Стивен Кинг – Сяйво (страница 5)

Погляньте сюди. Тягнеш за ці колечка — відкриваються й закриваються труби. Я все вам позначив. Із синіми бірка-ми — номери у східному крилі. Червоні бірки — серединка. Жовті — західне крило. Зберетеся протопити в західному крилі, не забудьте, що якраз воно погоду й ловить. Як задме, кімнати робляться холодними, точнісінько тобі фригідна баба, у якої все нутро льодом забите. У ті дні, коли топиш у західному крилі, можна нагнати тиск до вісімдесяти. Я б так і зробив.

— Термостати нагорі... — почав Джек.

Ватсон несамовито захитав головою, так, що волосся застрибало, мов пружини.

— Вони не приєднані. Так, показуха. Ці типи з Каліфорнії гадають, що коли в їхній траханій спальні пальму не виростиш, то це непорядок. Тепло піднімається звідси, знизу. Але за тиском дивитися все ж доводиться. Бачите, повзе?

Він постукав по основній шкалі. Поки Ватсон вів свій монолог, стрілка доповзла зі ста футів на квадратний дюйм до ста двох. Джек раптом відчув, що по спині швидко пробігли мурашки, й подумав: Гусак пройшовся по моїй могилі. Тут Ватсон крутонув колесо, скидаючи тиск. Почулося голосне шипіння, й стрілка повернулася на дев’яносто один. Ватсон закрутив вентиль до упору, й шипіння знехотя стихло.

— Повзе, — сказав Ватсон. — А сказати цьому жирному дятлові, Уллману, так він подістає конторські книги й цілих три години буде бідкатися, що аж до 1982 року новий котел йому не по кишені. Кажу вам, коли-небудь усе тут злетить у повітря, і одна в мене надія — що ракету поведе цей жирний вилупок. Господи, хотів би я бути таким же милосердним, як моя мати. Вона в кожному вміла знайти хороше. А я злющий, як змій, оперезаний лишаєм. Не може людина нічого вдіяти зі своєю натурою, хай йому грець.

Тепер запам’ятайте ось що: сюди треба спускатися двічі: удень і раз увечері, перш ніж лягати. Доводиться перевіряти тиск. Забудеш — а вонк поповзе, поповзе й цілком можливо, що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці. А трішечки скинеш — і все, ніяких турбот.

— Верхня межа в нього?..

— Ну, вважається, що двісті п’ятдесят, але тепер котел рвоне значно раніше. Коли ця стрілка д!:\де до ста вісімдесяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч.

— Автоматичного відключення немає?

— Hi-і. Коли його робили, це ще не було потрібно. Нині федеральний уряд скрізь пхає свого носа, га? ФБР розкриває пошту, ЦРУ жучки саджає в срані телефони... бачили, що сталося з цим... Ніксоном? Жалюгідне було видовище, чи не так?

Але коли просто ходити сюди регулярно й перевіряти тиск, усе буде якнайкраще. І не забудьте перемикати труби так, як він хоче. Більше сорока п’яти в жодному номері не буде... хіба що зима видасться дуже тепла. А у своїй квартирі паліть, скільки влізе.

— Як щодо водопроводу?

— О’кей, я саме до цього підходжу. Сюди, он, під арку.

Вони пройшли в довге прямокутне приміщення, що,

здавалося, тягнеться на милі. Ватсон потягнув за шнур, і єдина сімдесятип’ятиватна лампочка залила блідим кохким світлом простір, де вони стояли. Просто перед ними було дно шахти ліфта, до блоків двадцяти футів у діаметрі й масивного, обліпленого брудом мотора спускалися дроти в замасленій ізоляції. Скрізь були папери — стопками, зв’язані в пачки, складені в коробки. Деякі картонки були підписані: «Документи», «Рахунки» або «Квитанції — не викидати/». їдко пахло цвіллю. Частина коробок розвалилася, на підлогу висипалися пожовклі листки, яким, мабуть, було років

зо двадцять. Джек зачаровано оглянувся — тут, мабуть, перебувала вся історія «Оверлука», похована в гниючих коробках.

— Не ліфт, а сука, тільки й знає, що ламається, — сказав Ватсон, тицьнувши в нього пальцем. — Я знаю: щоб тримати ремонтника подалі від цієї сволоти, Уллман годує держінспектора з ліфтів розкішними обідами. Гаразд, тут у вас — центральний вузол водопроводу. — Гублячись із виду в мороку, перед ними були п’ять великих труб, кожна обгор-нена ізоляцією, перехопленою сталевими обручами.

Ватсон показав на затягнуту павутиною полицю поруч із шахтою. Там валялося кілька брудних ганчірок і блокнот із відривними листками.

— Он схема водопроводу, — сказав він. — Гадаю, з про-тічками проблем не буде — їх ніколи не було, але труби ні-ні та й промерзають. Єдине, як можна цьому запобігти, — уночі трохи послабити крани, але їх у цьому сраному місці сотні чотири. Якби рахунок за воду втрапив на очі цьому жирному гомику, що сидить нагорі, він би так розкричався, що аж^у Денвері почули б. Що, не так?

— Я б сказав, напрочуд тонкий аналіз.

Ватсон захоплено глянув на Джека.

— Гей, приятелю, ви, здається, і справді з освічених. Розмовляєте як по-писаному. Я таке діло поважаю, коли чоловік не цей... не голубий... А їх достобіса. Знаєте, хто кілька років тому збунтував студентів? Підараси, ось хто. Вони розча-

2 “Сяйво” 33 рувалися, й-довелося їм піти на розрив. Вони це називають «вилізти із прикомірка». До чого ми так докотимося, курва, я вже й не знаю. Так от, коли вода замерзне, швидше за все, замерзне вона в цій шахті. Немає обігріву, зрозуміло? На цей випадок тут є ось що, — він поліз у зламаний ящик і дістав маленький газовий пальник.

— Як знайдете лід, то просто відмотайте ізоляцію і грійте. Зрозуміло?

— Так. Але якщо труба змерзне вище від центрального вузла комунікацій?

— Коли працювати як слід і топити, такого не може статися. Однаково, до інших труб не дістанеться. Та гаразд, чого через це переживати. Усе буде нормально. Але ж і хріново тут унизу! Повно павутини. У мене від неї аж мороз по шкірі, зараза.

— Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив усю родину, а тоді себе.

— А, той хлопець, Ґрейді. Я, як побачив, одразу зрозумів — ненадійна людина, посміхався увесь час, наче кіт, що сметану злизав. Вони тоді лише починали, а цей жирний мудак Уллман і Бостонського душителя найняв би, якби той погодився працювати за копійки. Лісничий з національного парку їх знайшов, телефон-бо не працював. У західному крилі нагорі вони були, на четвертому поверсі, геть закаменіли. Дівчаток дуже жаль. Шість і вісім. Кмітливі, наче хлопчаки-розсильні. Ото, чорт забирай, була біда! Коли сезон закінчується, Уллман управляє якимось паскудненьким дешевим курортом у Флориді, то він — літаком у Денвер і найняв сани, щоб дістатися сюди із Сайдвіндера, бо дороги були перекриті... сани, можете собі уявити? Він собі пупок надірвав, тільки б справа не потрапила в газети. Правду кажучи, він із цим чудово впорався. Була заміточка в «Денвер Пост», ну і, звичайно, та смердюча газетка, яку видають в Ес-тес-Парк, вкусила. Але й тільки. Чудово, якщо врахувати, що за репутація в цього місця. Я так і чекав, що який-небудь ре-портерик розкопає все заново і просто втисне Ґрейді туди ж, щоб виправдатися, навіщо він копався в старих скандалах.

— У яких скандалах?

Ватсон знизав плечима.

— У кожному великому готелі бувають скандали, — сказав він. — І привиди в кожному великому готелі є. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають, їдуть... Ні-ні, та й хто-не-будь дасть дуба в номері — серцевий приступ або удар, або ще щось таке. Готелі сповнені забобонів. Жодних тринадцятих поверхів і тринадцятих номерів, жодних дзеркал на вхідних дверях і тому подібне. Та навіть у минулому липні одна пані померла тут, у нас. Довелося Уллману цим зайнятися, і, будьте певні, він упорався. За це йому й платять двадцять дві штуки в сезон, і, хоч я терпіти не можу цього поганця, слід визнати, він своє відпрацьовує. Дехто приїжджає просто проблюва-тися і наймає хлопця на кшталт Уллмана прибирати за собою. Так і тут. Хоч би й та пані — шістдесят траханих років, моя ровесниця! — а патли фарбовані начервоно, як ліхтар над борделем, цицьки висять до пупа, бо ж ніякого ліфчика в неї немає, вени на ногах здоровенні, точнісінько тобі мапа з атласу доріг, брильянти і на шиї, і на руках, і у вухах бовта-ються. І притягла вона з собою парубійка років сімнадцяти, не більше, патли аж до сраки, а ширінка випирає, начебто він туди коміксів напхав. Ну, пробули вони тут тиждень, може, днів десять, і щодня одна й та ж розминка: вона з п’ятої до сьомої в барі «Колорадо» смокче солодкий джин із водою й мускатом, і то так, начебто його завтра заборонять законом, а він попиває пляшку «Олімпії». Вона і жартує, і коники всякі викидає, — і щоразу, коли вона щось таке відмочить, хлопець скалить зуби, мавпа хрінова, ніби ця баба йому до кутів рота мотузочки поприв’язувала. Та минуло кілька днів, і завважуємо ми, що посміхатися йому все важче й важче, і бозна про що йому доводилося думати, щоб перед сном у нього стояло. Ходили вони обідати — цін нормально, а її хитає, ясна річ, в дупу п’яна. А хлопець, коли його дамочка не дивиться, то вщипне офіціантку, то їй посміхнеться. Чорт, ми навіть сперечалися, скільки він ще витримає.

Ватсон знизав плечима.

— Потім сходить він якось увечері, годині так о десятій, униз і каже: «Дружина нездорова» — слід розуміти так, що знову нажерлася, як і щовечора, відколи вони тут були, — і він, мовляв, їде по таблетки від шлунка. І тікає в маленькому «порше», на якому вони разом приїхали. Більше ми його й не бачили. Наступного ранку вона сходить униз і намагається дути в ту ж дудку, ось лише що ближче до вечора, то блідніша вона. Містер Уллман — істинний дипломат — запитує: може, вона б хотіла, щоб він зателефонував фараонам, просто на той випадок, якщо хлопець потрапив у невелику аварію або ще щось. Вона накидається на нього, як кішка: «Hi-ні-ні, він класний водій, я не хвилююся, все нормально, до обіду він повернеться». І вдень, десь близько третьої, іде в «Колорадо». О десятій тридцять вона піднімається до себе в номер, і більше ми її живою не бачили.