Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 16)
Стрілка, що сигналізує про рівень пального, наближається до червоної позначки, коли з-за дерев виповзає густий туман і сповиває шлях. Мій недавній тріумф де й дівається. Мені давно вже слід було дістатися селища, але вдалині не видно жодного димаря, і лісу немає кінця й краю.
Нарешті авто здригається й зупиняється, зі скреготом сконавши. Завмирає лише за кілька кроків від Морового Лікаря, чий чорний плащ разюче контрастує з білою габою туману, з якої він з’явився. Ноги затерпли, спина болить, але лють виштовхує мене з автівки.
— Ну що, не набридло ще клеїти дурня? — питає Моровий Лікар, обіруч спираючись на ціпок. — Ви могли стільки зробити в цій подобі, а натомість згаяли час на цій дорозі, нічого не домігшись. Блекгіт не відпустить вас, хоч як ви намагаєтеся зірватися з повідця. До того ж ваші суперники просуваються у своїх розслідуваннях.
— То,
Підступаюся, маючи на меті витрусити з нього власне право на свободу.
— Ви досі не збагнули? — питаю я. — Мені начхати на ваші правила, тому що я не збираюся грати в цю гру. Або ви даєте мені змогу звідси забратися, або я примушу вас пожалкувати про те, що я тут залишився.
Мене відділяють від нього два кроки, коли він спрямовує на мене ціпок. Його кінчик зависає в дюймі від моїх грудей, але чомусь це лякає дужче, ніж спрямована просто на мене гармата. Сріблясті літери гравірування мерехтять, ніби випалюючи туман довкола. Я відчуваю жар навіть крізь одяг. Якби він хотів, я певен: цей його непримітний ціпок міг би пропалити мене наскрізь.
— Дональд Девіс завжди поводиться наче хлопчисько, — цокає він язиком, спостерігаючи за тим, як я нервово задкую на крок. — Але у вас немає часу на його витребеньки. У цьому будинку замкнені ще двоє людей, які так само, як і ви, прибирають подоби гостей або челяді. Вибратися звідси зможе лише один із вас, і це буде той, хто першим дасть відповідь на поставлене мною запитання. Розумієте нарешті? Шлях до втечі — це не ця ґрунтівка, це я. Тож, якщо вам так конче треба, тікайте. Бігтимете, скільки стане сил, а тоді прокидатиметеся в Блекгіті знову й знову й тоді затямите раз і назавше, що тут немає нічого випадкового, не існує жодної лазівки. Ви лишатиметеся тут, доки на це буде моя воля.
Опустивши ціпок, він видобуває кишеньковий годинник.
— Незабаром знову поговоримо, коли ви трохи вгамуєтеся, — каже він, знову ховаючи його. — Спробуйте використовувати ваші подоби розумніше. Ваші суперники кмітливіші, ніж ви здатні уявити, присягаюся, от вони точно часу намарно не гають.
Мені кортить накинутися на нього й добряче відгамселити, але червона габа з-перед очей відступила, і тепер я розумію, що це безглуздо. Навіть зважаючи на те, що через костюм він здається на позір вищим, він міцний, а тому впорається зі мною завиграшки. Тому натомість я обходжу його. Моровий Лікар повертається до Блекгіту, а я простую крізь туман. Можливо, кінця цьому шляху немає й селища немає, але я не можу відступитися, допоки не дізнаюся напевне.
З власної волі я не маю наміру брати участь у грі якогось божевільного.
11
Прокидаюся з хрипким стогоном, розчавлений колосальним тягарем — черевом мого нового тіла. Останнє, що я пам’ятаю, — це те, як, зморений, упав на дорогу, пройшовши багато годин поспіль, і завив од відчаю, бо так і не дістався селища. Моровий Лікар сказав правду. Утекти з Блекгіту неможливо.
Дорожній годинник біля ліжка показує пів на одинадцяту ранку. Хочу звестися, аж тут із сусідньої кімнати до моєї заходить якийсь високий чоловік зі срібною тацею й ставить її на креденець.
Йому, схоже, трохи за тридцять, у нього темне волосся, обличчя чисто виголене. Загалом зовні він нівроку, але на виду невиразний, із тих, що не затримуються в пам’яті. На невеличкому носі низько сидять окуляри, погляд прикипів до фіранок — він саме прямує до них. Не кажучи ані слова, він розсуває їх і прочиняє вікно, з якого видно сад і ліс.
Вражено спостерігаю за ним.
У цьому чоловікові є якась химерна точність. Його рухи меткі та вправні, він не докладає жодного надмірного зусилля. Здається, ніби він заощаджує енергію для якоїсь грандіозної справи, що чекає на нього попереду.
Близько хвилини він стоїть біля вікна спиною до мене, даючи змогу холодному повітрю увірватися до кімнати. Я відчуваю, що від мене чогось чекають, що вся ця пауза витримується суто заради мене, але гадки не маю, що саме мушу зробити. Відчувши мої вагання, він полишає свій пост і, підхопивши мене під пахви, підводить, допомагаючи сісти.
За цю його допомогу я розплачуюся соромом.
Моя шовкова піжама просякла потом, смердить від мене так нестримно, що аж сльози навертаються на очі. Не завважуючи мого зніяковіння, мій помічник приносить тацю, ставить її мені на коліна й знімає високу накривку. Я бачу тарілку з яєчнею з беконом, свинячі товченики, чайник і глечик молока. Така кількість їжі мала б налякати, але я голодний як вовк і вгризаюся в неї, наче дикий звір, поки високий чоловік — судячи з усього, мій камердинер — зникає за ширмою з китайським візерунком, і звідтам зараз же лунає звук води, яку кудись наливають.
Відсапуюся, роздивляюся довкола. На відміну від стримано мебльованої кімнати Белла, ця спальня аж потопає в розкошах. Червоні оксамитові запони стікають з вікон просто на щільний блакитний килим. На стінах плями картин, меблі з лакованого червоного дерева, налощені так, що аж блищать. Хай там хто я є, родина Гардкаслів ставиться до мене з неабиякою шанобою.
Камердинер повертається й бачить, як я витираю серветкою масні губи, відхекуючись після сніданку. Мабуть, йому ця сцена огидна. Мені й самому вона огидна. Я почуваюся кнуром біля корита. Менше з тим, жодним чином не виказуючи своїх емоцій, він прибирає тацю й закидає мою руку собі на плече, щоб допомогти мені звестися з ліжка. Лише Бог відає, скільки вже разів йому довелося виконувати цей ритуал і скільки саме йому за це платять, але мені й одного разу задосить. Мало не посувом, наче пораненого солдата, він тягне мене за ширму, де вже чекає ванна з гарячою водою.
А відтак береться мене роздягати.
Поза всякими сумнівами, це частина звичайних ранкових процедур, але я паленію від сорому. Хоча це й не моє тіло, я почуваюся приниженим через те, яке воно. Мені огидні жирні складки, що звисають зі стегон, те, як вони труться одна об одну, коли я рухаюся.
Я намагаюся витурити мого помагача геть, але намарно.
— Мілорде, ви не зможете… — Він затинається, обережно добираючи слова. — …Вам буде важко зайти до ванни самотужки. І вийти також.
Мені кортить сказати йому, щоб він забирався під три чорти, щоб дав мені спокій, але він, авжеж, має рацію.
Міцно замружуюся й киваю, зголошуючись.
Упевненими рухами він розстібає піжамну куртку й стягає з мене штани, по черзі піднімаючи мої ноги, щоб я, бува, не заплутався в холошах. За кілька секунд я вже в чому мати привела, а мій помічник шанобливо відступає на крок.
Розплющую очі й виявляю, що просто переді мною на стіні височезне, на повний зріст, свічадо. Я наче якась гротескна карикатура на людину, шкіра моя жовтава й набрякла, з-під кудлатого волосся в паху визирає млявий пеніс.
Від огиди й приниження я мимоволі схлипую.
На обличчі камердинера з’являється подив, а відтак — лише на мить — утіха. Але цей прояв неприхованих емоцій швидкоплинний.
Він квапливо підступається до мене й допомагає зайти до ванни.
Я пам’ятаю, з якою насолодою опускався в гарячу воду, коли був Беллом, але зараз нічого такого не відчуваю. Моя надмірна вага означає, що радість від купання в теплій воді затьмарюється приниженням, адже з ванни доведеться вибиратися.
— Можна починати ранкові доповіді, лорде Рейвенкорт? — питає мій помічник.
Знерухомівши у ванні, я хитаю головою, сподіваючись, що він таки піде геть.
— На сьогодні заплановані полювання й прогулянка лісом. Дозвольте спитати, чи…
Знову хитаю головою, утупившись у воду. Скільки ще мені це терпіти?
— Дуже добре, тоді залишаються тільки призначені заздалегідь зустрічі.
— Скасуйте їх, — кажу стиха. — Скасуйте їх усі.
— Навіть зустріч із леді Гардкасл, мілорде?
Уперше зустрічаюся поглядом із зеленими очима камердинера. Моровий Лікар стверджував, що, задля того щоб вибратися з маєтку, я маю знайти вбивцю. Хіба ж є хтось, хто здатний утаємничити мене в усі секрети цього обійстя ліпше, ніж його хазяйка?
— Ні, цю не скасовуйте, — кажу я. — Нагадайте-но лишень, де ми з нею зустрічаємося.
— У вашій вітальні, мілорде. Чи, може, ви хочете змінити місце?
— Ні, хай буде вітальня.
— Буде зроблено, мілорде.
Завершивши зі справами, мій помічник вклоняється і йде, полишивши мене борсатися у власних стражданнях.
Заплющивши очі, я відкидаю голову на край ванни й намагаюся збагнути, що тут відбувається. Душа, що поневіряється за межами тіла, для когось означатиме смерть, але я розумію: навколо мене зовсім не той світ. У пеклі було б куди менше челяді, а меблювання набагато гарніше. До того ж важко судити чоловіка, позбавленого гріхів.