Стивен Кинг – Сяйво (страница 89)

Нарешті Венді змусила себе піднятися на ноги й зашкутильгала до сходів. Діставшись туди, вона вчепилась у стовпчик поручнів, опустивши голову, — хвилями накочували слабість і запаморочення. Коли стало легше, Венді полізла нагору, користуючись здоровою ногою й підтягуючись руками за поручні. Один раз вона глянула вгору, очікуючи побачити там Денні, але сходи

(дякувати Богу, він це проспав, дякувати Богу_у дякувати Богу)

були порожні. На шостій сходинці їй довелося відпочити. Венді схилила голову, і світлі кучері розсипалися по поручнях, звісившись у проліт. Вона ледь дихала, повітря немов обросло колючками. Правий бік перетворився на розплющене палаюче місиво.

(нумо, Венді, нумо, старенька. замкни за собою двері, а потім подивишся рани, ще тринадцять сходинок, не так уже погано. А коди доберешся до коридору нагорі, зможеш повзти, я дозволяю)

Венді втягнула стільки повітря, скільки дозволили її зламані ребра, й наполовину підтяглася, наполовину впала на наступну сходинку. Вона пройшла вже половину шляху й була на дев'ятій сходинці, коли знизу із-за спини пролунав голос Джека. Він хрипко виговорив:

— Ти мене вбила, суко.

На неї нахлинув чорний, як ніч, жах. Вона оглянулася й побачила, що Джек повільно зводиться на ноги. Венді бачила, як стирчить із його вигнутої луком спини рукоятка кухонного ножа. Очі Джека немовби звузилися, майже загубилися в блідих, обвислих складках шкіри. Джек неміцно тримав у лівій руці молоток. Голівка молотка була в крові. Клаптик рожевого махрового халата Венді прилип майже до середини.

— Ти в мене отримаєш, — прошептав він і, похитуючись, рушив до сходів.

Плачучи від страху, Венді знову почала підтягуватися. Десять сходинок, дванадцять, чортова дюжина. Та однаково коридор другого поверху здавався далеким, як недоступна гірська вершина. Тепер Венді важко дихала, бік пронизливо протестував. Волосся теліпалося перед очима, як у божевільної. Вуха немовби заповнило цокання годинника під ковпаком у бальній залі, а контрапунктом до нього звучав судомний, болісний подих Джека, який почав підніматися по сходах.

Леррі Деркін виявився високим худим чолов'ягою з похмурим обличчям, яке вінчала сяюча грива рудого волосся. Геллоран піймав його в той самий момент, коли Деркін ішов зі станції «Коноко», ховаючи свою похмуру фізіономію в глибинах куртки армійського зразка. Несуттєво, звідкіля приїхав Геллоран, — у Леррі не було охоти в такий буран затримуватися на роботі, а ще більше не хотілося здавати в найм один зі своїх снігоходів цьому чорношкірому з дикими очима, який наполягав на тому, щоб поїхати в гори у старий «Оверлук». У тих, хто майже все життя провів у маленькому містечку Сайдвіндер, готель мав погану славу. Там сталося вбивство. Якийсь час готелем управляла банда, а якийсь час — шахраїстий бізнесюк, із тих, що готові тобі горлянку перегризти. А дещо з того, що коїлося в старому «Оверлуку», в газети так і не потрапило — грошики роблять свою справу. Однак сайдвіндерці розумілися на тому, що і як. Майже всі тамтешні покоївки були родом звідси — а покоївки багато чого бачать.

Але коли Геллоран згадав Говарда Коттрела й показав Деркіну ярличок на вивороті синьої рукавички, власник бензоколонки зм'якшився.

— Отже, це він вас сюди послав? — запитав Деркін, відмикаючи один із гаражів і заводячи Геллорана всередину. — Приємно довідатися, що в старого грішника залишилася хоч крапля мізків. Я вже гадав, що він геть зсунувся глуздом. — Він клацнув вимикачем. Оживаючи, слабко загуділи кілька старих і дуже брудних флуоресцентних ламп. — І якого ж дідька лисого вам там треба, приятелю?

У Геллорана почали здавати нерви. Останні кілька миль до Сайдвіндера далися на превелику силу. Один раз налетів різкий порив вітру (його швидкість була ніяк не менша шістдесяти миль на годину) і розвернув «б'юїка» навколо осі.

Але ж Діку ще їхати і їхати, і лише Богові відомо, що чекає його наприкінці шляху Він не просто боявся за хлопча, він був нажаханий. Уже майже без десяти сьома, а йому знову треба заводити всі ті ж пісні й танці.

— Там, нагорі, кепські справи, — дуже обережно мовив він. — Із синком сторожа.

— Що? З Торренсовим малим? Та що ж із ним може бути негаразд?

— Чорт його знає, — пробурчав Геллоран. При думці про те, скільки часу він витрачає на пояснення, йому зробилося нудно. Він розмовляв із провінціалом, але ж відомо, що провінціала хлібом не годуй — дай спершу обнюхати та походити навколо, а вже тоді він вас послухається. Але час підтискав — Дік перетворився просто на переляканого негра, і якщо все це затягнеться ще хоч трохи, міг би плюнути й утекти.

— Послухай, — сказав він. — Будь людиною. Мені треба туди піднятися, а без снігохода нічого не вийде. Заплачу, скільки скажеш, тільки, заради Бога, не пхайся у мої справи.

— Добре, — відповів незворушний Деркін. — Якщо тебе послав Говард, це вже дещо. Бери-но «Арктичну кішку». Я заллю в бак п'ять галонів бензину. Думаю, вона тебе звозить і туди, і назад.

— Спасибі, — не дуже впевнено відповів Геллоран.

— Даси двадцять доларів. Це буде разом зі спиртом.

Геллоран намацав у гаманці двадцятку; дістав і простягнув Деркіну. Той запхав її в кишеню сорочки, навіть не подивившись.

— По-моєму, нам, напевно, краще помінятися одежею, — сказав Деркін, знімаючи куртку. — Від твого пальтечка нині ввечері користі ні хріна не буде. Прийдеш повертати машинку, тоді обміняємося назад.

— Ні, так я не можу...

— Ану не галасуй, — перебив Деркін, усе ще м’яко, — я тебе замерзати не пошлю. Я тут пройду пару будинків — і все, там мій стіл, а на столі — вечеря. Не переч.

З легким здивуванням Геллоран обміняв пальто на оторочену хутром куртку Деркіна. Над головою тихенько гуділи лампи денного світла, і це нагадувало йому про світильники в кухні «Оверлука».

— Торренсів малий, — мовив Деркін і похитав головою. — Гарненький, чи не так? Поки сніг усерйоз не повалив, вони з татусем частенько тут бували. Зазвичай на вантажівці з готелю. Мені здалося, ця парочка так один за одного тримаються, що куди вже міцніше. Ото хлопчисько, що справді любить татуся. Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— Я теж сподіваюся. — Геллоран застебнув блискавку куртки й зав’язав каптур.

— Дай-но допоможу тобі випхати цю штуку надвір, — сказав Деркін. Вони прокотили снігохід по заляпаній бензином цементній підлозі до воріт гаража. — Ти раніше на такому їздив?

— Ні.

— Ну, це штука нескладна. Інструкція приклеєна до приладової дошки, але насправді потрібно тільки знати, де стоп, де хід. Тут ручка як ото в мотоциклі. З іншого боку — гальмо. На поворотах нахиляй машинку. По насту ця дитинка шпарить на сімдесят, але по такій каші більше п'ятдесяти не вичавиш, та й то заледве.

Тепер вони опинилися на засніженому дворі станції обслуговування. Деркін підвищив голос, щоб його не заглушали пориви вітру.

— З дороги не з'їжджай! — кричав він у вухо Геллора-ну. — Наглядай за бордюром і покажчиками, і все буде о'кей. Коли звернеш із дороги, ти небіжчик. Зрозумів?

Геллоран кивнув.

— Зачекай хвилинку! — велів Деркін і побіг назад у гараж. Поки його не було, Геллоран повернув ключ запалювання й трохи піддав газу. Снігохід пчихнув і ожив, нахабно й неспокійно затарахкотів.

Деркін повернувся із чорно-червоною лижною маскою.

— Піддягни під каптур! — прокричав він.

Геллоран натягнув маску. Вона була тіснувата, але одразу ж заховала від вітру, від якого клякнули чоло, щоки й підборіддя.

Деркін нагнувся ближче, щоб його було чутно.

— По-моєму, ти трохи січеш, як ото деколи Гові, — сказав він. — Це добре, тільки ось у готеля тут кепська репутація. Хочеш, дам тобі карабін?

— Думаю, користі від нього не буде, — закричав у відповідь Дік.

— Як хочеш. Але коли забереш хлопчака, привозь його на 16-у Піч-Лейн. Дружина супу підігріє.

— О’кей. Спасибі за все.

— Обережно там! — заволав Деркін. — Тримайся дороги!

Геллоран кивнув і повільно потягнув ручку. Снігохід замуркотів і рушив, фара розсікла густо падаючий сніг конусом яскравого світла. У дзеркальці заднього виду мигнула піднята рука Деркіна. Дік помахав у відповідь, потім злегка штовхнув ліктями кермо вліво й опиьився на Головній вулиці. У білому світлі вуличних ліхтарів снігохід ішов як по маслу. Спідометр показував тридцять миль на годину. Було десять хвилин на восьму. В «Оверлуку» Венді й Денні спали, а Джек Торренс обговорював питання життя й смерті зі своїм попередником.

За п’ять кварталів ліхтарі на Головній вулиці скінчилися. Півмилі тяглися маленькі будиночки, наглухо задраєні від бурану, а потім залишилася тільки пітьма, у якій вив вітер. Варто було Діку знову опинитися в темряві, яку розсіював лише тонкий промінчик від фари снігохода, як наліг колишній жах — такими гнітючими й спустошуючими бувають дитячі страхи. Він ніколи ще не почував себе таким самотнім. У ті кілька хвилин, поки виднілися у дзеркальці нечіткі вогні Сайдвіндера, прагнення розвернутися й поїхати назад було просто непереборним. Геллоран подумав, що, незважаючи на всю заклопотаність Деркіна долею синка Джека Торренса, він не запропонував взяти другий снігохід і поїхати разом з ним.

(тут, у місті, репутація в готеля кепська)