Стивен Кинг – Сяйво (страница 87)

(що все завершилося)

яке він не міг точно визначити, дотепер не покинуло його. Воно...

На вузькій звивистій дорозі «б'юїк» увесь час намагався вильнути то в один, то в інший бік, так що Геллоран вів його обережно, затамувавши подих. Увімкнувши ще раз приймач, він почув голос Арети, а Арета — це чудово. З нею він розділив би герцевський «б'юїк» хоч зараз.

Від чергового пориву вітру машина захиталася й заковзала вбік. Геллоран вилаявся й ближче нахилився до керма. Арета доспівала пісню, і знову заговорив диск-жокей, він повідомив Геллорану, що сісти сьогодні за кермо — вірний спосіб розстатися з життям.

Геллоран вимкнув приймач.

Він усе-таки дістався до Сайдвіндера, хоча їхав до міста від Естес-Парку чотири з половиною години. На той час, як він вибрався на Нагірне шосе, зовсім стемніло, але буран і не думав слабшати. Двічі дорогу перепиняли замети, що доходили «б'юїкові» до даху, так що довелося зупинитися й чекати, поки снігоочисники розчистять проїзд. До одного замету снігоочисник під'їхав по смузі Діка, і гудок знову пролунав зовсім поруч. Шофер обмежився тим, що об'їхав машину Геллорана. Він не висунувся, щоб сказати, що думає, просто показав кілька непристойних жестів, знайомих усім старшим десяти років американцям, і знаки ці навряд чи були миролюбні.

Здавалося, що ближче Дік під'їжджає до «Оверлука», то щось дужче підганяє його, змушуючи квапитися. Він піймав себе на тому, що постійно поглядає на годинник. Руки Діка неначе рвалися вперед.

За десять хвилин після того, як він завернув на Нагірне, промайнули два покажчики. Свистячий вітер очистив обидва написи від сніжної оболонки, так що їх можна було прочитати. Перший вказував:

САЙДВІНДЕР, 10.

Другий:

У ЗИМОВІ МІСЯЦІ ДОРОГА ЗА 12 МИЛЬ ПОПЕРЕДУ ЗАКРИТА.

— Леррі Деркін, — пробурмотів Геллоран собі під ніс. У приглушеному зеленуватому світлі приладового щитка обличчя Діка мало вигляд напружений і стомлений. Було десять хвилин на сьому — Леррі... «Коноко» біля бібліотеки.

І тоді на нього всією вагою обрушився запах апельсинів, а з ним — думка, потужна, смертоносна, повна ненависті.

(ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ЗВІДСИ, БРУДНИЙ НІҐЕРЕ, ТЕБЕ ЦЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ, НІҐЕРЕ, ЗАВЕРТАЙ ГОЛОБЛІ, РОЗВЕРТАЙСЯ, АБО МИ ТЕБЕ ПРИБ'ЄМО, ПІДНІМЕМО НА ПАЛІ, ТИ, МАВПО ЧОРНОЖОПА, А ПОТІМ СПАЛИМО ТІЛО, ОСЬ ЯК МИ ОБХОДИМОСЯ З НІҐЕРАМИ, ТАК ЩО ЗАРАЗ ЖЕ ПОВЕРТАЙ НАЗАД!)

У замкнутому просторі машини пролунав крик Геллорана. Послання прийшло до нього не словами, а серією загадкових образів, які вкарбовувались у свідомість із жахаючою силою. Щоб стерти їх, він випустив кермо.

І тут машина урізалася крилом у бордюр, відскочила, наполовину розвернулася й зупинилася, вхолосту крутячи задніми колесами. Геллоран різко вирубав зчеплення, а потім сховав обличчя в долоні. Він не плакав — лише виривалося переривчасте «ох-хо-хо». Груди важко здіймалися. Він розумів, що якби його настигнув цей удар на тому відтинку дороги, де хоч одне узбіччя обривалося в прірву, він був би вже мертвий. Може, так і було задумано. І в будь-який момент удар міг наздогнати його знову. Доведеться захиститися. Його обступила надзвичайно потужна кривава сила — можливо, це було пам'яттю. Він тонув в інстинкті.

Дік відтулив руки від лиця й обережно розплющив очі. Нічого. Якщо щось і намагалося знову злякати його, воно не змогло до нього пробитися. Він відгородився.

І ось таке трапилося з хлопчам? Господи, таке трапилося з маленьким хлопчиком?

Дужче від усіх інших образів Діка тривожив чавкаючий звук — начебто молотком лупили по товстій скибі сиру. Що це означало?

(Боже, тільки не малий. Господи, благаю!)

Увімкнувши малу швидкість, він одночасно трохи додав газу Колеса закрутилися, зачепилися шинами за дорогу, знову закрутилися, зачепилися ще раз. «Б’юїк» поїхав, фари слабко розсіювали сніжні вири. Геллоран глянув на годинник. Уже майже половина сьомої. На нього нахлинуло відчуття, що вже справді дуже пізно.

Венді Торренс нерішуче стояла посеред спальні й дивилася на сина, що миттю заснув.

Півгодини тому шум припинився. Увесь і одразу. Ліфт, вечірка, звуки дверей, що то відчинялися, то зачинялися. Замість того, щоб принести полегшення, тиша підсилила напругу; скидалося на лиховісний затишок перед останнім жорстоким поривом бурі. Денні, однак, задрімав майже відразу, спершу хлопчик ворочався, але в останні десять хвилин сон став глибший. Навіть дивлячись на сина впритул,

Венді заледве розрізняла, як повільно піднімаються й опускаються вузенькі груди малюка.

Вона задумалася: коли ж хлопчик востаннє проспав ніч безперервно, без болісних снів, без тривалих пробуджень, коли ловиш звуки гулянки, що стала чутною — і видною — Венді лише в останні день або два, відтоді як «Оверлук» накинувся на їхню трійцю.

(справді психологічний феномен або груповий гіпноз?) Венді цього не знала й не думала, що це має якесь значення. У будь-якому випадку — усе це загрожувало їм загибеллю. Вона глянула на Денні й подумала,

(дякувати Богу, він лежить спокійно) що коли не тривожити хлопчика, той зможе проспати решту ночі. За всіх своїх талантів він однаково залишався малям і потребував відпочинку.

Джек — ось хто починав її тривожити.

Венді скривилася від раптового болю, відняла руку від рота й побачила, що зірвала ніготь. А вже нігті вона завжди намагалася тримати в порядку. Вони були не настільки довгі, щоб назвати їх пазурами, але ще зберегли гарну форму, і... (і що це ти затурбувалася про нігті?)

Вона трошки посміялася, але голос тремтів, радості в ньому не було. Спершу Джек перестав завивати й кидатися на двері. Потім знову почалася вечірка,

(може, вона й не припинялася? може, вона час від часу спливає в трошки інший часовий шар, туди, де ми не повинні її чути?)

а контрапунктом до неї скреготав і ляскав дверцятами ліфт. Потім усе стихло. У цій новій тиші, коли Денні заснув, Венді уявила, начебто в кухні, якраз майже під ними, чує тихі, змовницькі голоси. Спершу вона вирішила, що це вітер — той міг імітувати широкий діапазон людських голосів, від схожого на шелест паперу шепоту вмираючого за дверима й віконними рамами і до оглушливого вереску під карнизами... так у дешевих мелодрамах верещать, тікаючи від убивці, жінки. І все ж, заціпеніло сидячи поруч із Денні, вона усе виразніше переконувалася, що це справді голоси. Джек із кимось обговорював свою втечу з комори. Обговорював убивство дружини й сина.

Для тутешніх стін нічого нового в цьому не було — убивства тут бували й раніше.

Вона підійшла до стояка й приклала до нього вухо, але в цю мить запрацювала топка і всі звуки потонули у хвилі теплого повітря, що піднялося з підвалу. П’ять хвилин тому, коли юрба знову затихла, готель поглинула цілковита тиша — тільки вив вітер, билася в стіни й вікна снігова крупа й іноді стогнала яка-небудь дошка.

Венді подивилася на здертий ніготь. З-під нього виступили бісеринки крові.

(Джек вибрався звідти)

(не мели дурниць)

(так, вибрався, він узяв на кухні ніж або, можливо, сокирку для м'яса, ось зараз він піднімається нагору, іде по краєчку сходів, щоб вони не скрипіли)

(!ти несповна розуму!)

Губи Венді затремтіли, і на секунду здалося, що вона викрикне ці слова вголос. Але тишу ніщо не порушило.

У неї було таке відчуття, начебто за нею спостерігають.

Вона різко обернулася й уп'ялася в зачорнене вночі вікно — там щось бурмотіло кошмарне біле обличчя з темними колами навколо очей, обличчя безумця, монстра, який від-початку ховався в цих стінах...

Це були всього лише морозні візерунки на склі зовні.

Венді відсапалася, подих вийшов довгим, шелестким, переляканим. їй здалося, що цього разу вона цілком чітко розчула, що звідкись доносяться звуки веселої балачки.

(ти лякаєшся тіней, і без того справи доволі кепські, до завтрашнього ранку ти дозрієш для божевільні)

Заспокоїти страхи можна було тільки одним способом — Венді знала яким.

Доведеться сходити вниз і переконатися, що Джек і далі в коморі.

Дуже просто. Зійти вниз по сходах. Заглянути. Повернутися нагору. Заодно забрати зі стійки адміністратора тацю. Омлет уже пропав, але суп можна розігріти на плитці біля друкарської машинки Джека.

(ще б паку дивися, щоб тебе не вбив, якщо він там, унизу, з ножем)

Венді підійшла до туалетного столика, намагаючись струсити завісу страху, що огорнула її. По столику виявилася розсипана жменька дрібних грошей, лежала пачка талонів на бензин для казенної вантажівки, дві люльки, які Джек усюди возив за собою, але курив рідко... і зв'язка ключів.

Вона взяла її, потримала, а потім поклала назад. Ідея замкнути за собою двері спальні спала їй на гадку, але привабливою не здалася. Денні спав. У Венді промайнула невиразна думка про пожежу й ще про щось, що зачепило її значно дужче, однак це Венді з голови викинула.

Вона перетнула кімнату, нерішуче постояла біля дверей, потім дістала з кишені ніж і стиснула дерев’яне руків’я.

І відчинила двері.

Короткий коридор, що вів до їхньої спальні, був порожній. Через рівні проміжки на стінах яскраво горіли електричні світильники, вигідно відтіняючи синє тло килима й витканий на ньому звивистий візерунок.

(бачиш? ніякого бабая)

(так ні, звичайно. їм треба, щоб ти вийшла зі спальні. їм треба, щоб ти зробила яку-небу дь жіночу дурницю, саме це ти зараз і робиш)