Стивен Кинг – Сяйво (страница 80)

Порожньо... але, на щастя, бар був повний! У темряві тепло поблискувало скло й срібні облямівки етикеток.

Одного разу, згадав Джек, колись давно він розсердився, що за полицями немає дзеркала. Зараз він був цьому радий. Подивившись у нього, він побачив би просто чергового п'яницю, який щойно порушив обіцянку не пити: розквашений ніс, розстебнута сорочка, скуйовджене волосся, зарослі щоки.

(отак буває, якщо сунути в гніздо всю руку.)

Джека раптом гостро пройняло почуття повної самітності. Він розплакався, почуваючи себе нещасним і щиро бажаючи вмерти. Нагорі від нього замкнулися дружина й син. Вечірка закінчилася.

Він знову потягнувся вперед, до стійки.

— Ллойде, мать твою, де ти? — закричав він.

Відповіді не було. У цій чудово оздобленій

(камері)

кімнаті не було навіть луни, яка повернула б його ж слова й створила б видимість компанії.

— Ґрейді!

Ніякої відповіді. Тільки вишикувані пляшки, усі — наготові.

(Перевернись. Умри. Апорт. Служи. Умри)

— Начхати, зроблю сам, чорт вас забирай.

Обійшовши стійку наполовину, він заточився й упав, глухо стукнувшись головою об підлогу. Піднявся рачки, обертаючи очима (причому кожне око робило це незалежно від іншого), і щось невиразно замурмотав. Потім звалився, повернувши голову набік, і захропів.

Зовні вітер, що гнав перед себе все густіший сніг, завив голосніше. Була 8:30 ранку.

О 8:31 за гірським часом жінка, що летіла рейсом № 196 Американської авіатранспортної компанії, розридалася й заходилася ділитись своєю особистою думкою, яку, можливо, розділяла частина пасажирів (а ймовірно, навіть екіпаж), що літак зараз розіб’ється.

Жінка з різкими рисами обличчя відірвала очі від книги й видала короткий аналіз характеру: «Дурепа» — після чого повернулася до читання. За час польоту вона спожила дві порції горілки з апельсиновим соком, але, схоже, не зм’якшилася.

— Ми розіб’ємося! — пронизливо голосила жінка. — Я знаю, знаю!

До пасажирки поспішила стюардеса, присіла поруч із нею навпочіпки. Геллоран подумав, що тільки стюардеси й дуже молоденькі домогосподарки вміють присісти навпочіпки в повному сенсі цього слова. Рідкісний і дивовижний дар. Так він міркував, а стюардеса тим часом тихенько вмовляла жінку й помалу заспокоювала її.

Щодо інших пасажирів рейсу № 196 Геллоран був не в курсі, але сам він перелякався так, що мало не напудив у штани. За віконцем виднілася тільки біла завіса, що налітала хвилями. Різкі пориви вітру, що налітали немов з усіх боків, кидали літак з боку в бік, викликаючи нудоту. Щоб частково компенсувати це, завели мотори, і в результаті підлога під ногами затряслася. Кілька людей позаду стогнали над «туристами», одна зі стюардес повернулася з оберемком чистих пакетів, а чоловік, що сидів на три ряди попереду Геллорана, зробив «в-в-уп» у свій примірник «Нешнл Обзервер» і, вибачаючись, посміхнувся дівчині, що підійшла допомогти йому почиститися.

— Усе нормально, — заспокоїла вона його, — я себе так почуваю, коли читаю «Рідерз дайджест».

У Геллорана був достатній досвід польотів, щоб припустити, що ж відбулося. Вони майже увесь час летіли проти сильного вітру, над Денвером зненацька погіршилася погода, але тепер уже пізненько було звертати кудись, де погода краща. Ну, донеси, рідний!

(друже, це ж не молодиця, а сигнал до кавалерійської атаки, мать її так!)

Стюардеса, здається, успішно приборкала істерику пасажирки. Та хлипала й сякалася в шовкову носову хустку, але перестала безперешкодно повідомляти пілотській кабіні свої думки щодо ймовірного завершення польоту. Стюардеса востаннє поплескала її по плечу й підвелася, але отут «боїнґ» різко нахилився, вона позадкувала, спіткнулася й упала на коліна чоловікові, якого нещодавно знудило в газету. Зринуло чарівне, довге, затягнуте в нейлон стегно. Чоловік заморгав, а потім добродушно поплескав дівчину по плечу Вона повернула посмішку, але Геллоран подумав, що напруга помітна. Нині вранці летіти було до біса важко.

Пролунало легке клацання, і знову з’явилося попередження НЕ КУРИТИ.

— Говорить командир екіпажу, — повідомив тихий голос із легким південним акцентом. — Ми готові почати посадку в Міжнародному аеропорту Степлтон. Прошу вибачити за важкий рейс. Посадка теж може виявитися не надто простою, але ніяких серйозних ускладнень ми не очікуємо. Будь ласка, зверніть увагу на попереджуючі написи: ПРИСТЕБНІТЬ РЕМЕНІ й НЕ КУРИТИ. Ми сподіваємося, що вам сподобається перебування в Денверській зоні... Ще ми сподіваємося...

Від чергового сильного поштовху літак підкинуло, а потім жбурнуло вниз, немов ліфт, що мчить із запаморочливою швидкістю. Шлунок Геллорана затанцював нудотний «хорнпайп». Кілька людей — і не лише жіночої статі — заверещали.

— ...що дуже скоро зустрінемося з вами на одному з рейсів Американської авіатранспортної авіакомпанії.

— А дзуськи, — сказав хтось позаду Геллорана.

— Як нерозумно, — завважила гостролиця сусідка Геллорана, закладаючи книгу пластівкою сірників і закриваючи її, коли літак почав зниження. — Коли людина бачила жахи брудної війни... як ви... або відчула принизливу аморальність вторгнення дипломатії долара ЦРУ... як я... складне приземлення просто блякне у своїй незначущості. Я права, містере Геллоране?

— Без сумніву, мем, — сказав він, і затуманений погляд уп’явся в ілюмінатор на скажені закрути снігу.

— Можна довідатись, як на все це реагує ваша сталева пластинка?

— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Геллоран. — Просто трохи розтрусило шлунок.

— Соромно. — Вона знову розкрила книгу.

Поки вони знижувалися в непроникних сніжних хмарах, Геллоран подумав про катастрофу, що сталася кілька років тому в бостонському аеропорту Доган. Умови були схожими, тільки замість снігу — туман, що знизив видимість до нуля. Літак урізався черевом у підпірну стійку наприкінці посадкової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти пасажирів, не надто відрізнялося від рагу «Гамбургер Гелпер».

Якби йшлося лише про Геллорана, він би аж так не переймався. На світі в нього тепер майже нікого не залишилося,

і на його похорон прийшли б лише ті, з ким він разом працював, та ще старий відступник Мастертон — той принаймні вип’є за спомин душі Діка. Але хлопчик... хлопчик залежав від нього. Може, він — єдина допомога, на яку може сподіватися хлопча. До того ж Геллорану не подобалось, як обрубали останній заклик малого. У нього не виходило з голови, як пересуваються ці звірі-кущі...

На його руку лягла тонка, біла.

Жінка з різкими рисами зняла окуляри. Без них обличчя здавалася значно м’якшим.

— Усе обійдеться, — сказала вона.

Геллоран кивнув, зобразивши посмішку.

Як і було оголошено, приземлення пройшло непросто. Сили, з якою літак з’єднався із землею, вистачило, щоб викинути з переднього багажного відділення всі речі й змусити пластикові таці каскадом обрушитися на підлогу камбуза, мов то були величезні гральні карти. Ніхто не закричав, але Геллоран почув, як у кількох людей добряче, немов циганські кастаньєти, клацнули зуби.

Потім завили турбіни двигунів, гальмуючи літак, і, коли виття затихло, із системи внутрішнього зв’язку пролунав м’який голос пілота-південця:

— Леді й джентльмени, ми здійснили посадку в аеропорту Степлтон. Прошу залишатися на місцях доти, поки літак остаточно не зупиниться. Спасибі.

Сусідка Геллорана закрила книгу й протяжно зітхнула.

— Ми живемо, щоб давати бій кожному новому дню, містере Геллоране.

— Мем, ми ще не впоралися з цим.

— Правильно. Абсолютно. Не вип’єте зі мною в барі?

— Я б не проти, але в мене призначена зустріч.

— Невідкладна?

— Ще й як, — серйозно відповів Геллоран.

— Сподіваюся, вона хоч трохи покращить загальний стан справ.

— Ото і я сподіваюся, — з посмішкою відгукнувся Геллоран. Вона посміхнулася у відповідь, і її обличчя тихо помолоділо років на десять.

Оскільки весь багаж Геллорана складався з дорожньої сумки, Дік проштовхнувся через юрбу до стійки Герца поверхом нижче. Крізь затемнені шибки він побачив, що сніг все валить і валить. Вітер, що налітав різкими поривами, носив із боку в бік білі сніжні хмари, і люди, що йшли до стоянки, заледве пробивалися крізь заметіль. Один чоловік загубив капелюх, той злетів, описуючи широкі кола. Геллоран поспівчував. Чоловік пильно дивився вслід капелюху, і Геллоран подумав:

(та забудь ти про нього, чоловіче. Цей «гомбург» не приземлиться, поки до Лрізони не долетить)

Слідом прийшла інша думка:

(якщо в Денвері так паскудно, як же тоді на захід від Боулдера?)

— Я можу вам допомогти, сер? — запитала дівчина в жовтій герцевській уніформі.

— Якщо у вас є машина, то можете, — широко посміхаючись, відповів він.

За плату вище середньої можна було винайняти машину теж неабияку — сріблисто-чорний «Б’юїк-Електра». Геллоран думав радше про звивисті гірські дороги, ніж про стиль — однаково де-небудь по шляху доведеться зупинитися й поставити ланцюги. Без них далеко не заїдеш.

— Кепська справа, га? — запитав він, коли дівчина подавала йому на підпис договір про найм.

— Кажуть, що такої бурі не бувало із шістдесят дев’ятого, — весело відгукнулася вона. — Вам далеко їхати, сер?

— Далі, ніж хотілося б.

— Якщо хочете, сер, я можу подзвонити на станцію «Тек-сако» біля перехрестя дороги № 270. Вони вам поставлять ланцюги.