Стивен Кинг – Сяйво (страница 85)

засобами, а потім — безчесними. Коли Джек переконливими аргументами розвінчав її натяки й припинив постійну сверблячку на тему «я не згодна», Венді налаштувала проти нього сина, спробувала вбити його пляшкою, а потім замкнула — це ж треба! — у кляту комору, мать її так!

І все-таки тихий внутрішній голосок мовляв Джекові: (так, але звідки взялося спиртне? хіба не в цьому вся справа? Ти знаєш, що буває, коли ти напиваєшся, знаєш це із власного гіркого досвіду: коли ти пєш, ти перестаєш думати) Він жбурнув коробку «тріскітів» через усю кімнатку. Вона стукнулася об полицю з консервами й упала на підлогу. Джек провів коробку поглядом, утер губи долонею, а потім подивився на годинник. Було майже пів на сьому. Він пробув тут уже чотири години. Замкнений дружиною, він провів тут уже кілька років, так їх перетак.

Він уже міг поспівчувати своєму батькові.

Джек тепер зрозумів — він ніколи не задавався ось яким питанням: що довело його батька до пияцтва? Так, правда... якщо опускаєшся до стану, який його колишні учні називали «вошивий алкаш»... хіба справа не в жінці, з якою ти одружений? Ганчірка, а не жінка, вона завжди мовчки волочилася по будинку з мученицьким виразом обличчя. Ядро, прикуте ланцюгом до батьківської щиколотки. Ні, не ядро на ланцюзі. Вона ніколи не робила активних спроб позбавити батька свободи, а Венді вчинила з ним саме так. Доля батька Джека, ймовірно, була подібна до долі дантиста Мак-Тіґа з відомого роману Френка Норріса²⁸: прикутий наручниками до мерця в пустелі. Так, це більш вдале порівняння. Його мати, мертва духовно й душевно, була скута з батьком наручниками їхнього шлюбу. І все ж тато намагався чинити справедливо, волочачи по життю її гниючий труп. Він намагався виростити чотирьох дітей так, щоб вони відрізняли добре від поганого, розуміли дисципліну й насамперед поважали свого батька.

І всі вони виявилися невдячними, включаючи й самого Джека. За що він тепер і розплачується — його власний син теж виявився невдячним. Але залишалася надія. Він як-небудь вибереться звідси. І покарає — суворо покарає — обох. Він подасть Денні приклад, адже хлопчик подорослішає... нехай же, коли настане потрібний день, Денні краще від Джека буде знати, як чинити.

Він згадав ту недільну вечерю, коли батько за столом побив матір палицею... як усі вони жахнулися. Тепер Джек зумів збагнути необхідність цього, зумів збагнути, що батько лише прикидався п’яним, а його розум увесь час залишався жвавим і гострим, підстерігаючи найменшу ознаку неповаги.

Джек підповз до крекерів і знову взявся до їжі, сівши біля дверей, які так віроломно замкнула Венді. Він задумався, що ж саме помітив батько і як підловив матір своїм удаванням. Може, вона потихеньку знущалася з нього? Показувала язика? Робила непристойні жести? Або просто гордовито й образливо дивилася на нього, переконана, що він занадто отупів від випитого, щоб помітити це? Що б вона не робила, батько застав її на цьому й негайно покарав. І тепер, через двадцять років, Джек зміг нарешті оцінити батькову мудрість.

Звичайно, можна сказати, що найбільшою дурістю, яку зробив батько, було одруження з такою жінкою — прикувати себе до подібного трупа... якщо вже на те пішло, до трупа, який зовсім його не поважав. Але за поспішний шлюб молоді розплачуються повільно. Може, і батько батька був одружений з жінкою такого ж типу, так що батько Джека підсвідомо вибрав у дружину таку ж — як і сам Джек. Ось лише його дружина не задовольнилася тим, що пасивно загубила кар’єру Джека на одному поприщі й спотворила — на іншому, вона поставила собі завдання, яке до відрази потребувало активних дій: знищити останній шанс чоловіка стати одним зі службовців «Оверлука» і, можливо, у свій час піднятися... до посади управляючого. Вона спробувала відняти в нього Денні, який був його, Джека, перепусткою. Звичайно, це нерозумно — навіщо потрібний син, якщо можна роздобути батька? — але наймачам частенько стріляють у голову різні бздури, тож таку поставили йому умову.

Тепер Джек зрозумів: він не має наміру вмовляти її. Він спробував урезонити Венді в барі «Колорадо», але вона відмовилася вислухати, й за всі свої старання він одержав пляшкою по голові. Але незабаром він матиме іншу нагоду. Він вибереться звідси.

Джек раптом затамував подих і різко підняв голову. Десь грали на піаніно буґі-вуґі, а люди сміялися й плескали в долоні. Хоч важкі дерев’яні двері й заглушали звуки їх можна було розчути. Грали пісеньку «У старому місті сьогодні буде гамірно».

Пальці Джека безпомічно стиснулися в кулаки. Щоб утриматися від чергової атаки на двері, довелося напружитися. Вечірка знову почалася. Спиртне, мабуть, ллється рікою. Із кимось іншим танцює дівчина, яка під білим шовковим платтям здавалася на дотик такою привабливо голою.

— Ви за це заплатите! — завив він. — Хай вам грець, ви обоє за це заплатите! Ви своє отримаєте, щоб вас! Даю слово честі. Я...

— Ну, ну, — почувся за дверима негучний голос. — Навіщо ж кричати, старий, я вас прекрасно чую.

Джек схопився на ноги.

— Ґрейді? Це ви?

— Так, сер. Саме так. Здається, вас замкнули.

— Випустіть мене, Ґрейді. Швидко.

— Я бачу, що ви, сер, навряд чи впораєтеся зі справою, яку ми обговорювали. Покарання дружини й сина.

— Вони ж мене тут і замкнули. Відсуньте засув, будь ласка!

— Ви дозволили їм замкнути вас тут? — У тоні Ґрейді пролунав вихований подив. — Ах, Господи. Жінка вдвічі менша від вас і маленький хлопчик? Навряд чи це характеризує вас як людину, яка має задатки зайняти одну з найвищих управлінських посад, чи не так?

У струмочках судин на правій скроні Джека запульсувала кров.

— Випустіть мене, Ґрейді. Я про їх подбаю.

— Справді, сер? Не знаю, не знаю. — Вихований подив змінився вихованим жалем. — Дуже боляче говорити про це, сер, але я сумніваюся. Я... й інші, ми дійшли висновку, що ви не вкладаєте в це душі, сер. Це вам... не по зубах, сер.

— Вкладаю! — закричав Джек. — Клянуся, вкладаю!

— Ви віддасте нам вашого сина?

— Так! Так!

— Ваша дружина буде неабияк заперечувати, містере Торренсе. Вона, здається... трохи сильніша, ніж ми уявляли. Так би мовити, у неї більший запас міцності. Звичайно ж, все краще вона взяла від вас.

Ґрейді поцокав язиком.

— Імовірно, містере Торренсе, вам слід було зайнятися нею відпочатку.

— Я віддам його, клянуся, — сказав Джек. Тепер він наблизив обличчя до дверей. Його прошибив піт. — Вона не буде заперечувати. Клянуся, не буде. Вона не зможе.

— Боюся, вам доведеться вбити її, — холодно завважив Ґрейді.

— Я вчиню так, як слід. Тільки випустіть мене звідси.

— Ви даєте слово, сер? — наполягав Ґрейді.

— Слово, обіцянку, клятву, що завгодно, чорт забирай. Якщо ви...

Засув з тихим клацанням відсунувся. Двері здригнулися й відкрилися на чверть дюйма. У Джека перехопило дух, а слова завмерли на губах. На секунду йому здалося, що за дверима стоїть сама смерть. Він прошепотів:

— Спасибі, Ґрейді. Клянуся, ви не пошкодуєте. Клянуся. Відповіді не було. Він усвідомлював, що припинилися всі

звуки, тільки за стінами готелю свистить холодний вітер.

Він штовхнув двері, і вони відчинилися. Слабко скрипнули петлі.

Кухня була порожня. Ґрейді зник. У холодному білому сяйві ламп денного світла все було заціпенілим, непорушним. Погляд Джека впав на велику колоду для розрізання м’яса, за якою вони їли всією родиною.

Там стояли: келих з-під мартіні, п’ять пляшок джину й пластикове блюдце з оливками.

До блюдця притулили молоток для роке, який Джек бачив в сараї.

Він довго дивився на нього.

Потім звідкись — звідусіль — пролунав голос, значно більш глибокий і владний, ніж у Ґрейді... голос пролунав усередині Джека.

(тримайте ж своє слово, містере Торренсе)

— Дотримаю, — відповів він. І почув у своєму голосі лакейську догідливість, однак упоратися з нею не зумів. — Усе виконаю.

Він пройшов до колоди, узявся за рукоятку молотка.

І підняв його.

Змахнув.

Молоток із лютим свистом розсік повітря.

Джек Торренс запосміхався.

Коли він нарешті з’їхав з дороги, було вже чверть на другу пополудні й, якщо вірити заліпленим снігом покажчикам і лічильнику миль, до Естес-Парку залишалося майже три милі. Такого швидкого й нестямного снігу, як тут, на височині, Геллоран у житті не бачив (утім, можливо, таке порівняння мало про що промовляє — адже все життя Геллоран 18 “Сяйво" намагався бачити сніг якомога рідше), вітер же, що налітав примхливими поривами то із заходу, то з-за спини, з півдня, застеляв Дікові поле зору хмарами пухнастого снігу й раз за разом безпристрасно змушував усвідомлювати, що варто Діку проґавити поворот, і він запросто пірне вниз із дороги на кілька сотень футів. «Електра», крутячи колесами, полетить догори дриґом. Ситуацію погіршувало ще й те, що до зимових доріг Геллоран не звик. Його лякала похована під снігом жовта розділова смуга, лякали різкі, дужі пориви вітру, що вільно налітали через верхів’я пагорбів і буквально розвертали важенного «б’юїка». Лякало те, що майже всі дорожні знаки ховалися під снігом — хоч монетку кидай, щоб довідатися, праворуч чи ліворуч обірветься попереду ця дорога з білого екрана кінотеатру для автомобілістів, по якому, здавалося Геллорану, він їде. Він був наляканий, та ще й як. Відтоді як на захід від Боулдера й Лайонса Геллоран піднявся на пагорби, він вів машину весь у холодному поту, пораючись коло газу і гальма так, начебто це вази епохи Мінґ. Диск-жокей поміж рок-н-рольними мелодіями наполегливо радив водіям триматися подалі від головних магістралей і в жодному разі не їздити в гори, оскільки всі дороги небезпечні, а по багатьох неможливо проїхати. Передали відомості про дрібні дорожні події, повідомили про дві серйозні аварії: компанія лижників у мікроавтобусі «фолькс-ваґен» і родина, що пробиралася в Альбукерк через гори Саґре-Де-Крісто. В обох аваріях четверо загинули й п’ятеро травмовані. «Так що тримайтеся подалі від доріг і слухайте гарну музику», — бадьоро виснував диск-жокей і завів «Діти моря на сонці», через що Геллоран відчув себе ще нещаснішим. «Ми сміємося, ми радіємо, ми...» — радісно волав Террі Джекс, і Геллоран злобливо вимкнув приймач, знаючи, що за п’ять хвилин знову увімкне його. Начхати, що передають різну бридню — усе ж краще, ніж їхати крізь біле божевілля на самоті.