Стивен Кинг – Сяйво (страница 83)

— Доведеться покарати... — буркотав Джек. — Покарати... покарати... і жорстоко.

Правою рукою він знайшов горло Венді.

Коли доступ повітря припинився, нахлинула справжнісінька паніка. До правої руки Джека приєдналася ліва, тепер можна було вільно витягти ніж, але Венді забула про нього. Її пальці злетіли до горла й безпомічно намагалися віддерти руки чоловіка, які були більші й сильніші.

— Мамо! — пронизливо закричав звідкись Денні. — Тату, перестань! Ти робиш мамі боляче! — Хлопчик пронизливо верещав, високий чистий звук чувся звідкись здалеку.

Перед очима Венді, як балетні танцівники, застрибали червоні спалахи світла. У кімнаті потемніло. Вона побачила, як син видерся на стійку й усім тілом кинувся Джекові на плечі. Раптом одна з долонь, що давили їй на горло, зникла — це Джек з гарчанням відкинув Денні убік. Хлопчик влетів спиною в порожні полиці й упав на підлогу. Долоня повернулася на горло Венді. Червоні спалахи почали чорніти.

Денні тихенько плакав. У грудях у Венді горіло. Джек викрикував їй в обличчя:

— Я тобі покажу! Прокляття, я тобі покажу, хто тут хазяїн! Я тобі покажу...

Але всі звуки розтали й зникли в довгому темному коридорі. Венді боролася все слабше. Одна рука випустила пальці чоловіка й повільно падала, поки не простяглася під прямим кутом до тіла, кисть в’яло, як в утоплениці, звісилася із зап’ястя.

Пальці торкнулися пляшки, однієї з обплетених соломкою винних пляшок, що слугували декоративними канделябрами.

Венді наосліп, з останніх сил, потягнулася до горлечка й знайшла його — долоня відчула жирні патьоки воску.

(о Господи, а раптом вислизне)

Вона занесла пляшку й обрушила вниз, молячись, щоб не промахнутися. Венді знала: якщо вона потрапить тільки в плече або по руці, їй не жити.

Але пляшка опустилася точнісінько на голову Джека Торренса з такою силою, що скло під соломою розлетілося. Товсте, важке денце стукнулося об череп з таким же звуком, з яким падає на тверду підлогу піґулка. Джек похитнувся на каблуках, очі закотилися. Тиск на горло ослаб, а потім і зник. Джек витягнув руки вперед, немов бажаючи утриматися на ногах, а потім упав на спину.

Венді, схлипнувши, глибоко вдихнула. Вона й сама мало не впала, але схопилася за край стійки й зуміла утриматися. Свідомість то танула, то поверталася. Вона чула плач Денні, але не розуміла, де хлопчик. Начебто плач долітав з лункої кімнати. Вона нечітко бачила краплі крові завбільшки з деся-тицентові монети, що падали на поверхню стійки. — «У мене з носа», — подумала Венді. Вона відкашлялася й сплюнула на підлогу. Від цього знизу вгору по горлу пройшла судорога, але спазм змінився рівномірним болем... цілком терпимим.

Помалу їй вдалося взяти себе в руки.

Вона випустила стійку, обернулася й побачила, що Джек лежить, витягнувшись на весь зріст, поруч — розбита пляшка. Він нагадував поваленого гіганта. Денні скорчився під касою, затуливши рота обома руками, і не зводив очей з батька, що втратив свідомість.

Венді підійшла й торкнулася його плеча. Денні скулився від страху.

— Денні, послухай...

— Ні, ні, — замурмотав він хрипким старечим голосом. — Тато зробив тобі боляче... ти зробила боляче татові... тато зробив тобі боляче... хочу спати. Денні хоче спати.

— Денні...

— Спати, спати. Люлі-люлі.

— Ні!

По горлу знову пройшла хвиля болю. Венді поморщилася, але малий розплющив очі. Вони обережно виглянули з обведених темними колами очниць.

Невідривно дивлячись хлопчикові в очі, вона змусила себе заговорити спокійним тоном. Голос був хрипкий і тихий, майже шепіт. Говорити було боляче.

— Послухай, Денні, це не тато. Мені намагався зробити боляче не тато. А я не хотіла зробити боляче йому. У нього вселився готель, Денні. У твого тата вселився «Оверлук». Ти розумієш мене?

В очі Денні повернулося щось на кшталт розуміння.

— Різна гидота, — прошептав він. — Її тут раніше зовсім не було, правда?

— Не було. Це готель підсунув її сюди. Це... — Приступ кашлю перервав її пояснення, й Венді виплюнула ще трохи крові. — Це готель змусив його напитися. Ти чув людей, з якими тато розмовляв сьогодні вранці?

— Так... з людьми готелю...

— Я теж чула. А отже, готель набуває силу. Він хоче зробити боляче всім нам. Але я думаю... я сподіваюся... що він може зробити це тільки через тата. Готель зумів підловити тільки його. Ти розумієш мене, Денні? Дуже важливо, щоб ти зрозумів.

— Готель підловив тата. — Він подивився на Джека й безпомічно застогнав.

— Я знаю, що ти любиш тата. Я теж. Нам треба пам’ятати, що готель намагається заподіяти йому такий же біль, як і нам.

Венді не сумнівалася, що все саме так. Більше того, вона думала, що насправді, можливо, готелю потрібний Денні, ось чому він зайшов так далеко... може, тому він зумів так далеко зайти. Могло навіть виявитися, що якимось незрозумілим чином сили йому дає саме сяйво Денні — так, як акумулятор підживлює електроустаткування в машині, заводить її. Якби вони звідси вибралися, «Оверлук», можливо, угамувався б і повернувся до давнього стану, коли відчував навколишнє тільки наполовину й міг лише демонструвати копійчані страшні картинки найбільш психічно сприйнятливим постояльцям з тих, що переступають його поріг. Без Денні готель перетворювався всього лише на «будинок із примарами» з атракціону «кімната жахів», де той чи інший може почути примарний шум балу-маскараду або іноді побачити що-небудь тривожне. Але якби «Оверлук» поглинув Денні... сяйво Денні чи його життєва сила, або дух... називайте як завгодно... увібрав би це в себе — що тоді?

Від цієї думки Венді вся похолола.

— Хочу, щоб тато поправився, — сказав Денні, і в нього знову потекли сльози.

— Я теж, — відповіла вона, міцно обіймаючи малого. — Ось чому, любий, тобі доведеться допомогти мені куди-не-будь перенести тата. У таке місце, де готель не зможе змусити його скривдити нас і де тато не зможе ушкодити собі. Тоді... якщо приїде твій друг Дік або рятувальник із парку, ми зможемо відвезти тата звідси. І я думаю, він поправиться. Напевно, в усіх нас усе буде добре. Гадаю, така можливість ще є... треба тільки бути сильними й хоробрими, як ти, коли стрибав йому на спину. Розумієш? — Вона благально дивилася на нього й думала: як дивно, він ніколи ще не був такий схожий на Джека.

— Так, — сказав хлопчик, киваючи. — Гадаю... якщо ми зможемо поїхати звідси... все стане, як і раніше. Куди можна його перенести?

— У комору. Там їжа, а зовні — міцний засув. Там тепло. А ми зможемо їсти те, що в холодильнику й морозилці. Вистачить усім трьом до приходу допомоги.

— Ми це зробимо зараз?

— Так, зараз-таки. Поки він не прокинувся.

Денні підняв перегородку стійки, а вона тим часом склала Джекові руки на груди й послухала дихання. Воно було повільним, але розміреним. Смерділо від нього так, що Венді вирішила: мабуть, Джек випив дуже багато... але ж він покинув цю звичку. Напевно, подумала вона, його вирубав не тільки удар пляшкою, але й спиртне.

Венді взялася за ноги Джека й потягла його по підлозі. Вона була заміжня з ним уже майже сім років, Джек лежав на ній безліч разів, — напевно, тисячі разів, — але ніколи Венді не усвідомлювала, який він важкий. Повітря входило в поранене горло й виривалося назовні із болючим свистом. Проте вже багато днів Венді не почувала себе краще. Вона була жива. Смерть промайнула так близько, що життя стало просто коштовним. І Джек теж був живий. Завдяки радше сліпому везінню, ніж міркуванням, вони, можливо, відшукали єдиний спосіб усім вибратися звідси живими й здоровими.

Хрипко пихкаючи, Венді на хвилину зупинилася, утримуючи ноги Джека на рівні стегон. Обстановка нагадувала їй крик старого морського вовка з «Острова скарбів» після того, як сліпий П'ю передав йому чорну мітку: «Ми їм ще покажемо!», але відразу вона з деяким занепокоєнням згадала, що буквально за кілька секунд старий пірат упав замертво.

— Мамо, все гаразд? Він... він занадто важкий?

— Упораюся. — Вона знову заходилася тягти. Денні йшов поруч із батьком. Одна рука Джека звалилася з грудей, і Денні обережно, любовно повернув її на місце.

— Ти впевнена, мамо?

— Так. Це найкращий вихід, Денні.

— Однаково що посадити його у в’язницю.

— Тільки ненадовго.

— Тоді добре. Ти впевнена, що впораєшся?

— Так.

Але справа ця виявилася нелегкою і копіткою. Коли вони переступали дверні пороги, Денні втримував голову батька руками, але коли вони входили в кухню, пальчики малого зісковзнули із сального волосся Джека. Той ударився потилицею об кахель і почав стогнати й ворушитися.

— Доведеться скористатися димом, — швидко пробурмотів Джек. — Біжи-но, принеси мені каністру з бензином.

Венді й Денні обмінялися напруженими зляканими поглядами.

— Допоможи-но, — тихо сказала вона.

Секунду Денні не рухався з місця, начебто батькове обличчя паралізувало його, потім нерівним кроком перебрався до матері ближче й допоміг тримати ліву ногу. Вони проволокли Джека по кухонній підлозі, рухаючись повільно, як у кошмарі. Було тихо, тільки під стелею, наче комахи, гуділи лампи денного світла й чувся їх власний важкий подих.

Коли вони дісталися до комори, Венді опустила ноги Джека й повернулася, щоб невміло відсунути засув. Денні дивився вниз на батька, що знову розслабився й в'яло лежав на підлозі. Поки вони тягли його, ззаду зі штанів вибився хвостик сорочки. Денні подумав: «Цікаво, тато так напився, що йому не холодно, чи ні?» Здавалося, замикати тата в коморі, немов дикого звіра, не можна, неправильно, але Денні бачив, що той намагався зробити з мамою. Навіть коли був нагорі, він знав, що тато збирається зробити. їхня лайка звучала у нього в голові.