Стивен Кинг – Сяйво (страница 19)

— Я поки що зовсім не можу читати, — відповів Денні, — лише кілька слів. Але за цю зиму тато збирається навчити мене. Тато вчив читати й писати у великій школі. В основному писати, але читати він теж уміє.

— Я хотів сказати: ти можеш зрозуміти, про що думає хтось інший?

Денні помізкував.

— Коли голосно, то можу, — нарешті сказав він. — Як Місіс Брент про штани. Або, як коли ми з мамою якось пішли у великий магазин купувати мені черевики, і там один великий хлопець дивився на приймачі й думав узяти один, а купувати не хотів. Потім він подумав: «А якщо піймають?» А потім: «Але мені так хочеться такий приймач». Потім він знову подумав, що раптом його піймають, йому від цього стало погано, і мені теж. Мама розмовляла з чоловіком, що продавав черевики, так що я пішов до того хлопця й сказав: «Хлопче, не бери це радіо. Іди». І він справді злякався, і швидко пішов.

Геллоран широко посміхнувся.

— Тримаю парі, так воно й було. А що ти ще можеш, Денні? Тільки думки й почуття чи ще щось?

Обережне:

— А ви можете ще щось?

— Іноді, — сказав Геллоран. — Не часто. Іноді... іноді мені бувають видіння. А в тебе бувають видіння, Денні?

— Іноді, — сказав Денні, — я бачу сни, коли не сплю. Після того як приходить Тоні. — Йому знову дуже схотілося сунути палець у рот. Про Тоні він ніколи нікому не розповідав — тільки татові з мамою. Він змусив руку з тим пальцем, який звичайно запихав у рот, лягти назад на коліна.

— Хто такий Тоні?

І раптом на Денні накотило одне з тих осяянь, які лякали його найбільше: немов перед очима швидко промайнула якась незрозуміла машина, що могла виявитися й нешкідливою, і смертельно небезпечною. Він був занадто малий, щоб розібратися. Він був занадто малий, щоб зрозуміти.

— У чому річ? — вигукнув він. — Ви розпитуєте мене, тому що хвилюєтеся, правда? Чому ви хвилюєтеся за мене? Чому ви хвилюєтеся за нас?

Геллоран поклав на плечі малому великі темні руки.

— Перестань, — сказав він. — Напевно, все нормально. А якщо і є щось... то у тебе в голові, Денні, ого-го яка штука. Така, що тобі до неї ще рости й рости, он як. Тому треба тримати хвіст морквиною.

— Але я не розуміюі — вибухнув Денні. — Я розумію, але не розуміюі Люди... люди відчувають усяке. А я відчуваю їх, але не розумію, що я відчуваю! — Він із нещасним виглядом уперся поглядом собі в коліна. — Я хотів би вміти читати. Іноді Тоні показує мені написи, а я їх ледве прочитую.

— Хто такий Тоні? — повторив Геллоран.

— Мама з татом називають його моїм «невидимим приятелем», — відповів Денні, ретельно відтворюючи слова. — Але він справжній. Принаймні я так думаю. Коли я насправді дуже стараюся що-небудь зрозуміти, він іноді приходить. І я начебто зомліваю, тільки... там бувають видіння, як ви кажете. — Він глянув на Геллорана й ковтнув слину. — Раніше завжди приємні. А тепер... не пам’ятаю, як називаються сни, коли лякаєшся й плачеш?

— Кошмари? — запитав Геллоран.

— Так. Правильно. Кошмари.

— Про цей готель? Про «Оверлук»?

Денні знову опустив очі до своєї руки зі «смоктальним» пальцем.

— Так, — прошептав він. Потім, дивлячись угору, в обличчя Геллорану, пронизливим голоском заговорив: — Але я не можу розповісти все це татові, і ви теж не можете! Йому довелося взятися за цю роботу, тому що дядько Ел не зміг знайти йому ніяку іншу, а татові треба закінчити п'єсу, а то він знову може почати Погано Чинити, а я знаю, що це таке, це значить — напиватися, ось що, він завжди напивався_у а це погано! — Денні замовк, готовий розплакатися.

— Тс-с-с, — сказав Геллоран і пригорнув личко Денні до шорсткої тканини піджака. Від нього слабко пахло нафталіном. — Нічого, синку. А якщо пальчику подобається в тебе в роті, нехай собі. — Але обличчя його було стривоженим.

Він сказав.

— Те, що ти вмієш, синку... я називаю це «сяяти», Біблія — «мати видіння», а вчені — «передбачати». Я багато читав про це, синку. Спеціально. І означає все це одне — бачити майбутнє.

Денні кивнув, не відриваючись від піджака Геллорана.

— Пам'ятаю, якось я так засяяв, що дужче ні раніше, ні пізніше не бувало... цього мені не забути. У п'ятдесят п'ятому. Я тоді служив в армії, за морями, на військовій базі в Західній Німеччині. До вечері залишалася година, а я стояв біля раковини і вставляв чортів одному салазі за те, що той картоплю чистить занадто товсто. «Гей, — кажу, — подивись, як це робиться». Він простягає мені картоплю й ножик, і тут кухня пропадає. Зовсім. Раз — і немає. Кажеш, до тебе перед... видіннями цей Тоні приходить?

Денні кивнув.

Геллоран обійняв його однією рукою.

— А мені пахне апельсинами. Весь той день пахло апельсинами, а мені це було ні до чого, тому що вони входили в меню вечері — ми одержали тридцять ящиків з Валенсії. У той вечір усе в клятій кухні смерділо апельсинами.

Я на секунду неначебто відключився. А потім почув вибух і побачив полум’я. Крики. Сирени. І ще засичало — так сичить лише пара. Потім я начебто ледь присунувся до всього цього й побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку, й написано було: «Залізниця Джорджії та Південної Кароліни», і мене осінило, я зрозумів — на цьому поїзді їхав мій брат Карл, а поїзд зіскочив з рейок, і брат загинув. Ось так. Потім усе зникло, а переді мною — цей переляканий тупий салага, все простягає мені картоплю з ножиком і каже: «Сержанте, все гаразд?» А я відповідаю: «Ні, щойно в Джорджії загинув мій брат». Додзвонився я нарешті до мами по міжміському телефону, і вона розповіла мені, як це було.

Але, як бачиш, хлопче, я це вже знав.

Геллоран повільно похитав головою, відганяючи спогад, і зверху вниз заглянув у широко розплющені очі хлопчика.

— Але запам’ятати тобі, малий, треба ось що: такі штуки не завжди збуваються. Пам’ятаю, усього чотири роки тому я працював кухарем у таборі для хлопчиків на Довгому озері, у Мені. Ото сиджу я в Логанському аеропорту, чекаю посадки на свій рейс, і тут запахло апельсинами. Уперше років, напевно, за п’ять. Ото я й кажу собі: «Господи, що ж буде в цьому ненормальному нічному шоу далі?» — і йду в туалет, і сідаю на унітаз, щоб побути самому. Свідомості не втрачаю, але з’являється в мене відчуття, що мій літак розіб’ється, і стає воно все дужче й дужче. А потім пропадає разом із запахом апельсинів, і стає зрозуміло, що все скінчилося. Я повернувся до кас авіаліній «Дельта» і поміняв свій рейс на інший, за три години. І знаєш, що було?

— Що? — прошептав Денні.

— Нічого! — сказав Геллоран і розсміявся. Він з полегшенням побачив, що й хлопчик слабко посміхнувся. — Анічогісінько! Літак сів щасливо і точно за розкладом. Ось бачиш... буває, що передчуття нічим не закінчуються.

— Ох, — сказав Денні.

— Або візьми перегони. Я часто ходжу на перегони й зазвичай граю дуже непогано. Коли вони відправляються на старт, я стою біля огорожі, й іноді сяйво мені підказує, так, трішки: той кінь або цей. Звичайно, таке чуття дає змогу пристойно заробити. Я завжди повторюю собі: одного чудового дня ти вгадаєш трьох коней у трьох великих заїздах і матимеш на цьому такі гроші, що можна буде рано піти на пенсію. Дотепер це ще не збулося. Зате багато разів я повертався додому з іподрому не на таксі, а на своїх двох зі злиплим гаманцем. Ніхто не сяє увесь час, крім хіба Господа на небі.

— Так, сер, — погодився Денні, думаючи, як майже рік тому Тоні показав йому немовля, що лежало в колисці в їхній Стовінґтонській квартирі. Тоді Денні дуже схвилювався й почав чекати, знаючи, що на це потрібен час, але ніяке нове дитинча не з’явилося.

— Тепер послухай-но, — сказав Геллоран і взяв обидві ручки Денні у свої. — Тут я бачив кілька поганих снів, і погані передчуття теж були. Я тут пропрацював тепер уже два сезони, і разів десять у мене були... ну... кошмари, а ще, здається мені, з півдюжини разів увижалося всяке. Ні, що — не скажу. Це не для такого малюка, як ти. Просто різна гидота. Раз це було із цими кущами, хай їм грець, з тими, що, мов звірі, підрізані. Іншого разу покоївка, Делорес Вікері, було в неї малюсіньке сяйво, та, здається, вона про це й не здогадувалася. Містер Уллман викинув її з роботи... знаєш, що це значить, доко?

— Так, сер, — простодушно відповів Денні, — тата викинули зі школи, ось чому, по-моєму, ми опинилися в Колорадо.

— Отож, Уллман викинув її через те, що вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася негарна річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні. Усю зиму. Оминай його.

— Добре, — сказав Денні. — Ця тітка... покоївка... вона попросила вас подивитися?

— Так, попросила. І дещо зле там було. Але... не думаю, що воно може нашкодити кому-небудь, Денні. Ось я до чого хилю. Ті, хто сяє, іноді вміють бачити те, що має статися й, думаю, іноді — те, що вже сталося. Але все це — як картинки в книжці. Ти хоч раз бачив у книжці страшну картинку, Денні?

— Так, — сказав він, згадуючи казку про Синю Бороду й картинку, на якій нова дружина Синьої Бороди відчиняє двері й бачить усі голови.

— Але ти знаєш, що вона не може тобі нічого зробити, так?

— Так... — з легким сумнівом відгукнувся Денні.

— Отак і з цим готелем. Не знаю чому, але мені здається, хоч що б погане тут у свій час сталося, його маленькі шматочки ще валяються по готелі, як обрізки нігтів або шмар-клі, які хтось поганий розмазав під стільцем. Не розумію, чому так повинно бути саме тут. Здається мені, кепські речі трапляються в усіх готелях на світі, я багато де працював, і иіяких неприємностей ніде не було. Тільки тут. Але, Денні, я не думаю, що таке може кому-небудь зашкодити. — На кожному слові він наголошував, м’яко струшуючи хлопчика за плече. — Тому, якщо побачиш щось у холі, або в кімнаті, або па вулиці, де ці кущі... просто подивися в інший бік, а коли знову обернешся, все пропаде. Збагнув?