Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 15)

— Мені лестить припущення, що саме мені ви зобов’язані всім, що відбувається, але це не я доклав руку до того, що ви потрапили до Блекгіту.

— А хто тоді?

— Ті, з ким вам немає сенсу зустрічатися. І потреби в цьому також немає, — каже він, недбало змахнувши рукою. — Отже, щодо моєї пропозиції…

— Мені треба поговорити з ним.

— З ким саме?

— З людиною, яка запроторила мене сюди, з людиною, яка може мене звільнити, — кажу крізь зціплені зуби, намагаючись опанувати себе.

— Першої давно вже тут немає, а от друга — просто перед вами, — каже він, обіруч ударяючи себе в груди. Можливо, це через його стрій, але жест здається якимось штучним, театральним. У мене раптом виникає враження, що я граю в п’єсі, де всім, окрім мене самого, відомий текст ролей.

— Лише я знаю, як саме ви можете врятуватися з Блекгіту, — каже він.

— Оце і є ваша пропозиція? — питаю я підозріло.

— Саме так. Хоча я радше назвав би це загадкою, а не пропозицією, — каже він, видобуває з кишені годинник і дивиться на циферблат. — Сьогодні ввечері на балу декого вб’ють. Убивство буде схоже на нещасний випадок, а отже, убивцю не піймають. Відновіть справедливість, і я поясню вам, як звідси вибратися.

Я ціпенію, учепившись у простирадло.

— Якщо ви й справді здатні мене звільнити, то якого дідька просто цього не зробите, хай вам грець! — вигукую я. — Нащо всі ці ігри?

— Тому що вічність — це дуже нудно, — каже він. — Чи, може, через те, що гра — це важлива її частина. Можете поміркувати над цим, як буде час. Але не зволікайте, містере Девіс. Цей день повторюватиметься вісім разів, і ви проживете його в подобах восьми різних людей. Першим був Белл, другим — дворецький, третім — Девіс. Це означає, що у вас залишилося ще п’ять утілень. На вашому місці я б поквапився. Як знайдете відповідь і докази, прийдете до озера об одинадцятій вечора. Я чекатиму на вас.

— Я не збираюся грати в ці ігри вам на посміх! — гарчу я, нахиляючись до нього.

— Можете не грати, щоб мені дошкулити, але мусите дещо знати: якщо ви не розгадаєте цієї загадки до півночі свого перебування в останній, восьмій подобі, ми позбавимо вас споминів і повернемо в тіло доктора Белла. І тоді все це почнеться наново.

Він знову дивиться на годинник, а відтак укидає його назад у кишеню, роздратовано цокнувши язиком.

— Це ж треба, як спливає час! Якщо ви готові зі мною співпрацювати, у наступну нашу зустріч я відповім іще на деякі з ваших запитань.

У вікно вривається вітер, гасить світло, огортаючи нас темрявою. Коли я намацую сірники й запалюю лампу, Морового Лікаря вже немає.

Збентежений і наляканий, як ошпарений, схоплююся з ліжка, рвучко відчиняю двері спальні, виходжу до зимного коридору.

Тут темно. Можливо, він стоїть за п’ять кроків від мене, а я все одно не годен його помітити.

Зачинивши двері, мчу до гардероба й напинаю на себе перше-ліпше, що трапляє під руку. Хай ким я є, цей хлопець худорлявий, невисокий і надає перевагу яскравим кольорам. Урешті-решт я опиняюся вбраним у лілові штани й помаранчеву сорочку, ще й у жовту камізельку. У глибині шафи знаходжу пальто й шарф, одягаю їх, а відтак виходжу.

Убивство вранці, маскарад увечері, загадкові записки, обпечені дворецькі — хай там що тут відбувається, я не збираюся дозволяти, щоб мене смикали, наче маріонетку на шворці.

Треба забиратися з цього будинку.

Годинник на горішньому майданчику сходів зморено показує стрілками на 3:17 ранку, несхвально цокаючи у відповідь на мій поспіх. Шкода, що доведеться будити стайничого о такій нелюдській порі, але іншого способу втекти з цього божевілля немає. Отже, я перестрибую через сходинки, зашпортуюся — які аж до кумедного маленькі ступні в цього павича!

Під час буття Беллом і дворецьким я такого не відчував. Мені затісно в цьому тілі, воно наче розлазиться по швах просто на мені.

Я рухаюся незграбно, наче напідпитку.

Відчиняю парадні двері. Падолист залітає до вестибюля. Там, зовні, буревій, періщить злива, ліс рипить і хитається. Паскудна ніч кольору збаламученого згару. Потрібно знайти якийсь ліхтар, щоб дорогою не впасти й не скрутити собі шию.

Повертаюся до будинку, прямую до чорних сходів у глибині вестибюля. Дерев’яне поруччя шкарубке, сходинки хиткі. На щастя, з ламп і досі сотається кіптяве світло, хоча їхні пломінці ледве жевріють і обурено тріпотять. Коридор довший, ніж я пам’ятаю, побілені стіни змокріли, крізь тиньк відчутний запах розволоженої землі. Усе тут вогке, прогниле. Мені й раніше впадало в око, який Блекгіт занехаяний, але тут просто якась зумисна занедбаність. Дивно, що тут узагалі залишилася челядь, зважаючи на те, що їхні пани ставляться до них не найкращим чином…

Потрапивши до кухні, я тиняюся між захаращених полиць, аж допоки мені попід руку трапляють ліхтар «летюча миша»[13] й сірники. Двічі чиркнувши, запалюю ліхтар, квапливо піднімаюся сходами й виходжу крізь парадні двері просто в негоду.

Ліхтар крає темряву, злива жалить очі.

Під’їзною алеєю прямую до бруківки, що веде до стайні, навколо мене важко хитається ліс. Посковзуючись на нерівній бруківці, мружуся, видивляючись будинок головного стайничого, але ліхтар занадто яскравий — він приховує те, що має викривати. Навіть не помітивши цього, проходжу попід аркою й одразу ж послизаюся на кінському гної. Як і раніше, на подвір’ї повно екіпажів, накритих проолієним рядном. Але тепер у стайнях з’явилися коні, які форкають уві сні.

Струшую з черевиків гній, кидаюся до рятівного котеджу, гепаю стукальцем. За кілька хвилин у вікні спалахує світло, двері ледь прочиняються, і крізь щілину я бачу заспане обличчя літнього чоловіка в спідньому.

— Мені треба поїхати, — кажу я.

— Що, о такій порі, сер? — питає він із сумнівом, тре очі, дивиться на вугільно-чорне небо. — Це ж можна життям накласти!

— Так, терміново.

Він зітхає, дивиться на мене, потім, навстіж розчахнувши двері, жестом запрошує увійти. Натягає штани, підсмикує шлейки на плечах, рухаючись звільна, наче в напівсні, — так завше поводяться ті, кого несподівано розбудили.

Знявши куртку з гачка, він виходить із будинку, жестом наказавши мені лишатися на місці.

Щиро кажучи, я залюбки йому корюся. У будиночку неймовірно тепло й затишно, тут надійно й заспокійливо пахне шкірою й милом. Мені шалено кортить перевірити робочий розклад на цвяху біля дверей, щоб пересвідчитися, чи є вже там записка від Анни, але щойно я тягнуся до нього, лунає застрашливий гуркіт, а з-за шиби просто мені в очі ллється сліпучо-яскраве світло. Виходжу під зливу й бачу старого стайничого, який сидить у зеленому авті. Ця штукенція пчихає й трясеться, наче знемагаючи від якоїсь страшної недуги.

— От, сер, маєте, — каже він, виходячи з авта. — Я його для вас завів.

— Але ж…

Мені заціплює, я з жахом витріщаюся на цю штукенцію.

— А звичайної карети хіба немає? — питаю я.

— Є, от лише коні страхаються громовиці, сер, — озивається він. Запускає руку під сорочку, чухає під пахвою. — Перепрошую, сер, але ви з ними не впораєтеся.

— Я й з цим не впораюся, — заперечую, дивлячись на застрашливе механічне чудовисько. Голос мій придушений від жаху.

Краплі тарабанять по корпусу, дощ заливає вітрове скло.

— Та завиграшки, сер, — заперечує він. — Беретеся за кермо, скеровуєте, куди вам треба, а тоді натискаєте на педаль ногою. Миттю призвичаїтеся.

Його впевненість заштовхує мене досередини, наче владна рука; дверцята зачиняються за мною, стиха клацнувши.

— Бруківкою їхатимете до кінця, потім повернете ліворуч, на ґрунтівку, — пояснює він, показуючи кудись у темряву. — Вона вас просто до селища виведе. Дорога довга й пряма, тільки бакаювата, тож пильнуйте. Хвилин за сорок дістанетеся, може, за годину — залежить від того, як їхатимете. Але повз не проїдете, сер, не бійтеся. А там, якщо ваша ласка, залиште авто десь на видноті, я вранці накажу комусь із хлопців його забрати.

Відтак він іде, зникаючи в котеджі, і двері за ним захряскуються.

Учепившись у кермо, я витріщаюся на важелі й циферблати, намагаючись відшукати в них бодай якусь подобизну логіки. Боязко тисну на педаль — бісова тарадайка смикається вперед, і, натиснувши трохи дужче, я змушую автомобіль проїхати попід аркою. Відтак вибираюся на вибоїсту бруківку. Нарешті дістаюся першого повороту ліворуч, про який казав стайничий.

Скло заливає дощем, я знову визираю з вікна, щоб перевірити, куди саме їду. Фари освітлюють ґрунтівку, укриту падолистом і буреломом, дорогою вирують потоки води. Навіть попри небезпеку, я щосили тисну на педаль газу — моя тривога змінюється піднесенням. Після всього, що сталося, я нарешті вибрався з Блекгіту, кожна подолана миля цієї бакаюватої дороги відносить мене далі й далі від тамтешнього божевілля.

Ранок приходить непевним сірястим досвітком, який не освітлює місцевість, а радше затьмарює її ще дужче. На щастя, принаймні дощ ущухає.

Як і казав стайничий, дорога пряма, ліс нескінченний. Десь там, у хащі, убивають дівчину й приходить до тями Белл, ставши свідком цього. Убивця пощадить його й дасть срібний компас, який покаже на місце, де відбувається щось незбагненне, і Белл, повівшись як дурень, вирішить, ніби дивом урятувався. Але як я можу водночас бути в лісі й у цьому авті… а між тим іще й дворецьким?

Руки міцніше стискають кермо. Якщо я міг розмовляти з дворецьким, коли був Себастіаном Беллом, тоді, мабуть, той, ким я мав стати завтра, уже в Блекгіті. Може, ми навіть зустрічалися. І не тільки той, ким я буду завтра, але й той, ким я буду післязавтра, і за два дні… Якщо це й справді так, тоді хто я? Хто вони? Чи ми окрушини тієї самої душі, кожна з яких відповідальна за гріхи іншої, чи геть різні люди, бліді копії якогось давно забутого оригіналу?