Стивен Кинг – Сяйво (страница 9)

Після бесіди в кабінеті Кроммерта почалася найтемніша, найстрашніша ніч у житті Джека. Бажання, потреба напитися ніколи ще не було настільки сильною. Руки тремтіли. Він снував, натикаючись на предмети, перевертаючи їх. А ще його не полишало бажання зірвати все на Венді й Денні. Його норов був подібний до лютого звіра на прогнилій прив’язі. Злякавшись, як би не вдарити їх, Джек утік з дому. Скінчилося все біля входу в бар. Від того, щоб зайти всередину, Джека утримало лише одне: він розумів, що зробить це — і Венді нарешті піде, і Денні забере з собою. Він же після цього перетвориться на мерця.

Замість того щоб зайти в бар, де темні силуети смакували чяпої забуття, він вирушив додому до Ела Шоклі.

Рада проголосувала: шість — проти, один — за. Цим одним і був Ел.

Зараз Джек набрав номер оператора, і та повідомила, що за один долар вісімдесят центів можна на три хвилини зв’язатися з Елом. «Час, дитинко, штука відносна», — подумав він і кинув в автомат вісім четвертаків. Поки його виклик прибирався на схід, чулися то високі, то низькі електронні гудки.

Батьком Ела Шоклі був Артур Лонґлі Шоклі, сталевий барон. Своєму єдиному синові, Елберту, він залишив статок і величезну кількість найрізноманітніших капіталовкладень

і директорських посад у різних радах. У тому числі — і в Раді директорів Стовінґтонської підготовчої академії, улюбленого об’єкту доброчинності старого. І Артур, і Елберт Шоклі були її колишніми вихованцями, до того ж Ел жив у Бар-рі, достатньо близько, щоб особисто виявляти цікавість до шкільних справ. Кілька років Ел працював у Стовінґтонській школі тренером з тенісу.

Джек подружився з Елом найбільш природним і неви-падковим чином: на всіх факультетських і шкільних вечірках, яких обидва не цуралися, вони незмінно виявлялися найбільш п’яними. Шоклі розлучився з дружиною, та й сі-мейнежиття Джека повільно зводилося на пси, хоча він усе ще любив Венді й не раз щиро обіцяв змінитися заради неї й малюка Денні.

Багато разів після викладацької вечірки вони «водили козу», перебираючись із бару в бар, поки ті не закривались, а потім зупинялися біля якої-небудь сімейної крамнички, щоб купити ящик пива, а тоді випити його, зупинивши авто наприкінці якої-небудь об’їзної дороги. Бувало, Джек спотикаючись ввалювався в будиночок, який винаймав, уже тоді, коли ранкова зоря вже розливалася по небу, — і виявляв, що Венді з малям сплять на кушетці, Денні — завжди біля спинки, сунувши Венді під підборіддя малюсінький кулачок. Він дивився на них, і відраза до себе підкочувала до горла гіркою хвилею, пересилюючи навіть смак пива, сигарет і мартіні — «марсіян», як називав їх Ел. У такі хвилини думки Джека цілком розумно й тверезо правили про пістолет, мотузку або бритву.

Якщо п’янка припадала на вечір вихідного, він години зо три спав, а тоді вставав, одягався, ковтав чотири таблетки ек-седрину й, не протверезівши, йшов на дев’яту давати уроки американської поезії. Привіт, хлопці, сьогодні Червонооке Диво розповість вам, як під час великої пожежі Лонґфелло втратив дружину.

«Я не вірив, що я алкоголік», — подумав Джек, чуючи, як задзвонив телефон Ела Шоклі. Пропущені уроки або уроки, на яких від неголеного Джека усе ще несло нічними «марсія-нами». Тільки не я — я ж можу кинути в будь-який момент. Ночі, які вони з Венді провели в різних ліжках. Ні, зі мною все гаразд. Пом’яте крило авта. Звичайно, можу вести машину. Сльози, які Венді щоразу проливала у ванній. Обережні погляди колег на будь-якій вечірці, де подавали спиртне, навіть якщо це було вино. Помалу приходило розуміння того, що про нього говорять. Розуміння, що з його «ундервуду» виходять лише майже порожні аркуші, які одразу ж відправляються, зім’яті, в корзину для сміття. Колись він був знахідкою для Стовінґтону — цілком імовірно, перспективний американський письменник, і безперечно — людина, достатньо кваліфікована для викладання такого таємничого предмету, як письменницька майстерність. Він уже опублікував дві дюжини оповідань. Він працював над п’єсою й сподівався, що в якомусь далекому закутку свідомості, можливо, визріє роман. Але зараз Джек нічого не писав, а викладацька діяльність стала дивною й безладною.

Закінчилося все це якось увечері — не минуло й місяця після того, як Джек зламав синові руку. Ось і кінець сімейного життя, здавалося йому. Венді залишалося лише зібратися з силами... він знав, що якби її мати не була такою стервоз-ною, автобус відвіз би Венді назад у Нью-Гемпшир, щойно Денні зміг би подорожувати. Зі шлюбом було б покінчено.

Тоді, на початку першої, Джек із Елом в’їжджали в Барр по дорозі № 31. За кермом «яґуара» був Ел, він заледве вписувався в повороти, іноді перетинаючи подвійну жовту лінію. Обидва були п’янезні, тієї ночі «марсіяни» приземлилися, повні сил. Останній вигин дороги перед мостом вони проїхали на швидкості сімдесят миль, і там виявився дитячий велосипед; потім — різкий, болісний, пронизливий писк гуми на шинах «ягуара». Джек пам'ятає, як невиразно побачив схоже на круглий білий місяць обличчя Ела над кермом. На швидкості сорок миль на годину вони із брязкотом і тріском врізались у велосипед, і той погнутим, покрученим птахом злетів у повітря, ударив кермом у вітрове скло й одразу знову опинився в повітрі, а перед виряченими очима Джека залишилося поцятковане зірочками тріщин скло. Трохи пізніше почувся останній страшний удар, це велосипед вдарився об дорогу позаду них. Шини по чомусь пройшлися, воно глухо стукнулось об днище. «Яґуар» розвернуло поперек дороги.. Ел усе ще кермував, і звідкись іздалеку до Джека долинув слабкий власний голос: «Господи, Еле. Ми його переїхали. Я відчув».

Телефон продовжувавьдзвонити просто у вухо. Нумо, Еле. Зупини. Я із цим розберуся.

Ел зупинив димуюче авто за якихось три фути від опори мосту. Дві шини «яґуара» були спущені. Підгоріла гума залишила стотридцятифутовий зиґзаґоподібний слід на асфальті. Переглянувшись, вони кинулися назад, у холодну пітьму.

Від велосипеда не лишилося нічого. Одне колесо відвалилося, і, оглянувшись через плече, Джек побачив, що воно лежить посеред дороги, наїжившись півдюжиною схожих на струни рояля спиць. Запинаючись, Ел мовив: «По-моєму, на нього ми й наїхали, Джекі».

— Де ж тоді дитина?

— Ти бачив дитину?

Джек насупився. Усе відбулося жахливо швидко. Вони вискочили з-за рогу. У світлі фар «яґуара» невиразно побачили велосипед. Ел щось закричав. Вони налетіли на нього й довго сковзали юзом.

Вони перенесли велосипед на узбіччя. Ел повернувся до «яґуара» і ввімкнув усі чотири фари. Відтак дві години вони обшукували дорогу, користуючись потужним чотирикамерним ліхтариком. Нічого. Незважаючи на пізній час, мимо «яґуара, що сів на мілину» і двох чоловіків з ліхтарем проїхало кілька машин. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек вирішив, що з дивної примхи доля вирішила дати їм обом останній шанс, не підпустила туди поліцію і втримала всіх проїжджаючих від того, щоб зупинитися.

Очверть на третю вони повернулися до «яґуара»; тверезі, але ослаблі до нудоти.

— Що ж цей велик робив посеред дороги, якщо на ньому ніхто не їхав? — вимогливо запитав Ел. — Він же не на узбіччі лежав, а якраз посередині дороги, хай йому чорт!

Джек зумів лише похитати головою.

— Ваш абонент не відповідає, — сказала оператор. — Хочете, щоб я продовжувала викликати?

— Ще кілька дзвінків, операторе. Можна?

— Так, сер, — відгукнувся сповнений усвідомлення своїх обов’язків голос.

Нумо, Еле!

Ел перейшов через міст до найближчої телефонної будки, зателефонував приятелеві-холостякові й сказав, що якщо той візьме з гаража зимові шини для «яґуара» і привезе їх на 31-е шосе до мосту за Барром, то отримає п’ятдесят доларів. Приятель приїхав за двадцять хвилин, одягнений у джинси й піжамну куртку. Він оглянув місце події.

— Прикінчили кого-небудь? — запитав він.

Ел уже піднімав домкратом задню частину машини, а Джек відгвинчував гайки.

— На щастя, ні, — сказав Ел.

— Добре, та однаково мені краще вертатися. Заплатиш завтра.

— Чудово, — сказав Ел, не піднімаючи очей.

Удвох вони без п]*Ьблем змінили шини й разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел завів «яґуар» у гараж і вимкнув мотор.

У темряві й тиші він сказав:

— Я зав’язую, Джекі. Досить, приїхали. Сьогодні я вбив свого останнього «марсіянина».

І тепер, потіючи в телефонній кабіні, Джек раптом подумав, що ніколи не сумнівався — Ел здатен довести справу до кінця.

Додому вінтоді доїхав на своєму «фольксваґені», увімкнув радіо, де, немов охороняючи досвітній дім, якась група все повторювала:

Будь що буде, так і зроби... Тобі ж хочеться... Будь що буде, так і зроби. Тобі ж хочеться...

Неважливо, чи голосно пролунав пронизливий вереск шин і удар* Варто було заплющити очі — і Джек бачив те єдине зім’яте колесо, поламані спиці стирчали в небо.

Коли він увійшов у дім, Венді спала на дивані. Він заглянув у кімнату до Денні, малий лежав на спині у своєму ліжечку, поринувши у глибокий сон, рука усе ще була в гіпсі. У м’якому світлі ліхтарів, що просочувався з вулиці, Джек бачив рядки на білому вапні — там, де на гіпсі розписалися лікарі й медсестри.

Це нещасний випадок. Він упав зі сходів.

(ах ти ж підлий брехун)