Стивен Кинг – Сяйво (страница 84)

(якщо б тільки ми всі змогли звідси вибратися або це виявилося б сном — я сплю в Стовін/тоні й бачу сон, якби тільки)

Засув не піддавався.

Венді тягла щосили, але він не ворушився. Вона не могла відсунути кляту штуковину. Нерозумно й нечесно... коли вона ходила в комору за банкою супу, то двері відчинялися без жодних зусиль. Зараз засув не бажав рухатися. Що ж їй робити? Вони не могли засунути Джека в рефрижератор — там він би змерз і задихнувся на смерть. Але якщо вони залишать його на волі й він прийде до тями...

Джек на підлозі знову поворухнувся.

— Я про це подбаю, — пробурмотів він. — Я розумію.

— Мамо, він прокидається! — застеріг Денні.

Схлипуючи, вона вчепилась у засув обома руками.

— Денні? — У тоні Джека чулася якась поки що невиразна м’яка погроза. — Це ти, доко?

— Тату, ти поспи, — нервово сказав Денні. — Знаєш, уже час спати.

Він підняв очі на матір, яка все ще боролася із засувом,

і зрозумів, що саме не так. Вона забула, що спершу треба повернути засув, а вже потім намагатися витягти його. Маленький язичок сидів у своєму гнізді.

— Ось, — сказав він тихенько, відстороняючи її тремтячі руки своїми, такими ж тремтячими. Він вибив долонею язичок, і засув легко піддався.

— Швидше, — сказав Денні. Він подивився вниз. Джек знову розплющив очі, дивно невиразні, замислені, і цього разу тато дивився просто на нього.

— Ти списував, — сказав йому тато. — Я знаю, що ти списував. Але воно десь тут. І я його знайду. Обіцяю тобі. Я його знайду... — Слова знову стали нерозбірливими й затихли.

Штовхнувши двері комори коліном, Венді відчинила їх, тільки тепер завважуючи їдкий запах сушених фруктів, що поплив звідти. Вона знову взялася за ноги Джека й затягла його всередину. Тепер вона дихала хрипко, судорожно, з останніх сил. Коли вона смикнула шнур вимикача, Джек знову розплющив очі.

— Ти що робиш? Венді! Що ти робиш?

Вона переступила через нього.

Джек виявився моторним, напрочуд моторним. Він викинув руку вбік, і щоб ухилитися, Венді довелося вильнути, тому за двері вона буквально вивалилася. Він все-таки схопив її за халат, той з голосним тріском порвався. Тепер Джек стояв на чотирьох, волосся спадало на очі. Він нагадував важкого звіра. Великого собаку або лева.

— Прокляття на вас обох. Знаю, чого вам треба. Але ні хріна у вас не вийде. Цей готель... він мій. Йому потрібен я. Я! Я!

— Денні, двері! — крикнула вона. — Замкни двері!

Денні штовхнув важкі дерев'яні двері, і вони з тріском зачинилися в той момент, коли Джек стрибнув. Коли вони ввійшли в пройму, Джек глухо вдарився об них, але марно.

Маленькі ручки Денні вхопилися за засув. Венді була занадто далеко, щоб допомогти; питання про те, буде Джек замкнений усередині, чи опиниться на волі, мусило вирішитися за кілька секунд. Денні випустив засув, знову схопив його й пропхнув у скоби саме тоді, коли двері скажено затряслися. Потім їх перестали трясти, але пролунало кілька глухих ударів — це Джек бився об них плечем. Сталевий засув діаметром чверть дюйма тримав міцно й не збирався піддаватись. Венді повільно відсапалася.

— Випустіть мене! — бушував Джек. — Випустіть! Денні, мать твою так, я твій батько й хочу вийти звідси! Ану, роби, що тобі кажу!

Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді перехопила її й пригорнула до грудей.

— Денні, з батьком треба рахуватися! Роби, як я сказав! Або я тобі так задам, що все життя будеш пам’ятати. Відчини ці двері або я тобі вб'ю в голову твої паршиві мізки!

Денні дивився на матір, блідий, як віконне скло.

Чутно було, як Джек важко дихає за півдюймом твердого дуба.

— Венді, випусти мене! Зараз же випусти! Ах ти, курва, сука фригідна! Випусти мене! Чуєш! Ану, випусти мене звідси, тоді я все спущу на гальмах! А ні, то я з тебе котлету зроблю! Налуплю як Сидорову козу, рідна мати тебе не впізнає! Зараз же відчини двері!

Денні застогнав. Венді подивилася на нього й побачила, що хлопчик ось-ось знепритомніє.

— Ходімо, доко, — сказала вона, дивуючись спокою власного голосу. — Пам’ятай, це говорить не тато. Це готель.

«Поверніться і випустіть мене звідси НЕГАЙНО!» Джек накинувся на двері, дряпаючи їх нігтями. Почувся надривний звук.

— Це готель, — повторив Денні. — Готель. Я пам’ятаю.

Але він оглядався, й перелякане личко скулилося.

Було третя година пополудні все того ж довжелезного дня.

Вони сиділи на великому ліжку у своїй квартирі. Денні неспинно крутив у руках модель «фольксваґена» із чудовиськом, що висунулося через опущений верх, і не міг зупинитися.

Поки вони йшли через вестибюль, було чутно, як тато трясе двері; до них долітали удари й хрипкий, ображено-роз-дратований голос. Джек, як повержений правитель, вивергав потік обіцянок покарати, проклинав, обіцяв їм обом, що вони будуть шкодувати про свою зраду до смерті, — адже всі ці роки він буквально надривався заради них.

Денні думав, що вгорі ці лементи чутні не будуть, однак люті звуки у всій повноті лунали із шахти ліфта для доставки їжі. Мамине обличчя було блідим, а на шиї — на шиї проступили жахливі коричнюваті синці. Там, де тато намагався...

Він усе крутив і крутив у пальцях модель — її подарував тато в нагороду за те, що Денні виконав своє завдання з читання.

(...де тато намагався обійняти маму занадто міцно...)

Мама поставила на програвачі якусь тиху музику, скрипливу й повну ріжків і флейт. Вона втомлено посміхнулася Денні. Він спробував посміхнутися у відповідь і зазнав невдачі. Навіть коли додали звук, хлопчикові здавалося, що він чує, як тато кричить на них і кидається на двері комори, немов звір у клітці зоопарку. А якщо татові знадобиться в туалет? Що він тоді буде робити?

Денні заплакав.

Венді відразу ж зменшила звук програвача й обійняла хлопчика, погойдуючи на колінах.

— Денні, любий, усе буде добре. Справді. Якщо твоє послання не отримає містер Геллоран, то отримає хто-небудь інший. Як тільки скінчиться буран. Однаково, поки він не перестане, ніхто не зможе сюди дістатися. Ні містер Геллоран, ніхто. Але коли буря скінчиться, усе знову буде чудово. Ми поїдемо звідси. І знаєш, що ми зробимо наступної весни? Усі троє?

Денні похитав головою, уткнувшись їй у груди. Він не знав. Йому здавалося, що весни не буде вже ніколи.

— Ми поїдемо на риболовлю. Наймемо човен і поїдемо ловити рибу. Як торік на озері Четтертон. Ти, я і тато. Може, ти спіймаєш нам на вечерю окуня. А може, ми нічого не впіймаємо, але час проведемо прекрасно. Неодмінно.

— Матусю, я тебе люблю, — сказав хлопчик і обхопив її.

— Ох, Денні, і я теж люблю тебе.

Зовні вив і верещав вітер.

Близько половини п'ятої, коли денне світло почало згасати, крики припинилися.

Вони в цей час поринули в тривожну дрімоту. Венді і далі обіймала Денні. Вона не прокинулася. Прокинувся хлопчик. Тиша чомусь здалася більш страшною, більш загрозливою, ніж крики й удари в міцні двері комори. Що, тато знову заснув? Чи вмер? Чи?..

(чи вибрався звідти⁷)

Хвилин за п’ятнадцять тишу порушили голосний металевий скрип і деренчання. Важкий скрегіт, потім механічний гул. Венді з криком прокинулася.

Знову запрацював ліфт.

Вони прислухалися до його гудіння, широко розкривши очі, обійнявшись. Ліфт їздив з поверху на поверх, закриваючись, ляскали ґратчасті дверцята, із тріском відчинялися латунні. Чувся сміх, п’яні крики, іноді — вереск і тріск.

Навколо них оживав «Оверлук».

Він сидів на підлозі комори, поставивши між витягнутими ногами коробку крекерів «Тріскіт», і дивився на двері. Крекери він ковтав, не розбираючи смаку, один за одним, просто тому, що слід було чим-небудь підкріпитися. Коли він вибереться звідси, йому знадобляться сили. Усі, до краплі.

У цю конкретну мить Джек думав, що ще жодного разу в житті не почував себе таким жалюгідним. Його розум і тіло разом виявилися справжнім довідником болю. Голова розколювалася, як з похмілля, біль накочував приступами, що викликали нудоту. Були й інші ознаки похмілля: у роті немов ескадрон ночував, у вухах дзвеніло, серце билося дужче, ніж зазвичай, важкими ударами, як тамтам. А ще від того, що він кидався на двері, ломило плечі, а горло від марних криків саднило й було немов обдерте. Він подряпав об дверний замок праву руку.

Ну, ось він вибереться звідси й надає декому стусанів. Джек жував крекер за крекером, відмовляючи в перепочинку своєму багатостраждальному шлунку, що прагнув повернути все назад. Він подумав про екседрин, що лежав у кишені, й вирішив почекати, щоб шлунок хоч трохи заспокоївся. Нема рації ковтати знеболююче, якщо збираєшся одразу все виблювати. Доведеться поворушити мозками. Знаменитими мізками Джека Торренса. Хіба ти — не той хлопець, який колись волів заробляти на життя головою? Джек Торренс, автор бестселерів. Джек Торренс, визнаний драматург, удостоєний Відзнаки нью-йоркського товариства критиків. Джек Торренс, письменник, шановний мислитель, який у сімдесят років одержав Пулітцерівську премію за книгу мемуарів «Моє життя у двадцятому столітті». Суть усієї цієї дурні була одна: заробляти на життя мізками.

Заробляти на життя мізками — виходить, завжди знати, де оси.

Він закинув у рот ще один «тріскіт» і розжував. Насправді, вважав Джек, усе звелося до того, що вони перестали йому довіряти. Відмовилися вірити в те, що Джек знає, що для них найкраще і як цього домогтися. Дружина спробувала незаконно перехопити в нього владу — спершу чесними (певною мірою)