до них не дістався? Принаймні це пояснило б оцю шахову фігуру. Може, це якийсь умовний знак, візитівка?
Витягую з шафи пальто, обгортаю довгий шарф навколо шиї, надіваю пару грубих рукавичок, кладу до кишені канцелярський ніж і шахову фігурку, а відтак виходжу зі спальні. Ніч зимна, морозяна. Коли очі призвичаюються до потемку, я вдихаю свіже повітря, ще й досі вологе після зливи, і йду рінявою стежкою навколо дому до цвинтаря.
Плечі мої напружені, на серці неспокійно.
Мене лякає ліс, але ще дужче — сама ця зустріч.
Коли я тільки-но отямився, єдине, чого мені кортіло, — це знову дізнатися, хто я такий, але тепер учорашні події здаються не трагедією, а благословенням долі. Травма дала мені шанс почати все спочатку. А що, як через зустріч з Анною мене знову накриють давні спогади? Чи зможе та нашвидкуруч збудована особистість, яку я створив за цей день, вижити в цьому вирі? Чи її остаточно зітре на порох?
Цієї думки майже достатньо, щоб змусити мене повернути назад, але я не здатний буду протистояти колишньому собі, якщо просто втечу з того життя, яке створила ця людина. Ліпше зітнутися з нею, достеменно знаючи, ким я хочу стати.
Зціпивши зуби, крокую стежкою поміж дерев і нарешті дістаюся маленького котеджу садівника. Вікна темні. До стіни прихилилася Евелін, вона курить цигарку, біля ніг стоїть запалений ліхтар.
Вона вбрана в довге кремове пальто й гумові чоботи. Це химерне вбрання не вельми пасує до блакитної вечірньої сукні й діамантової діадеми, що виблискує у волоссі. Жінка неймовірно вродлива, але чомусь ніяковіє від цього.
Вона помічає, що я це завважую.
— Не було часу перевдягнутися після вечері, — ніби захищаючись, каже вона й відкидає цигарку.
— Що ви тут робите, Еві? — питаю я. — Ви ж маєте бути на балу!
— Втекла. Ви ж не думаєте, що я проґавлю найцікавіше? — парирує вона, роздушуючи цигарку підбором.
— Це небезпечно.
— Тоді тим паче з вашого боку буде дурістю йти туди самому. А в мене є дещо, що нам зарадить. — Із сумочки вона видобуває чорний револьвер.
— На Бога, звідки він у вас? — питаю вражено й трохи винувато. Думка про те, що через мою проблему Евелін була змушена взяти до рук зброю, здається якоюсь зрадницькою. Вона має бути в теплі й затишку Блекгіту, а не тут, за крок до небезпеки.
— Позичила в матері, тому доцільніше спитати, звідки він у неї.
— Еві, ви не можете…
— Себастіане, ви мій єдиний друг у цьому жахливому місці, і я не дозволю, щоб ви самотою вешталися цвинтарем, не знаючи, що на вас там очікує. Хтось уже намагався вкоротити вам віку. Другої такої нагоди цьому комусь я давати не збираюся.
Від вдячності горло мені перехоплює.
— Дякую.
— Не верзіть дурниць. Якби я не пішла з вами, то залишилася б у будинку, де на мене всі витріщалися б, — каже вона, підносячи ліхтар. — Це я маю вам дякувати. То що, ходімо? Якщо я не повернуся до початку урочистих промов, мені буде непереливки.
Важка темрява оповиває цвинтар. Залізна огорожа перекосилася, дерева похилилися над перехнябленими надгробками. Товстий килим падолисту тліє навколо могил, надгробки кришаться й розсипаються на порох, забираючи із собою імена померлих.
— Я розпитала Мадлен про ту записку, що її ви отримали вчора ввечері, — каже Евелін, штовхаючи рипку хвіртку й запускаючи нас досередини. — Сподіваюся, ви не проти.
— Певна річ, що ні, — відповідаю я, нервово роззираючись. — Відверто кажучи, я геть про це забув. І що вона сказала?
— Тільки те, що записку дала їй місіс Драдж, наша куховарка. Я й з нею окремо поговорила. Вона розповіла, що записку лишили на кухні, але хто саме, вона не знає. Надто вже багато люду там вешталося.
— А Мадлен її прочитала?
— Певна річ, — усміхнувшись, відповідає Евелін. — Навіть не зашарілася, коли це визнала. Записка була дуже коротенька: мовляв, приходьте мерщій до звичайного місця.
— Оце й усе? Без підпису?
— Так. Вибачте, Себастіане, я сподівалася, що зможу потішити вас ліпшими новинами.
Ми дістаємося гробівця у віддаленому кінці цвинтаря — величезного мармурового огрому, який охороняють двійко понівечених янголів. З простягнутої руки одного з них звисає ліхтар, блимає в темряві, але освітлювати тут йому нема чого. Цвинтар порожній.