Стивен Кинг – Сяйво (страница 7)

Але сьогодні вдень мамі не варто хвилюватися. Денні жалкував, що не можна піти до неї й розповісти про це. «Жук» не зламався, тато не Вчинив Погано, а їхав додому. Зараз він торохтів по шосе між Лайонсом і Боулдером, це майже поруч, і про Поганий Учинок навіть не думав. Він думав про... про...

Денні нишком оглянувся на кухонне вікно. Іноді від занадто напружених роздумів з ним щось траплялося. Навколишнє — реальність — кудись пропадало, і тоді він бачив таке, чого там не було. Якось, невдовзі після того, як йому загіпсували руку, це трапилося за столом, коли всі вечеряли. Батьки тоді не дуже багато розмовляли одне з одним. Але вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависли над кухонним столом, як набрякла чорним дощем хмара, готова вибухнути зливою. Було так погано, що йому шматок не ліз у горло. Коли навколо клубилося чорне РОЗЛУЧЕННЯ, від думок про їжу нудило. Він повністю зосередився — адже це здавалося напрочуд важливим — і тоді щось сталося. У реальність він повернувся, лежачи на підлозі, картопля з бобами опинилася в нього на колінах, мама, обнявши його, плакала, а тато телефонував. Денні був наляканий, він спробував пояснити, що нічого такого в цьому нема, що іноді це буває з ним, якщо зосередитися, щоб зрозуміти більше, ніж йому вдається зазвичай. Він спробував пояснити щодо Тоні, якого вони прозвали «невидимим приятелем».

Тато тоді сказав: «У нього була Га Лю Ци Нація. З виду все гаразд, але однаково я хочу, щоб лікар його подивився».

Коли лікар пішов, мама змусила Денні пообіцяти, що він більше ніколи так не зробить, що він НІКОЛИ їх так не налякає, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли він зосередився, його свідомість попливла до тата, і всього на мить — перед тим як з’явився Тоні, далеко, як завжди, і покликав звідти, а щось дивне стерло кухню й смажений ростбіф на синій тарілці, — усього на мить свідомість хлопчика прорвалася крізь татову похмурість до незрозумілого слова, яке лякало значно дужче, ніж РОЗЛУЧЕННЯ, і слово це було — САМОГУБСТВО. Воно жодного разу не траплялося Денні в татових думках раніше, і, звичайно, він і не вишукував його більше. Йому було однаково, довідається він коли-небудь точно, що означає це слово, чи ні.

Але йому дуже подобалося зосереджуватись, тому що час від часу з’являвся Тоні. Не щоразу. Іноді все навколо просто ненадовго ставало нечітким, плинним, а потім прояснялося — чесно кажучи, найчастіше так і бувало, але деколи побіля межі бачення з’являвся Тоні, який кликав до себе здалеку, гукав...

Уперше він гуляв на задньому дворі й нічого особливого не сталося. Просто Тоні покликав його, потім стало темно, а за кілька хвилин він повернувся в реальність із кількома уривками спогадів, як після плутаного сну. Удруге, два тижні тому, було цікавіше. Стоячи за чотири ярди⁵ від Денні, Тоні манив його, гукаючи: «Денні... Ходи, подивися...» Денні немовби підвівся, а потім почав падати в глибоку нору, як Аліса в Країну Чудес. Він опинився в підвалі будинку, а поруч був Тоні, що показував у тінь, на валізу, в якій тато тримав усі важливі папери, особливо «П’ЄСУ».

— Бачиш? — сказав Тоні далеким мелодійним голосом. — Вона під сходами. Просто під сходами. Вантажники сунули її просто... під... сходи...

Денні ступнув уперед, щоб розгледіти це диво ближче, а в наступну мить знову почалося падіння — цього разу з гойдалки на задньому дворі, де він просидів весь цей час. Гепнувся він, до речі, добряче.

За три чи чотири дні тато нишпорив по всьому будинку, сердито повідомляючи мамі, що облазив весь клятий підвал, валізи там нема, і він збирається подати в суд на клятих вантажників, що загубили її десь між Вермонтом і Колорадо. Як, цікаво, він може закінчити «П’ЄСУ», якщо раптом виявляються отакі речі?

Денні сказав: «Ні, тату. Вона під сходами. Вантажники поставили її просто під сходи».

Тато дивно глянув на нього й пішов подивитися. Саме на тому місці, яке показав Тоні хлопчикові, валіза й виявилася. Тато відвів Денні вбік, посадив на коліна й запитав, хто пускав його в підвал. Том із верхнього поверху? У підвалі небезпечно, сказав тато. Тому хазяїн і тримає його на замку. Може, хтось залишив двері незамкненими — ось що хотів знати тато. «Я радий, що документи й п’єса знайшлися, але вони не варті того, щоб тобі, Денні, — сказав тато, — падати

зі сходів і ламати... ноги». Денні чесно відповів, що в підвал не ходив. Ці двері завжди замкнені. Мама підтвердила. Денні жодного разу не спускався туди, тому що там темно, вогко і повно павуків. До того ж у нього нема звички брехати.

— Тоді як же ти довідався, доко?

— Тоні показав.

Батько з матір’ю переглянулися поверх голови Денні. Таке час від часу траплялося й раніше. Лякаючись, вони швидко викидали це з голови. Але Денні знав, що Тоні їх тривожить, особливо маму, і дуже старався, щоб його думки не змусили Тоні з’явитися там, де вона могла б його побачити. Але зараз він вирішив, що вона ще не встала й не почала метушитися в кухні, тому зосередився щосили — перевірити, чи може зрозуміти, про що думає тато.

Він насупився й стиснув бруднуваті долоньки, що лежали на джинсах, у кулаки. Очі заплющувати він не став — не було потреби — але зіщулився так, що вони перетворилися на щілинки, і уявив татів голос, голос Джека, голос Джона Деніела Торренса, сильний і спокійний, який то здивовано підвищується, то знижується від гніву, то залишається незмінно рівним, тому що тато думав... Думав про... Думав щодо... Думав...

(думав)

Денні тихо зітхнув, його тіло осіло на край тротуару, немов усі м’язи з нього зникли. Він був при свідомості, бачив і вулицю, і хлопця з дівчиною, які простували по іншому тротуару, тримаючись за руки, тому що були...

(?закохані?)

...щасливі сьогоднішнім днем і тим, що цього дня вони разом. Він бачив осіннє листя, жовті коліщата неправильної форми, які вітер гнав уздовж канави. Він бачив будинок, повз який проходили закохані, й помітив, що на даху

(черепиця. Якщо арматура в порядку, проблеми по-моєму, не буде. Так, звісно, все буде гаразд. Цей Ватсон. Боже, що за суб'єкт! От би знайти йому місце в «п'єсі». Чорт, якщо я не зупинюся, скінчиться тим, що я увіпхну в неї все людство. Ага. Черепиця. А цвяхи тут є? Ах, чорт, забув запитати його, гаразд, їх дістати неважко. У Сайдвіндері будівельний магазин. Оси. У цю пору року вони будують гнізда. Може, доведеться прихопити одну з цих бомбочок на випадок, якщо вони виявляться там, коли я буду віддирати стару черепицю. Нова черепиця. Стара)

черепиця. Ось, бач, про що він думає. Він отримав роботу й думає про черепицю. Денні не знав, хто такий Ватсон, але все інше здавалося цілком зрозумілим. Може, йому навіть вдасться побачити осине гніздо. Хай там як...

— Денні... Денні-і...

Він глянув на дорогу, і там, оддалік, виявився Тоні, він стояв біля знаку «стоп» і махав рукою. Як завжди, коли він бачив старого друга, на Денні накотилася тепла хвиля радості, але цього разу разом з нею він відчув немовби укол страху — наче за спиною Тоні ховалося щось похмуре, темне. Гніздо, повне ос, які, вирвавшись, боляче жалять.

Але чого б то було не йти.

Він ще дужче осів на крайку тротуару, руки в’яло зісковзнули з колін і звісилися між розставлених ніг. Підборіддя опустилося на груди. Потім частина істоти Денні, несильно й неболяче сіпнувшись, відділилася й побігла слідом за Тоні в лійку пітьми.

— Денні-і...

Ось пітьму простромили білі вихори. Надсадний кашляючий звук, переламані, зігнуті тіні перетворилися на нічні ялини, розгойдані різким виючим вітром. Танцював, кружляв сніг. Сніг був усюди.

— Занадто глибокий, — сказав із темряви Тоні, й у його голосі почувся сум, який нажахав Денні. — Занадто глибокий, щоб вибратися звідси.

Насунувся, навис новий силует. Величезний і прямокутний. Похилий дах, що розмитою плямою білів у пітьмі. Безліч вікон. Довгий будинок із черепичним дахом. Частина черепиці була новою й зеленою. Її клав тато. Цвяхи він купував у Сайдвіндері. У будівельному магазині. Зараз черепицю засипав сніг. Сніг засипав усе.

Зринувши з небуття, на фасаді будинку засвітився зелений відьмин вогник, він мигнув і перетворився на осміхне-ний над двома схрещеними кістками гігантський череп.

— Отрута, — повідомив із напливаючої темряви Тоні. — Трійло.

Перед очима Денці промайнули інші написи, деякі — зеленими літерами, деякі — на дощечках, під різними кутами уткнутиху замети. КУПАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО. НЕБЕЗПЕЧНО! ДРОТИ ПІД СТРУМОМ. ВЛАСНІСТЬ КОНФІСКОВАНА. ВИСОКА НАПРУГА. ТРЕТІЙ ШЛЯХ. НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ. НЕ ПІДХОДИТИ. НЕ ЧІПАТИ. СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯЄМО БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Він не розумів до кінця жодного напису — він не вмів читати! — але вловив загальний зміст усіх, і в чорну пустку його тіла почав напливати неясний жах, мов легкі коричневі спори, що гинуть при світлі сонця.

Написи розтали. Тепер Денні був у кімнаті з незнайомими меблями, у кімнаті, де було темно. У вікна, немов пісок, билася сніжна крупа. У роті пересохло, очі скидалися на гарячі мармурові кульки, серце молотом стукало в грудях. Зовні щось глухо бухало, начебто навстіж розчиняли якісь моторошні двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було дзеркало, у його дутій срібній глибині зеленим полум’ям запалало одне-єдине слово, і слово це було — ТРЕМС. Кімната розтала. Інша кімната. Цю він (упізнає)