Стивен Кинг – Сяйво (страница 82)

Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зиркнула за стійку й зупинилася, щоб спершу заглянути у внутрішній офіс, а вже потім заходити туди. Потім пошукала рукою кухонні вимикачі на стіні за наступними дверима, безпристрасно очікуючи, що в будь-яку секунду її руку накриє чужа долоня. Потім, тихенько загудівши, загорілися лампи денного світла, стало видно кухню містера Геллорана — тепер її кухню, добре це чи погано, — блідо-зелені кахельні плити, блискучий посуд, порцеляна без єдиної цятки, блискучі хромовані крайки. Вона обіцяла містерові Геллорану тримати кухню в чистоті й стримала своє слово. їй здавалося, що це — одне з безпечних для Денні місць. Її начебто огортала й заспокоювала присутність Діка Геллорана. Денні звернувся до містера Геллорана. Коли Венді в страху сиділа нагорі поруч із сином, а чоловік розспівував, шумів і буянив унизу, здавалося, що надії майже немає. Але тут, у володіннях містера Геллорана, вона майже повірила в його приїзд. Може, зараз він був уже в дорозі, прагнучи дістатися до них, незважаючи на буран. Можливо.

Вона пройшла в інший кінець кухні до комори, відсунула засув і зайшла всередину. Взявши бляшанку томатного супу, Венді знову закрила двері й зачинила їх на засув. Двері щільно прилягли до підлоги. Якщо тримати їх на замку, не доведеться турбуватися, що в рисі, борошні або цукрі виявиться мишачий або щурячий кал.

Венді розкрила консервну бляшанку й — плюсь! — вивалила почасти застиглий уміст у каструльку. Потім сходила до холодильника по молоко і яйця для омлету. Потім — у холодильну камеру по сир. Усі ці дії, такі повсякденні, що ввійшли в життя Венді ще до того, як там з’явився «Оверлук», допомогли їй заспокоїтися. Вона розтопила на сковорідці олію, розвела суп молоком, а потім вилила на сковорідку збиті яйця.

Раптом її охопило почуття, що хтось став у неї за спиною й тягнеться до горла.

Венді різко обернулася, стискаючи ніж. Нікого.

(Івізьми себе в руки, дівчинко!)

Натерши в мисочку сиру від великого шматка, Венді додала його в омлет, сам омлет перевернула й зменшила газ до чистого блакитного полум’я. Суп розігрівся. Каструльку вона поставила на велику тацю, там уже лежало столове срібло й стояли дві глибокі тарілки, дві малі, сільничка й перечниця. Коли омлет тихенько запихкав, Венді переклала його на тарілку, а другою накрила.

(тепер назад тією ж дорогою, якою прийшла, вимкнути світло в кухні, пройти через контору, через ворітщ в стійці, прихопити двісті доларів)

Пройшовши через дверцята в стійці у вестибюль, Венді зупинилася й поставила тацю поруч зі срібним дзвінком. Нереальність простиралася тільки до цього місця. Якась сюрреалістична гра в хованки...

Вона стояла в повному тіней вестибюлі, супилася й міркувала.

(нумо, дівчинко, цього разу погляньмо фактам в лице: хоча ситуація справді примарна, у ній є певні реальні моменти. Наприклад — у цьому безглуздому збіговиську почуття відповідальності не втратила тільки ти. У тебе син п ^Уяти з хвостиком років, за яким треба наглядати, й чоловік — щоб із ним не трапилося і яким би небезпечним він не зробився... може, почасти ти й за нього відповідаєш. А навіть якщо й ні, то подумай ось про що: сьогодні — друге грудня. Якщо рятувальник раптом не проїжджатиме мимо, ти можеш застрягти тут ще на чотири місяці. Навіть якщо вони почнуть дивуватися, чому ви не виходите в ефір, сьогодні ніхто сюди не вибереться... може, не вибереться ще кілька тижнів. Ти що, будеш цілий місяць скрадатися вниз за їжею з ножем у кишені, здригаючись від кожної тіні? Ти справді думаєш, що цілий місяць зумієш уникати Джека? Думаєш, тобі вдасться цілий місяць не впускати Джека в кімнати нагорі, якщо він захоче ввійти? У нього є ключ до всіх дверей, а засув трісне від першого ж сильного удару ногою)

Залишивши тацю на стійці, Венді повільно дійшла до їдальні й заглянула. Жодної душі. Стільці стояли тільки навколо одного столика — того, за яким вони намагалися їсти, поки порожнеча їдальні не почала нервувати їх.

— Джеку? — нерішуче покликала вона.

У цей момент різкий порив вітру жбурнув снігом у закриті віконниці, але Венді здалося, що вона щось чує. Якийсь здавлений стогін.

— Джеку?

Цього разу відгуку вона не почула, але наткнулася поглядом на якийсь предмет під дверима бару «Колорадо» — предмет, що слабко блищав у розсіяному світлі. Запальничка Джека.

Зібравшись із духом, Венді пройшла до дверей і, штовхнувши, відчинила. Запах джину був такий сильний, що в неї перехопило горло. Його навіть не можна було назвати запахом — у барі смерділо, інакше не скажеш. Де, скажіть на милість, Джек знайшов цю гидоту? Невже у глибині якоїсь шафи причаїлася пляшка? Де?

Знову пролунав тихий, невизначений, але цього разу чітко чутний стогін. Венді повільно підійшла до стійки.

— Джеку?

Відповіді не було.

Вона заглянула за стійку: він виявився там, заціпеніло розпластався на підлозі. Судячи із запаху, п'яний, як швець. Мабуть, намагався перелізти просто через стійку й заточився. Дивно, що він не зламав собі шию. Венді згадала давню приказку: п’яному море по коліно.

Але вона не гнівалася. Дивлячись на Джека згори вниз, Венді думала: він схожий на маля, яке намагалося зробити занадто багато, але страшенно втомилося й заснуло на підлозі посеред кімнати. Він кинув пити, а взятися за старе вирішив не сам — тут не було спиртного, щоб Джек міг почати заново... то звідки ж воно взялося?

Через кожні п’ять-шість футів на вигнутій підковою стійці бару стояли обплетені соломкою винні пляшки. їхні горлечка були заткнуті свічами. За ідеєю, вирішила Венді, це створює богемну обстановку. Піднявши одну пляшку, вона струснула її, майже не сумніваючись, що почує, як усередині плюскоче джин.

(нове вино в старих судіях)

Але там нічого не було. Вона поставила пляшку на місце.

Джек поворухнувся. Вона пройшла уздовж стійки, відшукала дверцята й, опинившись по інший бік, рушила туди, де лежав чоловік, затримавшись тільки, щоб глянути на хромовані блискучі крани. Вони були сухими, але, пройшовши поруч, вона вловила вогкість і свіжий запах пива, що витав у повітрі, як тонкий туман.

Коли вона дісталася до Джека, він перевернувся на спину, розплющив очі й подивився вгору, на неї. За секунду абсолютно безглуздий погляд прояснився.

— Венді? — запитав він. — Ти?

— Так, — сказала вона. — Як гадаєш, ти дістанешся нагору? Якщо обіймеш мене? Джеку, де ти...

На її щиколотці грубо зімкнулися пальці Джека.

— Джеку! Що ти...

— Піймав! — сказав він і розплився в усмішці. Навколо витав важкий запах джину й оливок, немовби вселяючи Венді колишній жах — значно дужчий, ніж міг вселити будь-який готель. Якась її відсторонена часточка подумала: найгірше, що все звелося ось до чого: я і мій чоловік-п’яниця.

— Джеку, я хочу допомогти.

— Ага, ага. Ви з Денні хочете просто допомогти. — Тепер пальці давили на щиколотку так, немов хотіли стерти її на порох. Не випускаючи її, Джек став на тремтячі коліна. — Ви хотіли так помогти, щоб ноги нашої тут не було! Але тепер... ти... попалася!

— Джеку, боляче...

— Тобі ще не так боляче стане, суко.

Слово настільки оглушило Венді, що коли Джек випустив її щиколотку й непевно піднявся з колін на ноги й так і залишився стояти перед нею, похитуючись, вона навіть не спробувала втекти.

— Ти мене ніколи не любила, — заявив він. — Ти хочеш, щоб ми виїхали, тому що знаєш: тут зі мною й буде покін-чено. Ти хоч раз подумала про мої о... о-бов'язки? Hi-і, мать твою так, це тобі й на гадку не спадало. Вічно думаєш тільки про одне: як би зіпхнути мене все нижче. Точнісінько як моя мамочка, ти сука безхарактерна, ганчірка!

— Припини, — веліла Венді зі слізьми, — ти сам не знаєш, що кажеш. Ти п'яний. Не знаю, як тобі це вдалося, але ти напився.

— A-а, зрозумів. Тепер я зрозумів. Ти й він. Це щеня нагорі. Ви змовилися. Ви щось задумали. Хіба не так?

— Ні, ні! Нічого ми не задумали! Що ти...

— Ти брешеш! — пронизливо закричав він. — О, я знаю, як ти це робиш! Коли я кажу: «ми залишаємося, я буду працювати», ти у відповідь: «так, любий» — і він каже: «так, тату», а потім ви починаєте замишляти. Ви надумали використовувати снігохід. Змовилися. Але я зрозумів. Я вичислив. Ти гадала, що я не допетраю? Ти гадала, що я тупий?

Венді витріщилася на нього, втративши дар мови. Він зібрався вбити її, а відтак — Денні. Тоді, може, готель буде задоволений і дозволить Джекові вбити себе. Як тому колишньому доглядачеві. Як

(Ґрейді)

Завмираючи від жаху, Венді нарешті зміркувала, з ким це Джек розмовляв у бальній залі.

— Ти налаштувала проти мене мого сина. Ось що найгірше. — Обличчя Джека обвисло від жалю до себе. — Хлопчик мій. Тепер він теж ненавидить мене. Ти подбала про це. Ось що ти замишляла із самого початку, так? Ти завжди ревнувала, хіба не так? Просто як твоя мамочка. Не могла заспокоїтися, поки не прибрала до рук усе. Не могла?

Венді не зуміла вимовити й слова.

— Ну, я тебе заспокою, — пообіцяв він і спробував схопити її за горло.

Венді зробила крок назад, потім ще один, і Джек гойднувся до неї. Вона згадала про ніж у кишені халата й полізла за ним, але Джек оповив її лівою рукою, притиснув її власну руку до боку. На неї війнуло різким запахом джину й кислим — поту.