Стивен Кинг – Талiсман (страница 53)

Сліпий шукав розсипані монетки. Його пухкі руки м’яко обмацували тротуар, і здавалося, ніби вони читають його. Він натрапив на десятицентовик, знову рівно поставив кухлик і кинув монетку всередину. Дзеньк!

Джек на віддалі почув, як одна з принцес казала:

— Чому йому дозволяють лишатися тут? Він же такий плюгавий.

І ще тихіше:

— Агась, тако є.

Джек опустився на коліна і почав допомагати, збираючи монетки і кидаючи їх у кухлик сліпого. Внизу, ближче до старого, він відчув запах кислого поту, плісняви і чогось солодкавого на кшталт кукурудзи. Охайно вдягнені покупці торгового центру відсторонювались від них.

— Спасибоньки, спасибоньки, — монотонно бурчав сліпий. У його диханні відчувався давно з’їдений чилі. — Спасибоньки, благослови, благослови тя Боже, спасибоньки.

Він — Спіді. Він — не Спіді.

Зрештою його змусив заговорити — що й не дивно — спогад про те, як мало магічного соку в нього лишалося. На два ковточки, не більше. Він не знав, чи зможе взагалі, після того що трапилося в Анголі, змусити себе ще раз перенестися на Території, але оскільки він досі збирався врятувати мамине життя, йому доведеться вдатися до цього.

І чим би не був той Талісман, Джек має перенестися в інший світ, щоб здобути його.

— Спіді?

— Благослови тя, спасибоньки, благослови тя Боже, мені почулося, що одна покотилася туди, нє? — Він указав напрямок.

— Спіді! Це Джек!

— На спід нічого не закотилося, хлопче. Ні, сер, — його руки м’яко заходилися обмацувати бетон у щойно визначеному напрямку. Одна натрапила на нікель, і старий кинув його в кухлик. Інша рука натрапила на черевик гарненько вбраної молодої пані, яка проходила повз. Її красиве порожнє обличчя скривилося в абсолютній болісній огиді, коли вона відскочила від нього.

Джек витягнув останню монетку з риштака. Нею виявився срібний долар — великий старий срібник із Леді Свободою на аверсі.

Сльози полилися з Джекових очей. Вони стікали замурзаним обличчям, і хлопчик витирав їх тремтячою рукою. Він оплакував Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві та Гайделя. Свою матір. Лауру Делосіан. Сина візника, що лежав на дорозі мертвим з вивернутими кишенями. Та найбільше самого себе. Він утомився постійно бути в дорозі. Можливо, коли ти подорожуєш у «кадилаці», така дорога — вершина мрій, але коли доводиться мандрувати автостопом, розраховуючи тільки на великий палець та Історію, яка от-от розвалиться, коли ти відданий на милість чи на поталу будь-кому — це справжній шлях випробувань. Джек відчував, що вже навипробовувався достатньо… але назад вороття немає. Якщо він поверне назад, рак знищить його матір, а дядько Морґан — його самого.

— Я не вірю, що зможу зробити це, Спіді, — ридав він. — Не вірю, чуєш.

Тепер сліпий доторкнувся до Джека замість розсипаних монет. М’які, вправні пальці знайшли Джекову руку і стисли її. На кінчиках пальців Джек відчував тверді мозолі. Старий пригорнув Джека до себе, забравши його в запахи поту, тепла і старого чилі. Джек притиснувся до грудей Спіді.

— Ох, малий. Я не знаю жодного Спіді, та здаєцця, ти покладаєш на нього велетенські надії. Ти…

— Я скучив за мамою, Спіді, — плакав Джек. — І Слоут женеться за мною. У телефоні в торговельному центрі то був він. І це ще не найгірше. Найгірше трапилося в Анголі… «Рейнбьорд Таверс»… землетрус… п’ятеро людей… це я, я накоїв таке, Спіді, я вбив цих людей, коли перенісся у цей світ, я вбив їх, як мій тато і Морґан Слоут убили тоді Джеррі Бледсоу!

Ось він і висловив — те, що було найгіршим. Джек виблював камінь провини, що сидів у його горлі і погрожував задушити його, а тоді його ридання обернулися на зливу — от тільки цього разу це були сльози полегшення, а не страху. Джек висловився. Сповідався. Він — убивця.

— Гой-й-й-і! — вигукнув темношкірий. З неприродною веселістю. Він притримував Джека худою, але сильною рукою і погойдував його. — Шось здаєцця мені, хлопче, ти намагаєсся взяти на себе заважку ношу. Певен, намагаєсся. Моʼ, варто б трохи скинути її.

— Я вбив їх, — прошепотів Джек. — Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві…

— Ну що ж, якби то твій друг Спіді був тута, — казав темношкірий, — ким би він не був і де б він не був у цьому широкому старому світі, він би сказав тобі, що ти не маєш тягнути весь світ на своїх плечах, синку. Ти не зможеш зробити цього. Ніхто не зможе. Як ти візьмеш увесь світ собі на плечі, то він спершу зламає тобі спину, а тоді розчавить душу.

— Я вбив…

— Приставив карабінку до їхніх макітр і вистрелив, так?

— Ні… землетрус… я перенісся…

— Нічо про то не знаю, — сказав темношкірий.

Джек трохи відсунувся від нього і зазирнув старому в зморшкувате обличчя, але співак повернув голову в напрямку паркінгу. Якщо він справді був сліпим, то йому вдалося виокремити м’якше, трішки потужніше гудіння двигуна поліційної машини, що наближалася, з-поміж багатьох інших авто, адже старигань дивився саме на нього. — Та я точно знаю, шо ти, здаєцця, надто широко сприймаєш ідею вбивства. Можливо, якшо якийся тип загнецця від серцевого нападу, поки ми сидим ото тут, ти думатимеш, шо вбив його. «Ой гляньте, я вбив того кадра, бо сидів тутечки, ой-ой, ой бідаааа, ой печаааааль, ой те… ой се!» — Промовивши «те» і «се», сліпий швидко перейшов від акорду G до С, а тоді знову до G. Задоволений собою, він розсміявся.

— Спіді…

— Кажу ж, нічого не впало на спід, — повторив темношкірий співак, а тоді ощирив жовті зуби в кривому осміху. — От тільки дехто тут надто поспішає звинуватити себе в усьому, що накоїли інші. Певно, ти тікаєш, хлопче, і хтось женецця за тобою.

Акорд G.

— Мо’, ти просто трохи перенервував.

Акорд С з маленьким витонченим програванням посередині, від якого Джек усміхнувся несподівано для себе.

Знову до G, а тоді сліпий відклав убік свою гітару (доки двоє копів у поліційній машині підкидали монетку, щоб визначити, кому з них доведеться торкатися до старого Сніжка, якщо він не захоче мирно залізти на заднє сидіння патрульного авто).

— Може, бідааа і, може, печааааль, може, те, а може, і се… — Він знову засміявся, ніби Джекові страхи були найсмішнішим жартом, який старий коли-небудь чув.

— Але я не знаю, що може трапитися, якщо я…

— Ніхто не може знать, що трапицця, якшо вони шось зроблять, еге ж? — перебив його темношкірий чоловік, який чи то був, чи то не був Спіді Паркером. — Ні. Не може. І якби ти думав про це, то сидів би у своєму домі цілими днями і боявся б вийти на гулицю! Я не знаю твоїх проблем, хлопче. І не хочу знати їх. Мо’, тобі просто клепки в голові бракує, раз базікаєш про всі ці землетруси. Але оскільки ти допоміг мені зібрати мої гроші і не вкрав ні монетки — я перерахував усі дзенькання і дзвякання, тому знаю — дам тобі пораду. Буває так, що ти не можеш виправити все. Часом люди гинуть, коли хтось робить щось… але коли цей хтось чогось не робить, значно більше людей можуть загинути. Розумієш, до чого я веду, синку?

Брудні сонцезахисні окуляри нахилилися до Джека.

І враз хлопчик відчув глибоке полегшення. Так, він зрозумів. Сліпий старигань говорив про важкий вибір. І казав, що між важким вибором і злочином є величезна різниця. І, можливо, саме тут злочинців не було. А злочинцем був той тип, що п’ять хвилин тому наказав йому забиратися додому.

— І може навіть бути, — зазначив сліпий, награючи моторошний акорд D-мінор, — що все в руках Господніх, як казала мені моя мама і як, певно, казала тобі твоя, якщо вона християнка. Може буть, шо ми думаєм, шо робимо щось одне, а насправді робим зовсім інше. У Гарній Книзі[144] сказано, що все, навіть те, що видаєцця нам лихим, відповідає помислам Господнім. Що ти думаєш про це, хлопче?

— Не знаю, — чесно відповів Джек. Він почувався збентежено. Варто було заплющити очі, як він бачив телефон, що відривається від стіни і висить на дротах, ніби чудернацька лялька.

— І пахне від тебе так, ніби через це тобі доводиться пити.

— Що? — вражено запитав Джек. А тоді подумав: «Я гадав, що Спіді скидається на Міссісіпі Джона Гарта — і він заграв блюз Джона Гарта… а тепер він говорить про магічний сік. Він обережний, але я закладаюся, що говорить він саме про це — так і є!»

— Ти читаєш думки, — тихо сказав Джек. — Правда ж? Ти навчився цього на Територіях, Спіді?

— Нічо не знаю про читання думок, — відказав сліпий. — Але в листопаді мине сорок два роки, відколи мої очі згасли, а за сорок два роки вуха й ніс стають вправнішими. Від тебе тхне дешевим вином, синку. Цей запах повністю огорнув тебе. Ніби ти ото помив тим вином голову!

У Джекову душу прокралося дивне, туманне почуття провини — він завжди так почувався, коли його звинувачували в чомусь, до чого він не причетний — принаймні не зовсім причетний. Відколи хлопчик повернувся у свій світ, він лишень зрідка торкався до майже зовсім порожньої пляшки. Але навіть дотик сповнював його жахом — він почувався, як європейський селянин чотирнадцятого століття перед тріскою Животворного хреста або фалангами пальців святого. Так, це була магія. Потужна магія. І часом вона вбивала людей.

— Я не пив його, чесно, — нарешті видавив він. — Те, що було спочатку, уже майже закінчилося. Воно… Я… Та я ж навіть не люблю його! — Його живіт нервово стиснувся: від самої думки про магічний сік його нудило. — Але мені треба роздобути ще. Про всяк випадок.