Стивен Кинг – Талiсман (страница 55)

От тільки Джек збагнув, що всі ці відмінності — дуже поверхневі. Усі вони слухали хлопчикову Історію з однаковим непідробним інтересом. Всі запитували, чи нема в нього вдома дівчини. Раніше чи пізніше він помічав руку (велику нахабну руку) в себе на стегні, а коли дивився на Ферґюсона/Даррента/Лайта, бачив у їхніх очах напівбожевільну надію (поєднану з напівбожевільною провиною) і краплинки поту на верхній губі (у випадку Даррента піт виблискував крізь чорні вуса, як крихітні білі очиці, що визирали з дрібного підліску).

Ферґюсон запитав, чи не хотів би він заробити десять доларів.

Даррент підвищив ціну до двадцяти.

Лайт свої великим нахабним і водночас якимось надтріснутим і тремтливим голосом поцікавився, чи знайде Джек застосування п’ятдесяти доларам — він завжди носить п’ятдесятку у п’яті лівого черевика, казав він, і з задоволенням дав би її паничу Льюїсу Фаррену. Вони б могли заїхати в одне місце біля Рендольфа. Порожній хлів.

Джек не прагнув з’ясувати, яким чином підвищення ціни від Лайта, у всіх його втіленнях, пов’язане зі змінами, які наклали на нього пережиті пригоди, — за природою своєю Джек був не надто інтроспективним і мало цікавився самоаналізом.

Він досить швидко з’ясував, як правильно поводитися з типами на кшталт Еморі В. Лайта. Перша зустріч з Лайтом — коли Лайт представився Томом Ферґюсоном — навчила його, що обережність — головна запорука успіху. Коли Ферґюсон поклав руку Джекові на стегно, хлопчик автоматично відповів, виходячи з прийнятих у Каліфорнії норм (а геїв там не бракувало): «Ні, містере, дякую. Я переконаний натурал».

Звісно ж, його вже мацали раніше — найчастіше в кінотеатрах, але був іще продавець у чоловічому магазині в Північному Голлівуді, який бадьоро запропонував хлопчику відсмоктати йому в кабіні для примірок (а коли Джек сказав: «Ні, дякую», — продавець відповів: «Гаразд, тоді йди приміряй цей синій блейзер, згода?»).

На такі надокучання симпатичному дванадцятирічному хлопчику в Лос-Анджелесі треба було навчитися просто не зважати, як гарненькі жінки вчаться не зважати на те, що їх час від часу мацають у метро. Зрештою, ти вчишся давати цьому раду, навіть не зіпсувавши собі настрій на весь день. Цілеспрямовані чіпляння (на кшталт Ферґюсонових) становили куди меншу проблему, ніж несподіваний напад із засідки. Можна просто відмовити.

Принаймні в Каліфорнії можна відмовити. Східні геї — особливо тут, у глушині — вочевидь, інакше реагували на відмову.

Ферґюсон різко, з вищанням, загальмував, лишивши сорок ярдів гуми позаду свого «понтіака» і випустивши хмарку пилу в повітря.

— Кого ти тут назвав гомиком? — заволав він. — Кого ти називаєш підором? Я не підор! Господи! Підвозиш йобаного малого, а він ще й називає тебе йобаним підором!

Джек вражено витріщався на нього. Неготовий до раптової зупинки, він добряче вдарився головою об торпеду авто. Фергюсон, який ще хвилину тому дивився на нього зачарованими карими очима, тепер, здавалося, був ладен убити Джека.

— Геть звідси! — заволав Ферґюсон. — Це ти підор, а не я! Ти підор! Геть звідси, малий підоре! Геть звідси! У мене є дружина! Діти! Імовірно, є і байстрюки, розкидані по всій Новій Англії! Я не підор! Це ти підор, не я, ЗАБИРАЙСЯ З МОГО АВТО!

Наляканий більше, ніж будь-коли після зустрічі з Озмондом, Джек так і зробив. Ферґюсон, і далі репетуючи, рвонув уперед, обсипавши хлопчика гравієм. Притулившись до скелі, Джек присів і загиготів. Гиготіння обернулося на верескливий сміх, і тоді Джек вирішив тут-таки розробити СТРАТЕГІЮ, принаймні на час, доки він вибереться з глушини. «Будь-яка серйозна проблема вимагає СТРАТЕГІЇ», — сказав якось батько. Морґан енергійно погодився, але Джек вирішив, що цей факт не має заважати йому прислухатися до батькової поради.

Його СТРАТЕГІЯ непогано спрацювала з Бобом Даррентом, і він не мав жодних причин сумніватися, що це не спрацює з Еморі В. Лайтом… і разом із тим він замерз, а з носа текло. Сховавшись за деревами, Джек бачив, як водій ходив туди-сюди, поклавши руки в кишені; велика лиса голова м’яко виблискувала під імлистим небом. Магістраллю котилися великі вантажівки, наповнюючи повітря смородом спаленого дизелю. У лісосмузі лежало багато сміття, як це завжди буває у зонах відпочинку біля федеральних трас. Порожні упаковки від «Доріто». Сплюснуті коробочки від «Біг-Маків». Зім’яті банки від «Пепсі» і «Будвайзера» з кришечками-хвостиками, що дзеленчали всередині, варто було копнути банку. Розбиті пляшки з-під «Дикої ірландської троянди»[151] і джину «Рівно о п’ятій». Розірвані нейлонові трусики з напівзогнилою прокладкою, досі приклеєною до них. На зламаній гілці висів презерватив. Достобіса модної фіґні, ага, гей-гей. А стіни чоловічого туалету було помальовано різноманітними графіті, абсолютна більшість яких стосувалися типів на кшталт Еморі В. Лайта: «Я ЛЮБЛЮ СОСАТИ ВЕЛИКІ ТОВСТІ ХЕРИ», «БУДЬ ТУТ О 4 ДЛЯ НАЙКРАЩОГО В ЖИТТІ МІНЕТУ», «ЗАСУНЬ МЕНІ В ДУПУ». А ще тут трапився поет-гей з великими амбіціями: «ХАЙ ВСІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ, ЗАЯВЛЯЮ ЦЕ,/ КІНЧАТЬ НА МОЄ УСМІХНЕНЕ ЛИЦЕ».

«Я скучив за Територіями», — подумав Джек, і усвідомлення цього нітрохи його не здивувало. Ось так він і стояв за двома цегляними туалетами край І-70 десь у західному Огайо і тремтів у драному светрі, купленому за півтора бакса в секонд-хенді, очікуючи, що великий лисий чоловік повернеться до свого металевого коня і осідлає його.

Джекова СТРАТЕГІЯ — сама простота: не дратувати чоловіка з великими лисими руками і гучним нахабним голосом.

Джек полегшено зітхнув. Його план почав діяти. На великому нахабному обличчі Еморі В. Лайта з’явився вираз чи то злоби, чи то огиди. Він повернувся до своєї машини, сів у неї і так швидко дав задній хід, що мало не врізався у пікап, який їхав позаду нього (пролунав короткий гудок, і пасажир у вантажівці показав Еморі В. Лайту середній палець), а тоді подався геть. Тепер лишалося тільки стояти біля виїзду з зони відпочинку на магістраль зі здійнятим угору пальцем… і — Джек сподівався на це — сісти до когось в авто до того, як почнеться дощ.

Джек знову роззирнувся навколо. Бридко, паскудно. Саме ці слова спадали на думку, коли він оглянув засмічену порожнечу позаду зони відпочинку. Джекові здалося, що тут панує смерть — не саме в цій зоні відпочинку чи на федеральних дорогах, а глибоко всередині країни, просторами якої він подорожував. Хлопчик подумав, що часом навіть бачив її — страшну гарячу темно-коричневу тінь, схожу на викидні гази швидкої вантажівки.

Знову туга захопила його — бажання опинитися на Територіях і побачити темно-синє небо, легкий вигин небокраю…

Але це провокує зміни з Джеррі Бледсоу».

«Нічо про то не знаю… Та я точно знаю, шо ти, здаєцця, надто широко сприймаєш ідею вбивства.

Рухаючись до зони відпочинку — тепер йому справді треба було відлити, — Джек тричі швидко чхнув. Він глитнув і скривився, відчувши в горлі гарячий остюк. Захворів, саме так. Круто. А він іще ж навіть не в Індіані, температура повітря впала до п’ятдесяти градусів[152], насувається дощ, досі не піймав машини, а тепер ще й…

Усі думки миттєво вивітрилися. Джек витріщався на стоянку для автомобілів, і рот його широко розтулився від здивування. На одну жахливу мить він навіть подумав, що підмочить штани, бо все, що було нижче від грудини, здавалося, стислося і скорчилося.

На одному з двадцяти паркувальних місць стояв темно-зелений «БМВ» дядька Морґана, потьмянілий від дорожнього бруду. Жодного шансу на помилку, жодного шансу. Престижні каліфорнійські номери «МЛС» — «Морґан Лютер Слоут». Здавалося, ніби він їхав швидко і напружено.

«Але якщо він полетів до Нью-Гемпшира, як його машина може бути тут? — кричала Джекова свідомість. — Це збіг, Джеку, просто…»

А тоді хлопчик побачив чоловіка, який стояв, повернувшись до нього спиною в телефонному автоматі, і зрозумів, що це не збіг. На ньому була велика армійська куртка на хутрі — вбрання, що більше пасувало б до п’яти градусів нижче нуля, ніж до п’ятдесяти з позначкою плюс. І хай там він стояв спиною, а не впізнати ці широченні плечі й великі масивні обриси було неможливо.

Чоловік біля телефону став повертатися, затиснувши слухавку між вухом і плечем.

Джек відскочив назад, до цегляної стіни чоловічого туалету.

«Він мене бачив?»

«Ні, — відповів Джек сам собі. — Ні, гадаю, ні. Але…»

Але капітан Фаррен казав, що Морґан — інший Морґан — почує його, як кіт чує щура, і так і сталося. Зі свого сховку в небезпечному лісі Джек побачив, як огидне біле обличчя у вікні диліжанса змінилося.

Цей Морґан також почує його. Якщо йому дати досить часу.

За рогом лунали кроки, і вони наближалися.

З тупим, перекошеним від страху обличчям, Джек зняв наплічник і кинув його на землю, знаючи, що вже запізно, що він надто повільний, і Морґан зараз з’явиться з-за рогу, схопить його за шию і всміхнеться. «Привіт, Джекі! Хто не заховався — начувайся! Гру завершено, хіба ні, малий смердючко?»

Високий чолов’яга у твідовому піджаку вийшов з-за рогу туалету, недбало зиркнув на Джека і рушив до фонтанчика з питною водою.

Повертається. Він повертається. Не було жодного почуття провини, принаймні досі; тільки жахливий страх загнаного звіра, який дивним чином поєднувався з полегшенням і задоволенням. Джек розгорнув наплічник. Тут лежала пляшка Спіді, і лишалося в ній не більше ніж дюйм багряної рідини.