Стивен Кинг – Сяйво (страница 81)

— Дитинко, це було б просто щастя.

Вона зняла трубку й подзвонила.

— Вас будуть чекати, сер.

— Величезне спасибі.

Відходячи від стійки, він побачив, що в одній із черг, які утворилися біля багажної каруселі, стоїть жінка з різкими рисами обличчя. Вона й далі читала книгу. Проходячи повз, Геллоран підморгнув їй. Вона підняла голову, посміхнулася й зробила знак миру.

(сяє)

Посміхаючись, він підняв комір пальта й переклав дорожню сумку в іншу руку. Слабеньке сяйво, але Геллоран відчув себе краще. Жаль, що він наплів їй про сталеву пластинку в голові. Він подумки побажав їй усього хорошого й, виходячи в сніг і виючий вітер, подумав, що вона відповіла тим же.

На станції обслуговування плату стягували помірну, але Геллоран тицьнув робітникові з гаража зайву десятку, щоб хоч трохи просунутися в черзі. На дорогу він фактично вирвався вже о чверть на десяту: поскрипували двірники, ланцюги із шипами немузично, монотонно дзенькали на великих колесах «б’юїка».

Автострада являла собою кашу. Навіть із ланцюгами не можна було їхати швидше тридцяти. Машини з’їжджали з дороги під божевільними кутами, а на кількох смугах просто ледве повзли, літні шини безпомічно прокручувалися в пливучому пухкому снігу. Тут, у передгір’ї (якщо можна назвати передгір’ям висоту в милю над рівнем моря), це була перша 17 “Сяйво” велика буря за зиму, так би мовити, перша ластівка. Багатьох вона застала зненацька — справа звична, та однаково, протискуючись за дюйм від недотеп, косячись на заліплене снігом бічне дзеркало, щоб переконатися, що по лівій смузі ніхто

(не проривається крізь сніг)

не під’їжджає, щоб піддати йому по чорній задниці, Геллоран виявив, що кляне їх на чому світ стоїть.

Йому знову не пощастило: довелося чекати біля в’їзду на дорогу № 36. Дорога № 36, автострада Денвер—Боулдер, теж веде на захід до Естес-Парк, де з’єднується з дорогою № 7. Сьома дорога, відома також як Нагірне шосе, проходить через Сайдвіндер, мимо готелю «Оверлук» і, нарешті, спускається по Західному схилу в штат Юта.

В’їзд заблокувала, перевернувшись, «сімка». Фари яскраво світили, розганяючи навколишній морок, немов іменинні свічі на якомусь ідіотському дитячому торті.

Геллоран зупинився й опустив віконце. Поліцейський у натягнутій на вуха хутряній шапці вказав затягнутою в рукавицю рукою у бік потоку машин, які рухалися на північ по 1-25.

— Нагору не дістанетеся, — прокричав він Геллорану, заглушаючи вітер. — Проїдете два виїзди, виберетеся на дев’яносто першу й біля Брумфілда виїдете на тридцять шосту!

— Думаю, я зможу об’їхати його ліворуч! — прокричав Геллоран у відповідь. — Куди ви мене пхаєте, це ж двадцять миль гаку!

— Я зараз зіпхну твою довбану голову! — закричав коп. — Цей в’їзд закритий!

Геллоран дав задній хід, почекав, поки в потоці машин з’явиться просвіт, і поїхав далі по дорозі 1-25. Покажчики повідомили, що до Шайєнни, Вайомінґ, усього сто миль. Якби Геллоран не шукав свій в’їзд, він відправився б одразу туди.

Трохи додав швидкості, до тридцяти п’яти, але більше не посмів: сніг уже заліплював двірники, а потік машин ледь сунув. Двадцятимильний гак! Геллоран вилаявся. У ньому знову прокинулося відчуття, що в хлопчика залишається все менше часу, воно заполонило його, майже задушило своєю невідкладністю. І разом з тим він відчував приречену впевненість, що не повернеться зі свого походу.

Він увімкнув радіо, покрутив і після різдвяних оголошень знайшов прогноз погоди.

— ...уже шість дюймів, але в зоні Денвера до вечора очікується ще фут. Місцева поліція й поліція штату переконливо просять вас без гострої потреби не виводити машини з гаража й попереджають, що більшість гірських доріг уже закрито. Так що залишайтеся вдома, змазуйте лижі й слухайте...

— Спасибі, мамо, — сказав Геллоран і люто вимкнув приймач.

Близько полудня, після того як Денні відправився в туалет, Венді вийняла з-під подушки загорнений у рушник ніж, поклала його в кишеню купального халата й пішла до дверей ванної.

— Денні?

— Що?

— Я йду вниз приготувати нам що-небудь на ленч. Угу?

— Угу. Хочеш, щоб я спустився?

— Ні, я все принесу нагору. Як щодо омлету із сиром і супу?

— Згоден.

Вона ще трохи постояла біля замкнених дверей.

— Денні, ти впевнений, що все добре?

— Ага, — відповів він. — Тільки будь обережна.

— Де батько? Ти знаєш.

У відповідь почувся на диво невиразний голос:

— Ні. Але все нормально.

Вона притамувала наполегливе бажання продовжити розпити, ще трохи прощупати проблему Проблема була, вони з Денні знали, у чому вона, і длубатися в цьому означало б лише ще дужче налякати Денні... і себе.

Джек збожеволів. Коли близько восьмої ранку буран, озлившись, заходився щосили бомбардувати готель, вони з Денні сиділи на його ліжку й слухали, як унизу, спотикаючись і щось вигукуючи, снує Джек. Основний шум начебто долинав із бальної зали. Джек немузично виконував уривки пісеньок, вів суперечку з німим співрозмовником, один раз голосно закричав, від чого вони вп’ялися одне на одного із застиглими обличчями. Нарешті стало чутно, як Джек, спотикаючись, вертається через вестибюль, і Венді подумала, що чує голосний стукіт — начебто Джек упав або із силою розчинив навстіж якісь двері. Приблизно з половини дев’ятої (тобто вже три з половиною години) панувало мовчання.

Вона пройшла по короткому коридорчику, звернула в головний коридор другого поверху й рушила до сходів. Зупинившись на майданчику, Венді подивилася вниз, у вес-’тибюль. Він здавався порожнім, але сірий сніжний день залишив у тіні майже все довге приміщення. Можливо, Денні помиляється. Можливо, Джек виявиться за стільцем або диваном... а може, за стійкою... чекаючи, щоб вона зійшла вниз...

Вона облизала губи.

— Джеку?

Ніякої відповіді.

Намацавши рукоятку ножа, Венді почала спуск. Вона багато разів уявляла собі кінець свого заміжжя — розлучення, загибель п’яного Джека в аварії (ця картина незмінно навідувала її о другій годині темного стовінґтонського ранку), а іноді Венді марила наяву, як її відшукає інший чоловік — Га-лахад з мильної опери, — він закине їх з Денні на сідло свого сніжно-білого коня й понесе геть. Але вона жодного разу не малювала собі отакої картини: щоб вона, мов злочинниця, вся клубок нервів, скрадалася по коридорах і сходах, а в руці стискала ніж, наготований для Джека!

Від цієї думки Венді хвилею накрив розпач. Довелося зупинитися на півдорозі, ухопившись за поручні — від страху, як би не підкосилися ноги.

(Зізнайся, справа не лише в Джеку — він-бо тут єдина реальна істота. Причепитися можна й до інших речей — тих, у які ти не можеш повірити й у які проте тебе змушують повірити: до кущів живоплоту, до сувенірів з вечірки, які були в ліфті, до маски...)

Вона спробувала обірвати думку, але було занадто пізно.

(і до голосів)

Тому що час від часу здавалося, що внизу — не самотній безумець, що кричить і розмовляє з примарами, які живуть усередині його розкришеного розуму. Час від часу Венді чула (або тільки думала, що чує) схожі то на завмираючий, то на підсилений радіосигнал інші голоси, і музику, і сміх. Ось до неї доносилася бесіда Джека з кимось на прізвище Ґрейді (ім’я вона десь чула, але де, не могла зміркувати): її чоловік щось стверджував, запитував й, хоча панувало мовчання, його голос звучав голосно, начебто Джек хотів перекричати постійний шум на задньому плані. І одразу, вселяючи жах, лунали інші звуки, які немовби зісковзували — танцювальна музика, оплески, веселий і все ж владний чоловічий голос, що, здається, намагався переконати когось виголосити промову. Ці звуки доносилися періодами від тридцяти секунд до хвилини (досить, щоб ошаліти від жаху), а потім знову зникали й чувся лише голос Джека. Тон був наказний, а мова трохи невиразна — ох, як добре Венді пам’ятала цю манеру нетверезого Джека! Але в готелі, крім шеррі для тортів, пити було нічого. Хіба не так? Так, але якщо вона зуміла уявити, що готель повен музики й голосів, чи не міг Джек уявити, що п’яний?

Ця думка їй не сподобалася. Зовсім.

Венді дісталася до вестибюлю й озирнулася. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, був знятий; сталева стійка, до якої він був прикріплений, перевернулася, начебто хтось, проходячи повз, необережно зачепив її.

З високих, вузьких вікон бальної зали на килим у вестибюлі через відкриті двері падало м’яке, приємне біле світло. Серце Венді голосно билося, вона пройшла до розчинених дверей і заглянула. Порожньо й тихо. Єдиним звуком була та цікава субауральна луна, що ніби затримується у всіх великих кімнатах — від соборів до віталень, де грають у бінґо.

Вона повернулася до стійки й нерішуче постояла, прислухаючись до виття вітру зовні. Такого бурану ще не бувало,

і він продовжував набирати силу. Десь на західній стороні з віконниці зірвало замок, і той гойдався з тужливим тріском — так стріляє в тирі самотній відвідувач.

(Джеку, слово честі, тобі треба цим зайнятися. Перш ніж усередину що-небудь пробереться.)

Як вона вчинить, якщо Джек накинеться на неї просто зараз? — задумалася Венді. Якщо він вискочить через темну глянсувату реєстраційну стійку зі стопками бланків, де на срібній підставці стоїть маленький дзвінок? Вискочить, мов якесь кровожерливе чортеня з табакерки, мов ошкірений чортик з величезним ножем у руці й очима, позбавленими будь-якого проблиску розуму? Заціпеніє вона від жаху чи в ній збереглося досить від праматері, щоб дати йому бій і заради сина боротися, поки одне з них не загине? Венді не знала. Сама думка викликала нудоту, все життя починало здаватися довгим спокійним сном, що заколисав її й, безпомічну, викинув у цей кошмар наяву. Вона розслабилася. Коли сталося лихо, воно спала. Минуле Венді було звичайнісіньким. Її ніколи не випробовували вогнем, тепер прийшов час випробувань, але льодом, а не полум’ям, і їй не дозволять проспати його. Нагорі чекає син.