Стивен Кинг – Сяйво (страница 6)

— Що ж сталося?

— Коронер графства казав: після всього, що дамочка вицмулила, вона ковтнула ще мало не тридцять піґулок для сну. Наступного дня з’явився її чоловік — юрист, велика шишка з Нью-Йорка. Ну й задав же він перцю старому Уллману, чортам у пеклі гаряче стало! «Порушимо справу таку, та порушимо справу сяку, та коли все скінчиться, вам і пари чистої білизни не знайти», ну і все в тому ж дусі. Але Уллман, паскуда, теж не дурень. Уллман його вгамував. Запитав, напевно, цю шишку, чи припаде йому по смаку, якщо про його дружину надрукують усі нью-йоркські газети: «Дружина відомого нью-йоркського пя-пя знайдена мертвою з повним пузом снотворних таблеток»_У після того як погралася в кішки-мишки з пацаном, який їй в онуки годиться.

«Порш» лягаві знайшли за нічною закусочною в Лайонсі, а Уллман на декого нажав, щоб його віддали цьому юристові. Потім вони вдвох налягли на старого Арчі Готона, коронера графства, і змусили поміняти вердикт на «смерть від нещасного випадку». Серцевий напад. Тепер старий Арчі катається в «крайслері». Я його не виню. Дають — бери, б’ють — тікай, особливо якщо з роками починаєш облаштовуватися.

З’явилася хусточка. Трубний звук. Швидкий погляд. І — геть з очей.

— І що ж далі? Десь за тиждень ця тупа курва, покоївка, Делорес Вікері її звуть, прибирає в номері, де жила та парочка, починає репетувати, начебто її ріжуть, і непритомніє. Прочумилася вона й каже: бачила у ванній голу бабу. «А обличчя все багряне, роздуте — та ще й посміхалася». Уллман одразу ж вигнав її з роботи, тицьнув платню за два тижні й велів забиратися геть з очей. Я підрахував, що відтоді, як мій дід відкрив цей готель у 1910 році, отут людей сорок—п’ятдесят померло.

Він проникливо глянув на Джека.

— Знаєте, як вони здебільшого йдуть на той світ? Від серцевого нападу або удару, коли трахають свою бабу. Таких старих дурнів, що хочуть гульнути під завісу, на курортах достобіса. Забиваються сюди, у гори, щоб уявити, начебто їм знову двадцять. Буває, трапляється іноді неприємність, однак не всім хлопцям, які управляли нашим готелем, вдавалося приховати це від газетярів так само вправно, як Уллману. Так що славу собі «Оверлук» заробив неабияку. І щоб я здох, якщо в хрінового «Білтмора» у Нью-Йорку, коли розпитати правильних людей, не виявиться така ж слава.

— Але ж привидів тут немає?

— Містере Торренсе, я тут пропрацював усе своє життя. Я грався тут пацаном — не старшим від вашого синочка з тієї фотки, що ви мені показували. Але дотепер привидів ще не бачив. Хочете, ходімо зі мною нагору, покажу вам сарай.

— Чудово.

Коли Ватсон потягнувся, щоб вимкнути світло, Джек сказав:

— Ось чого тут повно, так це паперів.

— А, це так. Схоже, збиралися вони тут тисячу років. Газети, старі рахунки й фактури, ще бозна—що. Мій тато, коли тут була стара грубка, прекрасно давав цьому лад, але тепер ніхто цим не займається. Доведеться мені коли-небудь найняти хлопця, щоб він відволік усе це вниз, у Сайдвіндер, і спалив. Якщо Уллман візьме витрати на себе. Гадаю, якщо гаркнути як слід: «Пацюк!», він це зробить.

— То тут є пацюки?

— Ага, по-моєму, кілька штук є. Там у мене й пастки на пацюків, і отрута, то містер Уллман хоче, щоб ви це розіпхали по горищу й тут, унизу. Доглядайте за своїм малим пильно, містере Торренсе, навряд чи вам хочеться, щоби з ним що-небудь сталося.

— Ні, звісно ж, ні.

Від Ватсона порада сприймалась як належне. Вони пішли до сходів і там на хвильку затрималися, поки Ватсон укотре сякався.

— Там є всі потрібні інструменти й деякі непотрібні. І ще в сараї черепиця. Уллман казав вам про це?

— Так, він хоче, щоб я перекрив частину даху в західному крилі.

— Жирний виродок вичавить із вас на халяву все, що можна, а навесні буде нити й скиглити, що й половини роботи не зроблено так, як треба. Якось я йому просто в пику кажу, я кажу...

Поки вони піднімалися сходами, слова Ватсона поступово затихали, зливаючись у заколисуюче монотонне дзижчання. Оглянувшись через плече на непроникну пітьму, що пахла цвіллю, Джек Торренс подумав: якщо і є на світі місце, де повинні водитися привиди, то це воно. Він подумав про Ґрейді, якого відрізав тут від світу м’який, невблаганний сніг, про Ґрейді, який потихеньку божеволів, поки не вчинив своє звірство.

«Кричали вони чи ні? — задумався Джек. — Бідолаха Ґрейді, це ж непросто — щодня відчувати, як це підступає, і зрозуміти нарешті — для тебе весна ніколи не настане. Йому не слід було жити тут. І слід було стримуватися».

Коли Джек виходив слідом за Ватсоном за двері, останні слова луною повернулися до нього з різким тріском, немов зламався олівцевий грифель — поганий знак. Господи, Джек міг напитися. Тисячу разів напитися.

4. Країна тіней

О чверть на п’яту Денні здався й пішов нагору по молоко й печиво. Поїв, визираючи у вікно, тоді піщрв поцілувати маму, що прилягла. Вона запропонувала посидіти вдома, подивитися «Сезам-стріт» — так час мине швидше — але він рішуче похитав головою й повернувся на своє місце на крайці тротуару.

Була вже п’ята, і хоча годинника Денні не мав (до того ж він однаково не вмів ще як слід визначати, котра година), та бачив, що тіні видовжилися, а денне світло набуло золотавого відтінку.

Крутячи в руках планер, він наспівував собі під ніс: «Лу, біжи до мене швидше... Пан пішов ледь стало видко, і хоч я не переймаюсь... Лу, біжи до мене швидше...»

Цю пісеньку врни все разом співали в дитячому садку «Джек-і-Джилл» у Стовінґтоні. Тут він не ходив у дитячий садок, тому що татові це зараз було не по кишені. Денні знав, що батько з матір’ю стривожені цим, хвилюються, що він стає все самотнішим (а ще дужче тим — правда, про це не йшлося навіть між ними, — що в цьому Денні винуватить їх), але насправді йому не хотілося ^нову ходити в «Джек-і-Джилл». Це для малят. Денні ще не був великим хлопцем, але й малюком уже не був. Великі хлопці ходили в справжню школу, і їм давали гарячий ленч. Перший клас. Наступного року. А цього року він був кимось середнім між малюком і справжнім хлопцем. Нічого страшного. Він справді сумував за Скоттом та Енді (більше за Скоттом), але однаково нічого страшного. Чекати, що буде далі, краще самому.

Щодо батьків він розумів багато чого і знав, що частенько їм це не до вподоби, і не раз вони просто відмовлялися в це вірити. Але одного чудового дня повірити доведеться. Денні задовольнявся очікуванням.

Погано, звичайно, що вони не вміли вірити йому більше — особливо в таких випадках, як зараз. Мама лежала вдома на ліжку, мало не плачучи, — так вона тривожилася за тата. Деякі її тривоги були занадто дорослими, щоб Денні міг їх зрозуміти, — щось невиразне, що має стосунок до безпеки, татового уявлення про себе; почуття провини, гніву, страху перед тим, що з ними буде, — але зараз маму найперше переймали дві речі: чи не потрапив тато в горах в аварію (бо ного ж він не подзвонив?) і чи не вирішив він Погано Вчинити. Відтоді як Скотті Ааронсон, на півроку старший, усе пояснив Денні, той чудово розумів, що таке Погано Вчинити. Скотті був у курсі, тому що його тато теж Погано Вчиняв. Якось, розповідав Скотті, тато стукнув маму просто в око і збив з ніг. Зрештою через Погані Вчинки тато й мама Скотті РОЗЛУЧИЛИСЯ, і коли, Денні познайомився зі Скотті, той жив уже тільки з мамою, а з татом бачився по вихідних. РОЗЛУЧЕННЯ стало головним кошмаром у житті Денні, це слово завжди виникало в нього в голові як напис, виведений червоними буквами, які кишіли шиплячими отрутними зміями. РОЗЛУЧЕНІ батьки більше не живуть разом. Вони тягнуть гуму в суді (перетягають канат? розтягують еспандер? Денні не знав точно, чи йдеться про одне з цих занять, чи мова йде про щось інше; у Стовінґтоні мама з татом, бувало, не цуралися ні одного, ні іншого, і для себе він вирішив, що можливий будь-який варіант), і тобі доводиться піти з кимось одним, другого ти практично перестаєш бачити, а той, з яким ти залишився, може, якщо йому приспічить, вийти заміж чи оженитися з кимось, кого ти навіть не знаєш. Найжахливішим у РОЗЛУЧЕННІ було те, що це слово — чи поняття, чи щось інше у сприйнятті Денні — зринало в головах його власних батьків, він відчував це; іноді — неуважне й відносно далеке, іноді — виразне, все що застує й лякає, як грозова хмара. Так було після того, як тато покарав Денні за те, що той порозкидав папери в його кабінеті, і лікареві довелося помістити руку хлопчика в гіпс. Спогад про це вже майже стерся, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ були виразні й наганяли жах. Водночас ці думки переймали й маму, і він жив у постійному страху, що вона, висмикнувши Те Слово зі своєї голови, вимовить його і зробить РОЗЛУЧЕННЯ реальністю. РОЗЛУЧЕННЯ. Думка про нього постійно сиділа в їхній підсвідомості — одна з небагатьох, які він завжди вмів уловити, мов акорди простенької мелодії. Але, як і акорд, центральна думка становила лише основу для більш складних думок — думок, які Денні поки що не міг навіть почати переосмислювати по-своєму. Вони приходили до нього просто барвами й настроями. Центром маминих думок про РОЗЛУЧЕННЯ було те, що тато зробив з його рукою, і ще те, що сталося в Стовінґтоні, коли тато втратив роботу. Той хлопець. Той Джордж Гетфілд, який страшенно розлютився на тата й продірявив шини їхнього «жука». Татові думки про РОЗЛУЧЕННЯ були складніші, темно-лілової барви і пронизані чорними-пречорними страшними жилками. Здається, тато думав, що їм буде краще, якщо він піде. Що зникне біль. Татові було боляче майже увесь час, найперше через Поганий Учинок. Постійне нестерпне бажання тата піти невідь куди, дивитися кольоровий телевізор, їсти з миски арахіс і Погано Чинити доти, поки розум не вгомониться й не дасть йому спокій, Денні вдавалося вловити теж майже завжди.