Стивен Кинг – Сяйво (страница 8)
знав. Перевернений стілець. У розбите вікно, клубочу-чись, летів сніг, уже притрусивши край килима. Розсунуті штори криво й навскіс звисали зі зламаного карнизу. Низька шафка лежала шухлядами донизу.
Знову глухий стукіт, рівний, ритмічний, страшний. Б’ється скло. Насувається руйнування. Хрипкий голос, голос безумця, ще страшніший від того, знайомого:
— ВИХОДЬ! ВИХОДЬ, МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОК ЛАЙ-НА! ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ!
Хрясь. Хрясь. Хрясь. Деревина розлітається на друзки. Голосний крик люті й задоволення. ТРЕМС. Усе ближче.
Він поплив через кімнату. Картини зірвані зі стін. Програвач
(?мамин програвач?)
перевернутий, лежить на підлозі. Її платівки — Ґріґ, Ген-дель, «Бітлз», Арт Ґарфункель, Бах, Ліст — розкидані всюди. Зазубрені чорні шкалки, схожі на шматки пирога. Із сусідньої кімнати, ванної, сніп світла — жорсткого, білого світла; і миготливим червоним вічком у глибині дзеркальця на дверцятах аптечки аюво: ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС...
— Ні, — прошептав він. — Ні, Тоні, будь ласка...
І звішена через білий край порцелянової ванни рука. М’яка, безвладна. Униз по пальцю — середньому пальцю — повільно стікає струмок крові, капає на підлогу; ніготь акуратний, доглянутий...
Ні, ні, ні, ні...
(ну будь ласка, Тоні, ти мене лякаєш)
ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС.
(перестань, Тоні, перестань)
Усе тане.
Стук у темряві голосніший, ще голосніший, віддається луною всюди, з усіх боків.
Тепер він у темному коридорі, зо страху втискається в синій килим, весь у буйних заростях чорних звивистих силуетів, — прислухається до все ближчого стукоту, і ось уже
Хтось — неясний силует — звертає за ріг і наближається до Денні хиткою ходою, від нього пахне кров’ю й загибеллю. В одній руці він погойдує дерев’яний молоток (ТРЕМС), описуючи нехороші дуги, вбиваючи його в стіни, розриваючи шовковисті шпалери й вибиваючи примарні хмарини вапняного пилу:
— ВИХОДЬ, ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ! ЯК СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК!
Силует наближається, від нього різко пахне чимось кисло-солодким, він величезний; молоток зі злісним свистом розсікає повітря, а потім урізається в стіну, так, що вилітає хмара пилу — при вдиху виявляється, яка вона суха й колюча, — і лунає глухе голосне «бумм!». Малюсінькі червоні вічка горять у темряві. Чудовисько йде за ним, воно виявило його, затиснуло тут спиною до голої стіни. А люк на стелі на замку.
Темрява. Відчуття, начебто він пливе.
— Тоні, будь ласка, забери мене назад, будь ласка...
І він повернувся, він, весь у поту, знову сидів на крайці тротуару Арапаго-стріт, і змокла сорочка прилипла до спини. У вухах ще стояв глухий стукіт, і пахло сечею, його влас-ною: нажаханий, він обмочив штани. Перед очима стояла безвладна рука, що звісилася з ванни; кров, що збігає долілиць по середньому пальцю, і те незрозуміле слово, значно страшніше від будь-якого іншого: ТРЕМС.
І ось — сонячне світло. Усе реальне. Крім Тоні, що стояв на розі за шість будинків, перетворившись на цятку, голос його був тихий, тонкий і приємний.
— Обережніше, доко...
Мить — і Тоні зник, а з-за рогу зринув татів старенький «жук», торохтячи проїхав по вулиці, викидаючи хмари синього диму. Денні повільно схопився на ноги з тротуару, розмахуючи руками, пританцьовуючи з ноги на ногу, волаючи: «Тату! Агов, тату! Агов! Привіт!»
Тато завів «фольксваґен» на тротуар, вимкнув мотор і відчинив дверцята. Денні побіг до нього — і застиг на місці, витріщивши очі. Душа хлопчика упала в п’яти, він закам’янів. Поряд із татом на передньому сидінні лежав молоток з короткою ручкою, до покритої запеченою кров’ю голівки прилипло волосся.
У наступну хвилину на цьому місці опинилася сумка з продуктами.
— Денні... доко, з тобою все гаразд?
— Угу. Усе о’кей. — Він підійшов до тата й зарився обличчям в оброблену овечою шкірою варену куртку, міцно обхопивши його. Джек обійняв малого у відповідь, трохи дивуючись.
— Агов, доко, не сиди стільки на сонце. Ти весь пітний, з тебе аж капає.
— Здається, я трохи поспав. Тату, я люблю тебе. Я чекав.
— Я теж люблю тебе, Дене. Ось, привіз вам дещо. Як гадаєш, ти вже досить великий, щоб віднести це нагору?
— Звісно!
— Торренс-менший, найдужча людина у світі, — сказав Джек, скуйовдивши йому волосся. — Хобі якого — засинати на розі вулиць.
Потім вони пішли до дверей, а мама вже зійшла на ґанок, щоб зустріти їх, і Денні став на другу сходинку й дивився, як вони цілуються. Вони були раді бачити одне одного. Вони випромінювали любов — як випромінювали її хлопець із дівчиною, що пройшли по вулиці, тримаючись за руки. Денні зрадів.
Сумка з продуктами, всього лише сумка з їжею, яку він тримав в оберемку, захрумтіла. Усе було гаразд. Тато вдома. Мама його любить. Нічого поганого. І крім того, не все, що Тоні показує, неодмінно збувається.
Але в серці Денні оселився страх, глибокий, льодовий, він гніздився навколо серця й того незрозумілого слова, яке хлопчик побачив у дзеркалі свого духу.
5. Телефонна будка
Припаркувавши «фольксваґен» перед універмагом «Тейбл-Меса», Джек заглушив мотор. Він знову задумався, чи не варто з’їздити й поміняти бензонасос, і знову сказав собі, що на це нема грошей. Якщо автомобільчик допрацює до листопада, можна буде з усіма почестями відправити його на спочинок. До листопада тут, уторах, буде стільки снігу, що «жук» потоне весь... а може, потонуть і три «жуки», поставлені один на одного.
— Я хочу, щоб ти залишився в машині, доко. А я принесу тобі цукерку..
— А чому мені не можна з тобою?
— Мені треба зателефонувати в особистій справі.
— Тому ти не зателефонував з дому?
— Ага.
Незважаючи на їхні куці фінанси, Венді наполягла на тому, щоб телефон був. Вона доводила, що з маленькою дитиною — особливо з таким малям, як Денні, який іноді непритомніє — не можна дозволити собі не мати телефону. Тому Джек розщедрився на тридцять доларів за установку апарата — уже кепсько — і на дев’яносто за страховку, що завдало по бюджету справді відчутного удару. Але дотепер телефон мовчав як риба, не рахуючи двох разів, коли помилялися номером.
— Тату, а можна мені «Бебі Рут»?
— Можна. Сиди спокійно і не балуйся з перемиканням передач. Добре?
— Добре. Я мапи подивлюся.
— Дивись.
Джек виліз із машини, а Денні відкрив бардачок «жука» і дістав п’ять порваних мап розташування бензоколонок: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінґ і Нью-Мексико. Він полюбляв дорожні мапи, полюбляв водити пальцем уздовж трас. На думку Денні, у переїзді на Захід найкращим були нові мапи.
Джек сходив до аптечного прилавка, купив Денні цукерку, а собі газету й екземпляр жовтневого «Письменницького дайджесту». Давши дівчині п’ятірку, він попросив здачу четвертаками. Затисши срібло в руці, пішов до телефонної будки, що стояла біля автомата з виготовлення ключів, і протиснувся всередину. Звідси крізь троє скелець було видно Денні, що сидів усередині «жука». Голова хлопчика чемно схилилася над мапами. Джек відчув приплив любові до хлопчика, що межувала з розпачем, і від цього на обличчі застиг похмурий вираз.
Він думавгщо висловити Елу обов’язкову подяку можна і з дому — зрозуміло, він не збирався говорити те, що могло* викликати у Венді заперечення. Але гордість Джека сказала: ні. Тепер він майже завжди прислухався до того, що підказувала йому гордість, адже крім дружини із сином, шестиста доларів на поточному рахунку й старенького «фольксваґена» 68 року в нього залишилася тільки гордість. Та й рахунок був об’єднаним. Рік тому він викладав англійську в одній із найкращих приватних шкіл Нової Англії. І друзі там були — щоправда, не зовсім такі, з якими Джек знався до того, як покинув пити, але посміятися було з ким; були приятелі — колеги по факультету, які захоплювалися тим, як хвацько він працює з класом, і його пристрастю до письменницького ремесла. Шість місяців тому все було дуже добре. Раптом виявилося, що кожні два тижні від платні залишається достатньо грошей, щоб почати робити невеликі заощадження. У дні, коли Джек пив, жодного разу не вдавалося відкласти ні копійки, хоча випивку майже завжди ставив Ел Шоклі. Джек із Венді почали обережно прикидати, чи не пошукати будинок і чи не виплатити приблизно за рік перший внесок. Ферма в селі. Шість або вісім років на те, щоб повністю її обновити — чорт забирай, вони були молоді, у них був час.
Потім він не стримався.
Джордж Гетфілд.
Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, усе разом нагадувало одну зі сцен його власної п’єси: на стінах — старі портрети колишніх директорів Стовінґтона, гравюри із зображенням школи, якою вона була в 1879 році, коли її щойно побудували, і в 1895-му, коли гроші Вандербільда дозволили спорудити закритий манеж — він досі стояв на захід від футбольного поля, присадкуватий, неосяжний, вкритий плющем. Квітневий плющ шелестів за відкритим вікном у Кроммерта, з радіатора чувся шум парового опалення, що навівав дрімоту. Джек згадав, що думав тоді: «Це не на сцені. Це по-справжньому. Моє життя. Як можна було пустити його котові під хвіст?»
— Джеку, справа серйозна. Дуже серйозна. Рада попросила мене повідомити вас що вони вирішили.
Рада бажала, щоб Джек покинув посаду, і Джек пішов їм назустріч. За інших обставин термін його перебування на ній закінчився б у червні цього року.