Стивен Кинг – Сяйво (страница 88)

Вона знову завагалася, раптом відчувши себе зовсім нещасною, не бажаючи залишати Денні й безпечну кімнату, але в той же час їй обов’язково потрібно було переконатися, що Джек і далі замкнений... і безпечний.

(ну, звісно)

(але голоси)

(не було ніяких голосів, це все — твоя уява, це був вітер)

— Ні, не вітер.

Від звуку власного голосу Венді підскочила. Але страшна впевненість, що пролунала в ньому, змусила її рушити вперед. Збоку теліпався ніж, лезо ловило відблиски світла й відкидало на шовковисті шпалери зайчиків. Тапочки шелестіли по ворсу килима. Нерви співали, як дроти.

Вона дісталася до того місця, де головний коридор повертав, і заглянула за ріг. Від передчуття того, що там можна побачити, розум Венді заціпенів.

Бачити не було чого.

Після секундної запинки вона обігнула ріг і пішла геть по головному коридору. З кожним кроком до обкутаного тінню колодязя сходової клітки жах наростав, а усвідомлення того, що вона залишила сплячого сина самого, без захисту, міцніло. Ноги, взуті в тапочки, ступали по килиму все голосніше, так їй здавалося. Двічі Венді оглядалася, щоб упевнитися, чи не підповзає до неї що-небудь ззаду.

Вона дісталася до сходів і поклала руку на холодний стовпчик поруччя. У вестибюль вело дев'ятнадцять широких сходинок. Вона доволі часто перелічувала їх, щоб знати. Дев’ятнадцять покритих килимом сходинок і ніякого Джека, що скорчився б на одній з них. Звичайно, немає. Джек замкнений у коморі, за товстими дерев’яними дверима, за міцним сталевим засувом.

Але у вестибюлі темно й — ох! — у ньому стільки тіней...

Серце рівно й важко загупало у Венді в горлі.

Попереду, трохи лівіше, знущально зяяли латунні двері ліфта, запрошуючи ввійти й покататися.

(ні, спасибі)

Усередині вся кабіна була прикрашена рожевими й білими гофрованими стрічками серпантину. Із двох хлопавок, що вибухнули, розлетілося конфеті. У дальньому кутку лежала порожня пляшка з-під шампанського.

Позаду Венді відчула якийсь рух і різко обернулася, щоб подивитися на ті дев'ятнадцять сходинок, які вели до майданчика третього поверху, однак нічого не побачила. Проте її не покидало відчуття, що краєчком ока вона вловила, як у більш глибоку тінь коридору нагорі — перш ніж вона зуміла розгледіти їх — відскочили якісь істоти.

(істоти)

Вона знову подивилася вниз.

Права долоня, що стискала дерев'яне руків'я ножа, спітніла. Венді швидко переклала ніж у ліву руку, витерла праву об рожевий махровий халат і перекинула ніж знову в неї. Майже не усвідомлюючи, що розум скомандував тілу почати рух уперед, Венді почала спускатися по сходах: лівою, правою, лівою, правою; вільна рука легенько торкалася поруччя.

(де ж гості? нумо, не дозволяйте ж злякати себе, ви, збіговисько цвілих простирадл! подумаєш, перелякана жінка з ножем! нумо, додайте музики! додайте життя!)

Десять кроків униз, дюжина, чортова дюжина.

Сюди з коридору першого поверху просочувалося нудне жовте світло, і Венді згадала, що слід було запалити світло у вестибюлі — або біля входу в їдальню, або в конторі управляючого.

І все-таки світло падало звідкись іще — біле, неяскраве.

Лампи денного світла. Звичайно ж. У кухні.

Вона затрималася на тринадцятій сходинці й спробувала згадати, погасила вона світло чи ні, коли вони з Денні йшли. Згадати не вдалося.

Під нею, у вестибюлі, стояли залиті тінню стільці з високими спинками. Скло вхідних дверей білою казенною завісою затулив наметений сніг. Латунні капелюшки цвяхів в оббивці дивана слабко поблискували — точнісінько як котячі очі. Сотня місць, де можна сховатися.

Ноги Венді ослабнули від жаху, але вона пішла далі.

Ось уже сімнадцята сходинка, вісімнадцята, дев'ятнадцята...

(вестибюльу мадам, виходьте обережно)

З розчинених навстіж дверей бальної зали лився тільки морок. Усередині щось рівномірно цокало, як пекельна машина. Венді заціпеніла, потім згадала про годинник на камінній полиці — годинник під скляним ковпаком. Мабуть, його завів Джек... або Денні... а може, він завівся сам, як і все інше в «Оверлуку».

Вона звернула до стійки адміністратора, збираючись пройти через дверцята в ній у контору управляючого й далі, у кухню. Було видно, як поблискує сріблом горезвісна таця з їхнім ленчем.

Тоді годинники почали відбивати тихі, дзвінкі удари.

Венді приросла до місця, язик прилип до піднебіння. Потім вона розслабилася. Б’є восьму годину, ото і все. Восьма година.

...пять, шість, сім...

Вона лічила удари. Раптом здалося, що поки годинник не замовкне, далі йти не слід.

...вісім......дев'ять...

(дев'ять?)

(...десять... одинадцять...)

Зненацька вона збагнула — але запізно. Венді незграбно заспішила назад до сходів, уже розуміючи, що спізнилася. Але як же вона могла знати це раніше?

Дванадцять.

У бальній залі загорілося все світло. Голосно, пронизливо заспівала мідь фанфар. Венді скрикнула, але її крик загубився в реві цих латунних легень.

— Маски гетьі — луною нісся крик. — Маски геть! Потім усе стихло, немов пішло по довгому коридору часу,

і Венді знову залишилася сама.

Ні, не сама.

Венді обернулася — він наближався.

Це був і Джек, і не Джек. Очі горіли божевільним кровожерливим вогнем, знайомий рот кривила дивна, безрадісна усмішка.

У руках він тримав молоток для роке.

— Гадаєш, замкнула мене? Замкнула, так, по-твоєму? Молоток просвистів у повітрі. Венді позадкувала, наступила на м’яку подушечку й упала на килим, що закривав підлогу вестибюлю.

— Джеку...

— Сука, — прошептав він. — Знаю я, що ти таке. Молоток опустився знову. Просвистівши в повітрі зі

смертоносною швидкістю, він поринув у її м’який живіт. Венді закричала, раптом занурившись в океан болю. Вона невиразно бачила, що молоток піднявся знову. І раптом зрозуміла, що цим молотком, який Джек тримає в руках, він збирається забити її до смерті. Венді паралізувало.

Вона ще раз спробувала докричатися до нього, упросити зупинитися — заради Денні, — але від удару задихнулася й зуміла видавити лише майже нечутне слабке пхикання.

— Ось. Ось, отак, — сказав Джек, посміхаючись. Він ногою відкинув з дороги подушечку. — Ось зараз, по-моєму, ти й отримаєш, що тобі належить.

Молоток опустився. Венді відкотилася вліво, поли халата задерлися вище колін. Молоток, урізавшись у підлогу, вирвався у Джека з рук. Йому довелося нагнутися й підняти своє знаряддя, а вона тим часом побігла до сходів. До неї нарешті повернулася здатність дихати, і вона, схлипуючи, втягувала повітря. Живіт перетворився на суцільний пульсуючий болем синець.

— Сука, — процідив Джек крізь усмішку й погнався за нею. — Сука смердюча, зараз ти своє отримаєш. Неодмінно.

Венді почула свист молотка, і правий бік розірвав страшний біль — це голівка молотка потрапила їй просто під груди, зламавши двоє ребер. Венді впала вперед, на сходи, ударилася пораненим боком, і її затрясла нова судома болю. Однак, незважаючи на це, інстинкт змусив її перекотитися на інший бік, і молоток пронісся мало не за дюйм від її вилиці; він із глухим стуком урізався в товсті складки килима. І тут Венді побачила ніж — він вирвався у неї з руки, коли вона падала. Ніж поблискував на четвертій сходинці.

— Сука, — повторив Джек, молоток опустився. Вона підтяглася вище, й удар припав під коліно. Гомілку раптово охопило полум'я. По ікрі потекла кров. Потім молоток знову полетів униз. Венді ривком осмикнула голову, і той, пролетівши в заглибині між її шиєю й плечем, вирвавши шматочок вуха, врізався в сходинку

Джек знову опустив молоток, і цього разу Венді підкотилася йому назустріч, униз по сходах, усередину траєкторії удару Коли зламані ребра заскрипіли, стукаючись об щабель, вона пронизливо закричала. Джек заточився, і тут вона вдарила його по ногах так, що він із криком подиву й гніву полетів униз, балансуючи ногами, щоб утриматися на сходах. Потім глухо вдарився об підлогу. Молоток вилетів у Джека з рук. Джек сів і якийсь час не зводив з Венді одурманених очей.

— За це я тебе вб'ю, — оголосив він.

Перекотившись на інший бік, він потягнувся до ручки молотка. Венді змусила себе піднятися. Ліву ногу аж до стегна простромив біль. Обличчя було попелясто-сірим, але зібраним. Коли пальці Джека стиснули ручку молотка, вона стрибнула чоловікові на спину.

— Боже мій! — пролунав у вестибюлі «Оверлука» пронизливий крик Венді, і вона аж по рукоятку застромила ніж Джеку в поперек.

Джек, на якому вона повисла, завмер, а потім закричав. їй здалося, що верещать самі дошки, вікна, двері готелю. Нічого більш моторошного Венді не доводилося чути. Придавлений її вагою, Джек одерев’янів, але крик усе не закінчувався. Разом вони скидалися на салонну шараду — вершник і кінь. Ось лише спина фланелевої сорочки Джека в чорно-червону клітку робилася все темнішою, намокаючи від крові.

Потім він звалився вперед, обличчям униз, скинувши Венді; вона вдарилася хворим боком і застогнала.

Якийсь час лежала, важко дихаючи, не в змозі поворухнутися. Уся вона, з голови до ніг, перетворилася на згусток різкого пульсуючого болю. Щоразу, як Венді вдихала, у неї щось люто встромлювалося, а шию заливало кров’ю з обдертого вуха.

Чутно було тільки, як вона намагається дихати, як шумить вітер і ще — як цокає годинник у бальній залі.