Стивен Кинг – Сяйво (страница 91)

Замість цього вона повернулася до дверей спиною. Доведеться їм із Денні заховатися у ванній, що примикає до спальні, й замкнутися — на випадок, якщо Джек справді зуміє вломитися в кімнату. У неї в голові промайнула дика думка про втечу через шахту ліфта для доставки їжі, але Венді відмовилася від неї. Денні досить малий, щоб пролізти туди, але управляти мотузками вона не зуміє. Хлопчик може упасти вниз і розбитися. Ні, доведеться у ванну. А якщо Джек вломиться й туди...

Але думати про це вона собі не дозволила.

— Денні, любий, ну ж бо, прокидайся...

Але ліжечко було порожнє.

Коли Хлопчик заснув міцніше, вона накинула на нього простирадло й ковдру. Тепер вони були відкинуті.

— Я до тебе доберуся! — вив Джек. — Я до вас обох доберуся!

Кожне слово підкріплювалося ударом молотка, але Венді ігнорувала і одне й інше. Уся її увага зосередилася на порожньому ліжечку.

— Ану, виходь! Відчиняй ці кляті двері!

— Денні? — прошептала вона.

Звичайно... коли Джек напав на неї, малий відчув це — адже він завжди почував сильні недобрі емоції. Можливо, все це навіть приснилося йому в кошмарі. Денні заховався.

Венді незграбно впала на коліна, перетерпівши ще одну хвилю болю, що накотила від ноги, яка кровоточила й роздулася. Вона заглянула під ліжко. Нічого — пил і тапочки Джека.

Джек верескливо вигукнув її ім’я, садонув молотком у двері, й на паркет упала довга тріска, що відскочила від них. Від наступного удару двері огидно крекнули, розколюючись; із таким звуком відлітають тріски від сухого поліна. Крізь діру влетів закривавлений молоток — тепер він і сам тріснув, праворуч на голівці була вм’ятина, — потім молоток забрали і знову обрушили на двері — так, що по всій кімнаті розлетілася дерев’яна шрапнель.

Венді, хапаючись за бильце ліжка, звелася на ноги й закульгала в інший кінець кімнати до шафи. Зламані ребра встромилися в неї, змусивши застогнати.

— Денні?

Венді нестямно змахнула вбік вішалки з одягом. Щось зісковзнуло й зі дзенькотом упало на підлогу. У шафі Денні не виявилося.

Вона закульгала до ванної й, діставшись до дверей, оглянулася. Молоток знову пробив двері наскрізь, розширивши пролом, а потім з'явилася рука — вона обмацувала засув. Венді з жахом зрозуміла, що забула в замку всю зв'язку ключів Джека.

Рука ривком відсунула засув і наткнулася на ключі. Вони весело задзвеніли. Рука переможно стиснула їх.

Венді, схлипуючи, пошкутильгала у ванну й зачинила двері в той момент, коли у двері спальні, що розчинилися навстіж, із криком ввалився Джек.

Вона засунула защіпку й повернула пружинний замок. І судорожно оглянулася. Ванна була порожня. Денні не було й тут. Але, мигцем побачивши в дзеркальці аптечки своє вимазане кров'ю, перелякане обличчя, Венді зраділа. Вона завжди вважала, що дітям не слід бути присутнім навіть при дрібних сутичках батьків. А та істота, яка зараз бешкетувала в спальні, трощачи й перевертаючи меблі, могла зрештою знесиліти раніше, ніж зуміє знайти її сина. «Можливо, — подумала Венді, — я можу нашкодити цій тварюці ще дужче . може, і вбити її».

Вона швидко сковзнула поглядом по серійній порцеляновій поверхні ванни, відшукуючи те, що могло б слугувати зброєю. Шматок мила... але, навіть якщо загорнути його в рушник, ним навряд чи вб'єш, подумала вона. Все інше було пригвинчене до підлоги. Господи, невже вона нічого не може зробити?

За дверима під акомпанемент безупинних тваринних звуків Джек хрипко викрикував, що «вони своє отримають», «заплатять за те, що з ним зробили». Він «покаже, хто тут хазяїн». Вони обоє «нікчемні щенята».

Із глухим стукотом упав програвач. Гулко розлетівся кінескоп старого телевізора. Задзвеніла шибка. Під двері ванної потягнуло холодним протягом. Рівний глухий удар — зі зсунутих разом ліжок, де вони спали удвох, зірвали матраци. Джек навмання лупив по стінах молотком — бум, бум, бум.

Однак у завиваючому бурмотінні, роздратованому й скривдженому голосі не було нічого від нинішнього Джека. Голос то скиглив, сповнений жалю до себе, то заходився страшним, трагічним криком. Це нагадувало Венді ті крики, які іноді вона чула в геріатричному відділенні²⁹ лікарні, де якось працювала влітку, закінчуючи школу, і в неї мороз пішов по шкірі. Старече слабоумство. Джека більше не було. Вона чула божевільний голос самого «Оверлука».

Молоток із тріском гупнув у двері ванної, вибивши великий шматок тонкої фільонки. На Венді витріщилася половина зосередженого обличчя божевільного. Рот, щоки, горло вкривала кривава піна. Єдине око, що виднілося в дірі, було малюсіньке, як у поросяти, і поблискувало.

— А тікати тут нікуди, курво, — важко видихнула ця істота розтягнутими в посмішці губами. Молоток знову опустився, друзки бризнули у ванну й у дзеркало на дверцятах аптечки...

(Шаптечка!!!)

Венді, зойкнувши в розпачі, забула на якийсь час про біль, обернулася й розчинила дверцята аптечки. Вона заходилася ритися у вмісті шафки, позаду хрипкий голос волав: «Іду, іду! Ось я йду, свиното!» Істота кромсала двері, як скажена машина.

Пальці Венді в божевільному темпі перебирали баночки й пляшечки — сироп від кашлю, вазелін, шампунь на трав’яній есенції «Клеройл», перекис водню, бензокаїн... вони падали в раковину, розлітаючись на друзки.

У ту мить, коли Венді почула, як рука Джека знову просунулася в пошуках замка й клямки, її пальці стиснули коробочку з небезпечними лезами.

Хрипко, часто дихаючи, Венді вийняла бритву. Вона порізала кінчик великого пальця. Круто розвернувшись назад, вона полоснула по руці, яка вже відчинила замок і тепер намацувала клямку.

Джек закричав і осмикнув руку.

Важко дихаючи, затиснувши лезо великим і вказівним пальцями, Венді чекала, щоб Джек зробив ще одну спробу. Дочекавшись, вона полоснула ще раз. Джек із криком спробував схопити її за руку, і вона відповіла черговим ударом. Бритва повернулася в пальцях, знову порізавши Венді, і іша-ла на кахельну підлогу біля унітаза.

Вона витягла з коробочки наступну й почала чекати.

Рух у кімнаті за стіною...

(??іде??)

і шум, що долинув крізь вікно спальні. Мотор. Тонке дзижчання, начебто летить велика комаха. Джек люто заревів, а потім — так, так, Венді була в цьому впевнена, — розчищаючи собі дорогу серед уламків, він пішов геть із квартири доглядача в коридор.

(??хтось їде?рятувальник? Дік Геллоран?)

— О Боже, — судорожно пробурмотіла вона. Рот немов забився друзками й тирсою. — О Боже, будь ласка.

Тепер треба було йти, треба було шукати сина, щоб решту кошмару вони змогли зустріти пліч-о-пліч. Венді потягнулася й намацала клямку. Рука, здавалося, подолала не одну милю. Нарешті Венді відсунула засувку. Штовхнувши двері, вийшла, похитуючись, і раптом її обійняла жахлива впевненість: Джек лише прикинувся, що йде, а сам заліг, чекаючи на неї.

Вона оглянулася. У спальні нікого, у вітальні теж. Усюди — перевернені, поламані речі.

У шафі? Порожньо.

Потім Венді огорнули м'які сірі тіні, й вона напівпритомна впала на матрац, який Джек стягнув з ліжка.

Геллоран дістався до перевернутого снігохода в ту мить, коли за півтори милі від нього Венді заповзла за ріг у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат.

Дікові потрібен був не снігохід, а прикріплена до нього ззаду двома еластичними мотузками каністра з бензином. Пальці в синіх рукавицях Говарда Коттрела вхопилися за верхню мотузку й відв'язали її, і тут позаду загарчав жи-воплотний лев — схоже, звук лунав не так зовні, як у голові Діка. По лівій нозі щось сильно шльопнуло — точнісінько як гілка ожини, — і коліно занило від болю: створюючи суглоби, Господь не розраховував на те, що їх будуть згинати під таким кутом, як зараз вивернулася нога Діка. У Геллорана крізь стиснуті зуби вирвався стогін. Тепер левові в будь-який момент може набриднути гра й він нападе, щоб убити.

Він обмацав другу зав’язку. В очі затікала липка кров.

(гарчання! удар!)

Він припав по сідницях, мало не перекинувши Діка й не відтягнувши його від снігохода. Дік заледве втримався — без перебільшення. Потім він відв’язав другу мотузку. Притиснув до себе каністру з бензином, і тут лев завдав чергового удару, перекотивши Діка на спину. Той знову побачив звіра — у темряві, під падаючим снігом, той здавався просто кошмарною тінню, начебто ожила химера. Коли рухомий силует підкрався, здіймаючи лапами хмарки снігу, Геллоран уже відгвинчував ковпачок з каністри. Лев знову подався вперед, ковпачок відвернувся, їдко запахло бензином.

Геллоран став на коліна, і коли тінь опинилася поруч, неймовірно швидко хлюпнув на неї знизу бензином.

Шипіння, фиркання — і тінь відскочила.

— Бензин! — закричав Геллоран ламким, пронизливим голосом. — Зараз я тебе спалю, дитинко! Зачекай, зараз просічеш!

Лев, не перестаючи сердито фиркати, наблизився знову. Геллоран хлюпнув ще, але цього разу звір не здався. Він атакував. Дік радше відчув, ніж побачив, як до його обличчя навскоси наближається морда звіра, і рвонув назад; почасти йому вдалося ухилитися. Однак левова лапа мимохіть зачепила його у верхній частині грудей, і там спалахнув біль. По руці й пальцях потік смертельно холодний бензин — він, булькаючи, лився з каністри, яку Геллоран так і не випустив з рук. Тепер він лежав на сніжному схилі праворуч від снігохода, до якого було кроків десять. Ліворуч сичав, нагадуючи про свою присутність, здоровенний лев. Він знову наступав. Геллоран подумав, що бачить, як смикається туди-сюди хвіст.