Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 8)

Будиночок ґречно мене слухає, але навіть мені самому таке пояснення здається непереконливим. Таким само непереконливим, як і спроба зважити записку чиїмось жартом. Такий уже в мене кепський характер: замість того щоб плекати бодай якусь надію, що Анна жива, я б залюбки, з чистим сумлінням накивав звідси п’ятами.

Почуваючись ні в сих ні в тих, натягаю підпалені рукавички. Мені треба все обміркувати, а коли рухаєшся, думати виходить ліпше.

Вирушаю в обхід стайні, прямую до зарослого пасовиська. Трава мені тут аж по пояс, паркан такий прогнилий, що от-от завалиться. На іншому боці випасу бачу дві постаті під однією парасолькою. Мабуть, там є якась невідома мені стежина, бо йдуть вони швидко, бік у бік. Хтозна, як незнайомці мене помітили, але один з них привітно махає мені рукою. Я роблю те саме у відповідь, відчувши на коротку мить щось схоже на спорідненість, а потім вони зникають у лісовій сутіні.

Коли я опускаю руку, усе вже вирішене.

Я казав собі, що мертва жінка не може нічого від мене вимагати, і саме тому я можу поїхати з Блекгіту. Це було боягузливе рішення, але принаймні щире.

Проте якщо Анна жива, ситуація геть інша.

Уранці я зрадив її, і це єдине, про що я відтоді годен думати. Тепер, коли в мене з’явився другий шанс, я не можу його згаяти.

Вона в небезпеці, і в мене є змога їй допомогти. А отже, я мушу це зробити. Якщо цього не досить, щоб утримати мене в Блекгіті, я не заслуговую на життя, утратити яке так боюся. Хай там як, але о двадцять по десятій я буду на цвинтарі.

6

— Хтось прагне моєї смерті.

Проголошувати це вголос дивно: я наче сам віщую собі лиху долю. Але, якщо в мене є намір дожити до вечора, треба зустрітися віч-на-віч зі своїм страхом. Я відмовляюся й надалі гаяти час, переховуючись у спальні. Забагато запитань потребують відповіді.

Я повертаюся назад до будинку, пильно вдивляючись у зарості на випадок якоїсь небезпеки. Подумки знову перебираю в пам’яті ранкові події. Наново й наново сушу собі мізки, розмірковуючи про порізи на руці, про людину в костюмі морового лікаря, про Лакея й про цю незнану Анну, яка, виявляється, жива-здорова, ще й залишає для мене загадкові записки.

Яким чином вона вижила тоді в лісі?

Мені спадає на думку, що вона могла написати записку ще раніше, уранці, до того, як на неї напали. Але тоді яким чином ця жінка могла знати, що я прийду в той будиночок, що сушитиму рукавички над вогнем? Я ж нікому не розповідав про свої плани. Може, я просто міркував уголос? Чи, можливо, вона за мною стежила?

Струшую головою, не бажаючи занурюватись у цей вир.

Я зазираю занадто далеко вперед, замість того щоб озирнутися назад. Майкл сказав мені, що покоївка напередодні принесла записку, коли ми сиділи за вечерею, і що відтоді він мене не бачив.

Усе почалося саме з цього.

«Треба знайти служницю, яка принесла ту записку».

Щойно я переступаю поріг Блекгіту, мою увагу привертають голоси у вітальні. Вона майже порожня, якщо не зважати на двох молоденьких покоївок, які збирають залишені після обіду тарілки на дві здоровенні таці. Дівчата працюють біч-о-біч, схиливши голови й пліткуючи про щось, тому не помічають моєї появи в отворі дверей.

— …Генрієтта сказала, що вона збожеволіла, — каже одна з дівчат. З-під білого чіпця вибиваються каштанові кучерики.

— Бет, не годиться таке казати про леді Гелен, — дорікає старша дівчина. — Вона завжди ставилася до нас лагідно, еге ж?

Бет зважує, наскільки вагомий цей факт порівняно з цілим оберемком її пліток.

— Генрієтта каже, що вона марила, — веде вона далі. — Кричала на лорда Пітера. Начебто через те, що вони знову приїхали до Блекгіту, де мастера[9] Томаса лихо спіткало. Це місце на людей дивно впливає, от що вона сказала.

— От базікати вона мастачка, я б на твоєму місці на це не зважала. Вони ж уже не вперше сваряться, еге ж? До того ж, якби цього разу щось серйозне було, леді Гелен пожалілася б місіс Драдж, хіба ні? Вона ж завжди їй усе розповідає.

— Місіс Драдж не знає, де вона! — вигукує Бет переможно: це її головний неспростовний довід проти леді Гелен. — Ще зраночку її не бачила, але…

Я заходжу до кімнати — розмова обривається на півслові, покоївки квапливо присідають у реверансі, миттю перетворюючись на мішанину помаковілих щік, невправних рук і ніг. Не звертаючи уваги на їхнє збентеження, я питаю, хто прислуговував напередодні за вечерею. Єдина відповідь, яку я дістаю, — спантеличені погляди й плутані перепросини. Я вже ладен відступитися, аж раптом Бет оголошує, що Евелін Гардкасл наразі приймає леді в оранжереї в затильній частині маєтку й що їй достеменно відомо більше за них.

Після коротких перемовин одна з покоївок веде мене крізь кабінет, де я вранці розмовляв з Деніелом і Майклом. За кабінетом виявляється бібліотека, яку ми хутко перетинаємо, відтак потрапляємо до тьмяного коридору. Темрява коливається, вітаючи нас, із-під маленького столика вибирається чорний кіт, замітаючи хвостом мостини. На м’яких лапах він нечутно скрадається коридором, прослизає до ледь прочинених дверей на іншому кінці. Звідти сотається тепле помаранчеве світло, чути голоси й музику.

— Міс Евелін отам, сер, — каже покоївка. Тон її коротко описує водночас і Евелін Гардкасл, і кімнату, у якій та перебуває, — схоже, щодо них обох дівчина вкрай невисокої думки.

Ігноруючи зневагу покоївки, я прочиняю двері, і в обличчя мені вдаряє спека. Повітря тут важке, просочене солодкавими пахощами парфумів, воно ледь погойдується від хрипкої музики, яка ширяє, рине, б’ється в стіни. Великі вікна у свинцевих рамах виходять у сад за будинком, у небі клубочаться огроми сірих хмар.

Навколо каміна туляться один до одного фотелі й шезлонги, на них напівлежать молоді жінки, схожі на зів’ялі орхідеї, — палять цигарки, п’ють якісь напої. Атмосфера в кімнаті не святкова, а радше якась сторожко-напружена. Чи не єдина жива істота тут — портрет на віддаленій стіні. На ньому літня пані з вугільно-чорними очима. Вона осудливо спостерігає за тим, що відбувається в кімнаті, вираз її обличчя доволі красномовно свідчить про відразу, яку вона відчуває до цього збіговиська.

— Моя бабуся Гізер Гардкасл, — звучить жіночий голос у мене за спиною. — Не надто вже улесливий портрет, але й вона сама підлабузницею ніколи не була.

Я озираюся на цей голос, шаріюся, помітивши, що до мене, виринувши зі своєї нудьги, звернені з дюжину облич. Моє ім’я несподіваним дзижчанням по колу оббігає кімнату, наче хтось сколошкав бджолиний рій.

За шахівницею сидять жінка — схоже, це і є Евелін Гардкасл — і літній дуже огрядний чоловік у затісному костюмі. Ці двоє химерні. Евелін під тридцять, вона трохи скидається на скляну скалку — тонка й незграбна, з гострими вилицями, біляве волосся зібране у високу зачіску. Убрана в зелену сукню за останньою модою, з паском на талії; стримані обриси цього вбрання підкреслюють зимний вираз обличчя його власниці.

Щодо товстуна, то йому щонайменше шістдесят п’ять, і можна тільки уявити, яких зусиль йому вартувало вмостити своє огрядне тіло за цей низенький столик.

Стілець для нього занизький і зажорсткий. Чоловік достеменно страждає. На чолі виблискує піт, мокра до рубчика хусточка затиснута в руці — вона красномовно свідчить, що ці тортури тривають уже довго. Чоловік дивиться на мене з дивним виразом — чимось середнім між цікавістю й вдячністю.

— Перепрошую, — кажу я. — Я…

Евелін, не відводячи погляду від шахівниці, переставляє пішака. Товстун, згадавши про гру, пучкою пухлявого пальця штовхає коня.

Несподівано для себе самого я не стримую розчарованого стогону, вгледівши його помилку.

— Ви вмієте грати в шахи? — цікавиться Евелін. Погляд її прикипів до шахівниці.

— Виходить, що так, — відповідаю я.

— То, може, зіграєте зі мною після лорда Рейвенкорта?

Рейвенкорт, не звертаючи уваги на моє попередження, скеровує коня просто в пастку, облаштовану Евелін, і його тут же бере тура, що досі чаїлася в засідці. Рейвенкорт панікує, а Евелін стрімко рухає фігури — через це її супротивник квапиться ще дужче, хоча мусив би бути обачнішим.

Гра завершується за чотири ходи.

— Дякую за розвагу, лорде Рейвенкорт, — проголошує Евелін, коли він перекидає власного короля. — Здається, ви казали, що у вас чимало справ.

Виходить не вельми ввічливо, але Рейвенкорт, незграбно вклонившись, вибирається з-за столу й шкандибає геть з кімнати, ледь кивнувши мені.

Неприязнь Евелін проводжає його аж до дверей, але зникає без сліду, коли жінка запрошує мене сісти навпроти.

— Будь ласка, — каже вона.

— Боюся, що не зможу, — відповідаю я. — Я шукаю служницю, яка вчора за вечерею принесла мені записку. Більше мені про неї нічого не відомо. Я сподівався на вашу допомогу.

— А варто було б на допомогу нашого дворецького, — каже вона, вишиковуючи рештки своєї бувалої в бувальцях армії на початкові позиції. Кожна фігура стає точнісінько в центрі своєї клітинки, обличчям до ворога. Певна річ, боягузам на цій дошці місця немає.

— Містерові Коллінзу відомо про кожен крок усієї без винятку челяді в маєтку — чи то принаймні він бажає, щоб челядь так уважала, — веде вона далі. — На жаль, сьогодні вранці на нього напали. Доктор Діккі відрядив його до сторожівні, щоб він міг там перепочити. Я, власне, мала намір його відвідати, тому, либонь, зможу вас туди відвести.