Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 14)
— Містере Коллінз, це у вас просто знову напад, та й по всьому, — каже вона. — Ходімо до кухні, я вас чаєм напуватиму…
Очі в неї блакитні, щирі. Вона зніяковіло глипає кудись мені за спину, я озираюся й бачу, що біля підніжжя сходів уже зібралися челядники. Вони дивляться на нас, і досі стискаючи оберемки квітів.
— Напад?.. — питаю я. Сумнів, роззявивши пащеку, ковтає мене.
— Це через ваші опіки, містере Коллінз, — каже вона стиха. — Іноді ви якісь нісенітниці верзете, а іноді вам ввижається казна-що. От чаю вип’єте — і по всьому, знову все буде гаразд…
Її тепла доброта тисне на мене, ладна розчавити. Згадую, як учора Деніел ретельно добирав слова, як делікатно він зі мною розмовляв, наче я такий тендітний, що зламаюся, варто лише дужче натиснути.
Він уважав, що я божевільний. І ця служниця вважає так само. Хоча, якщо зважити на те, що зі мною відбувається, — на те, що,
Безпорадно дивлюся на неї, а вона бере мене за руку й скеровує донизу сходами. Натовп челяді розступається, пропускаючи нас.
— Зараз питимемо чай, містере Коллінз, — каже вона заспокійливо. — Саме це вам ниньки треба.
Вона веде мене за руку, наче дитину, що загубилася. М’який доторк її мозолястої долоні заспокоює мене так само, як її голос. Удвох ми йдемо з вестибюля, спускаємося чорними сходами, прямуємо напівтемним коридором до кухні.
На чолі в мене проступає піт. Плити й духовки пашать жаром, над вогнем булькотять каструлі. Я відчуваю запах м’ясної потравки, смаженини, тістечок, цукру й поту. Забагато гостей і замало плит, які ще не вийшли з ладу, от у чому річ. До приготування вечері доводиться братися зранку, щоб устигнути.
Це знання спантеличує мене.
Я цілком і повністю впевнений, що це так, але звідки мені це знати, якщо я й справді не дворецький?
Служниці квапливо виносять срібні таці зі сніданком: збита яєчня й вуджений оселедець. Літня жінка з широкими стегнами й побуряковілим обличчям стоїть біля плити й голосно вигукує якісь накази. Фартух її зашмарований борошном. Жоден генерал ніколи не зміг би груди в медалях випинати так самовпевнено, як вона — свої переконання. Якимсь дивом вона помічає нас у цьому шарварку, сталевий погляд спершу простромлює дівчину, потім мене самого.
Витираючи руки фартухом, вона підступається до нас.
— Люсі, певна річ, у тебе чимало справ, — каже суворо.
Покоївка вагається, міркуючи, чи варто заперечувати.
— Так, місіс Драдж.
Вона відпускає мене, під пальцями виникає відчуття порожнечі. Дівчина дарує мене співчутливою усмішкою й зникає, загубившись серед шарварку.
— Сідайте-но, Роджере, — звертається до мене місіс Драдж, намагаючись говорити лагідно. У неї розбита губа, біля рота вже проступає синець. Напевне, хтось її вдарив. Промовляючи слова, вона кривиться.
У центрі кухні дерев’яний стіл, його поверхня заставлена тарелями з язиком, смаженою курятиною й шинкою. Ще тут є супи й печеня, таці з лискучими овочами, і постійно додаються нові страви. Їх приносять захекані кухарчуки, більшість із яких має такий вигляд, наче вони й самі щонайменше годину запікалися в духовці.
Відсуваючи стілець, сідаю.
Місіс Драдж видобуває з духовки деко з коржиками, кладе один на тарілку, додає закрутку масла. Тарілку вона ставить переді мною й торкається моєї руки. Шкіра в неї задубіла й шкарубка, наче старий чобіт.
Погляд її прикипає до мене — співчутливий і колючий, що твій чортополох. Відтак вона відвертається й знову заходиться гримати на кухарчуків.
Коржик смачний, розтоплене масло стікає по його боках. Я встигаю відкусити лише раз, аж тоді знову помічаю Люсі й нарешті згадую, чому її обличчя здається мені знайомим. Це та сама покоївка, яка буде в обід у вітальні, та сама, на яку гриматиме Тед Стенвін, та сама, яку врятує Деніел Коулрідж. Вона навіть гарніша, ніж мені до того здавалося, обличчя вкрите ластовинням, очі великі й блакитні, з-під чіпця вибивається руде волосся. Вона саме намагається відкоркувати слоїчок з варенням, аж кривлячись від натуги.
«У неї весь фартух був заплямований джемом».
Усе відбувається наче якось уповільнено: слоїчок із джемом вислизає з рук Люсі й падає на підлогу, скляні друзки розлітаються по всій кухні, краплі джему забрьохують фартух.
— А хай тобі грець, Люсі Гарпер! — роздратовано кричить хтось.
Перекинувши стілець, я мчу геть із кухні, ген коридором і сходами на перший поверх. Я так поспішаю, що, завернувши за ріг до гостьового коридору, стикаюся з жилавим чоловіком. Чорне кучеряве волосся лізе йому просто в очі, біла сорочка зашмарована вугіллям. Перепросивши, зводжу на нього погляд.
Це Ґреґорі Ґолд. Лють огортає його, ніби плащем, очі божевільні, сам він аж трясеться він гніву, обличчя несамовите. Надто запізно я згадую, що зараз відбудеться, який вигляд мав дворецький після того, як на нього накинулося це чудовисько.
Я намагаюся позадкувати, але він хапає мене за шлафрок довгими пальцями.
— Не треба…
Перед очима все розпливається, світ перетворюється на кольорову пляму й спалах болю. Я врізаюся в стіну, потім падаю на підлогу, з розбитої голови тече кров. Ґолд височіє наді мною, стискаючи залізну коцюбу.
— Будь ласка, — благаю я, намагаючись відповзти якнайдалі він нього. — Я не…
Він кóпає мене в бік, і повітря з легень де й дівається. Я скидаю руку, намагаюся щось сказати, благаю, але це, здається, лише викликає ще нестримнішу лють. Він кóпає мене дедалі дужче й дужче, допоки нарешті я просто скручуюся ковтушком, а він і надалі виливає на мене свій гнів. Я ледве дихаю, майже нічого не бачу. Ридаю, похований у своєму болю.
А потім, на щастя, непритомнію.
10
Темно, фіранка на вікні тріпотить від подиху безмісячної ночі. Простирадла м’які, ліжко зручне, із запоною.
Стискаю пухову ковдру, всміхаюся.
Мені наснився поганий сон, оце й усе.
Повільно, удар за ударом, серце вгамовується. Присмак крові в роті тане разом із залишками сну. За кілька секунд я згадую, де я, а відтак помічаю темний силует високої людини в кутку кімнати.
Дух мені перехоплює.
Висунувши руку з-під ковдри, тягнуся до нічного столика за сірниками, намагаюся їх намацати, але вони наче вислизають з-під моїх пальців.
— Хто ви? — питаю в темряви, не в змозі приховати трем у власному голосі.
— Друг.
Голос чоловічий, приглушений і глибокий.
— Друзі не ховаються в пітьмі, — заперечую я.
— А я й не стверджував, що я саме ваш друг, містере Девіс.
Мацаю наосліп, мало не зіштовхнувши гасову лампу зі столика. Намагаючись утримати її, натрапляю нарешті на сірники, що, виявляється, ховалися за нею.
— Світло можна не запалювати, — каже темрява. — Воно вам не зарадить.
Тремкою рукою запалюю сірник, наближаю вогник до лампи. За склом спалахує полум’я, змушуючи тіні зачаїтися по кутках і освітлюючи мого відвідувача. Це той самий чоловік у строї морового лікаря, з яким я вже зустрічався. Світло допомагає роздивитися дрібниці, які я проґавив у напівтемряві кабінету. Його плащ заяложений і добряче пошарпаний, циліндр і порцелянова дзьобата машкара цілком ховають обличчя, лишаючи на видноті самі лиш очі. Руки в рукавичках стискають чорний ціпок, який інкрустовано срібним написом по всій довжині, але літери занадто дрібні, звіддаля я не можу прочитати, що саме написано.
— Ви спостережливі, це добре, — зауважує Моровий Лікар.
Десь у будинку чути кроки. Я міркую над тим, чи вистачить самої моєї уяви, щоб створити ці побутові деталі аж такою мірою химерного сну.
— Що в біса ви робите в моїй кімнаті? — обурено питаю я, сам дивуючись власній відвазі.
Людина в дзьобатій машкарі перестає роздивлятися довкола, знову втуплюється в мене.
— На нас чекає робота, — каже цей чоловік. — Я маю загадку, яка потребує відгадки.
— Мабуть, ви мене з кимось переплутали, — гиркаю злісно. — Я лікар.
— Ви були лікарем, — озивається він. — Потім — дворецьким. Сьогодні ви світський гультяй, а завтра будете банкіром. Але ніхто з них не має жодного стосунку ані до вашої справжньої зовнішності, ані до того, ким ви є. Коли ви прибули до Блекгіту, вас позбавили й власної подоби, і власної особистості. Повернуть їх вам тільки після того, як ви полишите маєток.
Засунувши руку до кишені, він видобуває малесеньке дзеркальце й швиргає його на ліжко.
— От, самі гляньте.
Дзеркало тремтить у мене в руці. У ньому відбивається молодик з дуже яскравими синіми очима й просто фантастично порожнім поглядом. Відбиток у свічаді — це не Себастіан Белл і не дворецький з попеченим обличчям.
— Його звати Дональд Девіс, — каже Моровий Лікар. — Він має сестру на ймення Ґрейс і найкращого друга на ймення Джим. А ще не любить арахісу. Цей день ви проведете в подобі Девіса, а завтра, коли прокинетеся, станете кимось іншим. Отаким-от чином усе це й улаштовано.
Отже, це таки був не сон, це й справді сталося. Я прожив той самий день двічі в тілах двох різних людей. Я сам із собою розмовляв, сам собі дорікав і дивився на себе чужими очима.
— Я що, божеволію? — питаю, дивлячись на нього поверх дзеркальця; голос у мене зривається.
— Ні, певна річ, — озивається Моровий Лікар. — Божевілля стало б для вас порятунком, а врятуватися з Блекгіту можна лише в єдиний спосіб. Саме тому я тут. Маю для вас пропозицію.
— Нащо ви це зі мною зробили?! — вигукую я.