Стивен Кинг – Талiсман (страница 54)

— Ще «Фіолетового Ісуса»? Хлопчику твого віку? — Сліпий розсміявся і махнув рукою. — Чорт забирай, тобі не треба се. Жодному хлопчику для подорожей не треба ся отрута.

— Але…

— Чекай. Я заспіваю тобі пісню, щоб підбадьорити. Гадаю, вона стане тобі в пригоді.

Він почав співати, і його спів зовсім не був схожий на звичайну мову старого. Глибокий, потужний, бентежний — у ньому і сліду не лишилося від негра Джима з його нотками «Мій-Геку-то-й-правда-ловко!»[145]. Джек подумав, що це лунав владний, тренований, породистий голос оперного співака, який розважався, наспівуючи популярні мелодії. Джек відчував, як від того розкішного, багатого голосу на руках і спині здіймаються сироти. І голови перехожих, які йшли тротуаром вздовж брудно-охряного фасаду торговельного центру, поверталися до співака.

— Коли дрізд чер-воний вийде на о-сонні надвір, НАДВІР, заспіва-є пісню, і не бу-де смутку, ПОВІР…

Джека вразила солодка і навіть страшна знайомість цієї пісні, відчуття, ніби він уже чув її чи щось, дуже схоже на неї, і коли старий співав, ощирившись своєю кривою, жовтавою посмішкою, Джек збагнув, звідки взялося це відчуття. Він знав, чому голови всіх цих перехожих поверталися, ніби вони побачили, як через паркінг торговельного центру скаче галопом єдиноріг. У чоловіковому голосі лунала прекрасна, потойбічна чистота. «Але я чув, що коли одна людина витягує редьку з землі, то інша за півмилі звідти зможе почути аромат редьки — повітря настільки солодке та чисте». Ця пісенька була з «вулиці бляшаних сковорідок»[146]… але голос належав Територіям.

«По-ра… по-ра… час настав, соньку, з ліжка свого вилізти, кажу. Лю-би, жи-ви і будь щасли…»[147].

Враз гітара і голос змовкли. Джек, що зосередився на обличчі сліпого співака (намагаючись підсвідомо зазирнути крізь темні окуляри, щоб, можливо, побачити за ними очі Спіді Паркера), тепер роззирнувся і побачив двох копів, які стояли біля сліпого.

— Знаєш, я нічого не чую, — майже сором’язливо сказав сліпий гітарист, — але здається, я внюхав щось синє.

— Чорт забирай, Сніжку, ти ж знаєш, що тобі не можна працювати біля торговельного центру! — закричав один із копів. — Що тобі сказав суддя Голлас востаннє, коли ти був на суді? Даунтаун між Центральною і М’юрал-стрит. Більше ніде. Чорти б тебе забрали, ти що, зовсім впав у маразм? Чи твій хуй уже відвалився від усього, чим тебе нагородила твоя баба, перш ніж покинула тебе? Боже, я просто не…

Партнер поклав руку йому на плече і кивнув на Джека, показуючи, що той підслуховує.

— Ану геть з очей, малий, — різко сказав перший коп.

Джек пішов далі по тротуару. Він не міг лишатися. Навіть якби він міг щось зробити, він не міг лишатися. Йому пощастило, що чоловік на ім’я Сніжок цілком заволодів увагою копів. Якби вони ретельніше придивилися до нього, Джека поза сумнівом попросили б показати його bona fides[148]. У нових кросівках чи ні, а решта одягу на ньому була добряче пошарпаною і зношеною. А копи дуже вправно помічають бродячих дітей, до яких зараз Джек, звісно ж, належав.

Він уявив, як його закидають до зейнсвіллської буцегарні, доки зейнсвіллські копи — класні, чуйні хлопці в синьому, які щодня слухають Пола Гарві[149] й підтримують президента Рейгана — намагатимуться з’ясувати, чий же це маленький хлопчик.

Ні, йому б не хотілося, щоб копи Зейнсвілла дивилися на нього понад один раз.

Позаду нього лунало м’яке гудіння двигуна.

Джек підтягнув наплічник вище і опустив погляд, ніби його надзвичайно зацікавили нові кросівки. Краєм ока він бачив, як поліційне авто повільно проїхало повз нього.

Сліпий співак сидів на задньому сидінні, а гриф гітари стирчав біля нього.

Коли автомобіль заїхав в одну з бічних вуличок, сліпий різко повернув голову і глянув у заднє вікно — просто на Джека…

…і хоча Джек не міг бачити крізь брудні темні окуляри, він чудово знав, що Лестер «Спіді» Паркер підморгнув йому.

Джекові вдавалося тримати подальші думки на відстані, аж доки він знову не вийшов до виїзду на платну магістраль. Він стояв і дивився на знаки, які, здавалося, лишилися єдиними чіткими орієнтирами у світі,

(у світах?)

де все решта обернулося на божевільний сірий вир. Хлопчик відчував, як темна зневіра кружляла навколо, просочувалася в нього і намагалася знищити його рішучість. Він усвідомлював, що значна причина тому — туга за домівкою, от тільки на тлі цього почуття його колишній смуток за домівкою здавався дитячим і несерйозним. Джек почувався абсолютно розгубленим, і не було жодної опори, за яку він міг би триматися.

Ось так, стоячи біля знаків і розглядаючи машини, що мчали магістраллю, Джек раптом збагнув, що він на грані самогубства. Досить довго йому вдавалося підтримувати себе думкою про те, що скоро він побачить Річарда Слоута (і хоча він сам собі не хотів у тому зізнаватися, а думка про те, що Річард міг би податися на захід разом із ним, частенько навідувала його — зрештою, це вже не вперше Сойєр і Слоут вирушать разом у дивну подорож, правда ж?), але виснажлива робота на фермі Паламаунтіна і неприємний випадок у торговельному центрі «Бакай» надавали навіть цій зустрічі присмаку фальшивки.

«Пензлюй додому, Джекі, ти програв, — шепотів голос. — А якщо підеш далі, то все закінчиться тим, що з тебе повибивають усе лайно… і наступного разу можуть померти п’ятдесят людей. Або п’ятсот».

I-70 на Схід. I-70 на Захід.

Раптом він виловив у кишені монетку — ту, що в цьому світі була срібним доларом. Хай буде так, як вирішать боги, раз і назавжди. Він надто розчавлений, щоби приймати рішення самостійно. Там, де зацідив «Містер Америка», спина досі боліла. Випаде решка — і він піде до східного виїзду і повернеться додому. Випаде орел — і він рушить далі… і ніколи більше не озиратиметься назад.

Він стояв у м’якій пилюці на узбіччі й підкинув монетку в холодне жовтневе повітря. Вона підлетіла, обертаючись і обертаючись, і блимаючи на сонці. Джек витягнув шию, аби відстежити її траєкторію.

Родина, що проїжджала поруч у старому «універсалі», надовго припинила суперечку і зацікавлено дивилася на нього. Водієві, напівлисому сертифікованому бухгалтеру, який часом прокидається серед ночі, гадаючи, що відчуває поколювання в грудях і під лівою рукою, спала на думку раптова і абсурдна низка образів. Пригоди. Небезпека. Похід з благородною метою. Сни про страх і славу. Він похитав головою, ніби намагаючись прочистити її, і глянув у дзеркало заднього виду на хлопця, який схилився над чимось. «Боже, — подумав напівлисий бухгалтер. — Викинь це з голови, Ларрі, а то мислиш категоріями якоїсь грьобаної пригодницької книжки для хлопчаків».

Ларрі влився в загальний потік машин, швидко розігнавши універсал до сімдесяти, і забув про малого в брудних джинсах край дороги. Якщо він до третьої доїде додому, то якраз встигне подивитися бій за титул чемпіона у середній вазі на «І-Ес-Пі-Ен»[150].

Монетка впала, і Джек схилився над нею. Випав орел… та це ще не все.

На монеті був портрет зовсім не Леді Свободи, а Лаури Делосіан, королеви Територій. Господи, як же вона відрізнялася від блідого, незворушного, сонного обличчя, яке він краєм ока побачив у павільйоні, де вона лежала, оточена стурбованими доглядальницями в білих хвилястих хустинах! На монеті її обличчя було пильним, розумним, енергійним і прекрасним. Ця краса не була класичною: лінія щелеп — недостатньо чітка, вилиці — надто м’які. Її краса втілювалася в королівській поставі голови і чіткому усвідомленні того, що вона добра і вправна. Він отримав свою відповідь, і нема чого оплакувати її.

О, і це обличчя, таке схоже на материне.

Джекові очі затягло слізьми і він сильно замружився, не бажаючи, аби сльози впали на землю. Він уже достатньо сьогодні наплакався, як для одного дня.

Коли він знову розплющив очі, Лаура Делосіан зникла; жінка на монеті знову стала Леді Свободою.

Все одно він отримав свою відповідь.

Джек нахилився, підняв монету з пилу, поклав її в кишеню і рушив до західного заїзду на «Інтерстейт-70».

День наступний. Біле, захмарене повітря, що смакує холодним дощем. Кордон між Огайо та Індіаною був зовсім неподалік звідси.

Під «звідси» мався на увазі невеликий гай за Льюїсбурзькою зоною відпочинку на І-70. Джек стояв, заховавшись — на що він дуже сподівався — поміж дерев, і терпляче очікував, доки великий лисий чоловік з гучним гунявим голосом повернеться у свій «Шевроле-Нова» і поїде геть. Джек сподівався, що той скоро поїде — до того, як почнеться дощ. Він і так замерз, бракувало ще й промокнути, бо ніс у нього й так від самого ранку закладений, а голос — захрип. Джек подумав, що тепер він точно застуджується.

Великий лисий чоловік з гучним нахабним голосом назвався Еморі В. Лайтом. Він підхопив Джека близько одинадцятої трохи північніше Дейтона, і хлопчик миттєво відчув, як у нього стислися нутрощі. Він уже їздив раніше з такими ось Еморі В. Лайтами. У Вермонті Лайт представлявся Томом Ферґюсоном і стверджував, що працює в магазині взуття; у Пенсильванії його прізвиськом було Боб Даррент («Майже як у того хлопця, що виконував пісню “Плюск”, ги-ги-ги»), а робота змінювалася на наглядача районної старшої школи; цього разу Лайт виявився президентом «Першого комерційного банку Парадайз Фоллза», у містечку Парадайз Фоллз, штат Огайо. Ферґюсон був темним кістлявим, Даррент — гладкий і рожевий, ніби щойно викупане немовля, ну а Еморі В. Лайт — великий і схожий на сову, а очі за окулярами без оправи скидалися на варені яйця.