Стивен Кинг – Сяйво (страница 20)

— Так, — сказав Денні. Він заспокоївся й почував себе шачно краще. Він став на коліна, цмокнув Геллорана в щоку й міцно обхопив. Той обняв його у відповідь.

Випустивши хлопчика, він запитав:

— Твої батьки... вони не сяють, ні?

— Ні, не думаю.

— Я їх перевірив, так само як тебе, — сказав Геллоран. —

І нон мама лише сіпнулася ледь-ледь. Знаєш, по-моєму, всі ми ми трохи сяють — принаймні, поки їхні діти не підростуть настільки, щоб самим про себе подбати. Твій тато...

Геллоран ненадовго замовк. Він перевірив батька хлопчати й просто не розумів. Не схоже було, що Дік зустрів гою, хто сяє, але твердо сказати, що ця людина на таке не ідатна, було не можна. Прощупувати батька Денні було... дивно, начебто Джек Торренс щось — щось — приховував.

Або так далеко сховав у собі, що до цього неможливо було дістатися.

— Гадаю, він узагалі не сяє, — закінчив Геллоран. — Так що за них не хвилюйся. Просто сам будь обережним. Не думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі шкоду. Так що будь спокійний, о’кей?

— О’кей.

— Денні! Гей, доко!

Денні оглянувся.

— Це мама. Я їй потрібен, треба йти.

— Знаю, — сказав Геллоран. — Бажаю добре провести зиму, Денні. Так добре, як зумієш.

— Гаразд. Спасибі, містере Геллоране. Мені набагато краще.

У його свідомості зринули усміхнені слова:

(для друзів — Дік)

(так, Діку, добре)

їхні очі зустрілися, і Дік Геллоран підморгнув.

Денні проліз на сидіння машини й відчинив дверцята. Коли він вилазив, Геллоран покликав:

— Денні?

-Що?

— Якщо будуть неприємності... поклич. Закричи як слід, голосно, як кілька хвилин тому. Я зумію тебе почути навіть далеко на півдні, у Флориді. А почую й примчу якомога швидше.

— Добре, — сказав Денні й посміхнувся.

— Будь обережний, хлопчику.

— Ага.

Денні зачинив дверцята й побіг через стоянку до ґанку, де, обхопивши себе руками на гострому вітрі, стояла Венді. Геллоран дивився, широка посмішка повільно танула.

Не думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі шкоди.

«Не думаю...»

А якщо він помилився? Як тільки він побачив оте у ванні номера 217, то зрозумів, що відпрацював ув «Оверлуку» свій останній сезон. Оте було значно гірше від будь-якої картинки в будь-якій книжці, а хлопчик, що біг до мами, здавався звідси таким маленьким...

Його погляд проплив до декоративних звірів.

Він різко завів машину, перемкнув передачу й поїхав геть, намагаючись не оглядатися. Звичайно ж, він оглянувся й, звичайно ж, ґанок виявилося порожнім. Вони пішли всередину. Неначе «Оверлук» проковтнув їх.

12. Великий обхід

— Про що ви говорили, милий? — запитала Венді, коли вони повернулися всередину.

— Ні про що особливе.

— Довгенько ж ви говорили ні про що.

Він знизав плечима, і в цьому жесті Венді впізнала батька Денні. Навряд чи сам Джек проробив би це краще. Більше з Денні неможливо було нічого витягнути. Венді відчула неабияку досаду, змішану з іще більш сильною любов'ю: любов була безпомічною, а досада походила з відчуття, що її навмисно виключили з чогось. Із ними вона іноді почувала себе сторонньою, виконавицею малюсінької ролі, що випадково заблукала назад на сцену, де розгорталися головні події. Що ж, нинішньої зими цим двом, які доводять Венді до ошаління, не вдасться відлучити її від себе — у квартирі для цього занадто мало місця. Вона раптом зрозуміла, що ревнує до того, наскільки близькі її чоловік і син, і їй стало соромно. Це занадто нагадувало те, що, мабуть, почувала її мати... занадто, щоб не стривожитися.

Зараз вестибюль був порожній, якщо не зважати на Уллмана й головного клерка за стійкою (вони підбивали підсумки біля каси), покоївок, що переодяглися в теплі штани й светри і стояли біля парадних дверей, обклавшись багажем, і Ватсона, тутешнього техніка-доглядача. Він помітив, що Венді дивиться на нього, і підморгнув... з відвертою хіттю. Вона квапливо відвела очі. Джек був біля вікна одразу за рестораном, він із мрійливим видом розглядав пейзаж, виразно насолоджуючись.

Певно, знімати касу закінчили, тому що Уллман, голосно гупнувши, замкнув її. Він надписав на стрічці свої ініціали й заховав її в маленький футляр на блискавці. Венді про себе поаплодувала клеркові, обличчя якого виражало величезне полегшення. Уллман справляв враження людини, що будь-яку недостачу вирве в головного клерка з-під шкіри... не проливши ні краплі крові. Венді не дуже й турбував Уллман і його настирлива метушлива манера. Він був точнісінько таким, як і всі начальники, з якими їй доводилося мати справу — як чоловіки, так і жінки. Із клієнтами він умів бути цукрово-солодким, а за лаштунками, з персоналом, перетворювався на дрібного тирана. Але зараз дисципліні прийшов кінець, і на обличчі головного клерка читалася написана великими літерами радість. Із дисципліною, до речі, було покінчено для всіх, крім них із Джеком і Денні.

— Містере Торренсе, — владно покликав Уллман. — Будь ласка, підійдіть сюди.

Джек пішов до нього, кивнувши Венді й Денні на знак того, що і їм варто підійти.

Клерк, що пішов було всередину, тепер повернувся, уже в пальто.

— Бажаю добре провести зиму, містере Уллмане.

— Сумніваюся, — холодно сказав Уллмане. — Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні на день раніше. Ні на день пізніше.

— Так, сер.

Бреддок обійшов стійку. Обличчя його, відповідно до ситуації, виражало гідність і розважливість, але коли він повернувся до Уллмана спиною, то посміхнувся, як школяр. Він щось швидко сказав двом дівчатам, які все ще чекали біля дверей своє авто, і вслід йому полетів короткий вибух здавленого сміху.

Тепер Венді почала помічати, як тут тихо. Тиша налягла на готель, мов важка ковдра, що заглушує все, крім слабкої пульсації дня зовні. З того місця, де вона стояла, можна було заглянути у вилизаний зараз до стерильності внутрішній офіс. Там було два порожні столи й два сірі стелажі з папками. Далі виднілася кухня Геллорана, без єдиної цятки, великі двостулкові двері з круглими віконечками були розчинені й підперті гумовими валиками.

— Я подумав, що витрачу кілька зайвих хвилин і проведу вас по Готелю, — сказав Уллман, і Венді подумала, що в його тоні завжди чується велике «Г». Ви просто зобов’язані були почути його. — Упевнений, ваш чоловік добре вивчить тутешні входи й виходи, місіс Торренс, але ви із сином, безсумнівно, в основному будете триматися першого й другого поверхів, де ваша квартира.

— Безсумнівно, — соромливо пробурмотіла Венді, а Джек нишком глянув на неї.

— Це дуже гарний готель, — експансивно оголосив Уллман. — Мені просто подобається показувати його.

«Готова побитися об заклад, що так воно і є», — подумала Венді.

— Ходімо на четвертий поверх, а звідти спустимося вниз, — сказав Уллман. У його голосі виразно звучав ентузіазм.

— Якщо ми вас затримуємо... — почав Джек.

— Анітрошки, — сказав Уллман. — Магазин зачинений. «Ту фіні», принаймні на цей сезон. Крім того, я маю намір переночувати в Боулдері — звичайно, в «Боулдерадо». Єдиний пристойний готель по цей бік Денвера... крім, звичайно, самого «Оверлука». Ходіть сюди.

Вони всі разом увійшли в ліфт, щедро прикрашений мідними й латунними завитками, але той помітно осів ще до того, як Уллман розкрив дверцята. Денні з легким занепокоєнням поворухнувся, але Уллман згори вниз посміхнувся йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь — без помітного успіху.

— Нема чого боятися, маленький чоловіче, — сказав Уллман. — Безпечно, як удома.

— Про «Титанік» теж так казали, — завважив Джек, піднімаючи очі на скляну кулю в центрі стелі кабіни. Венді прикусила зсередини щоку, щоб стриматися від посмішки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Він із шумом і тріском зачинив внутрішні дверцята.

— «Титанік» зробив лише один рейс, містере Торренсе. А цей ліфт, відколи його встановили тут у 1926 році, зробив їх тисячі.

— І це вселяє впевненість, — сказав Джек. Він потріпав волосся Денні. — Нумо, доко, літак не розіб'ється.

Уллман пересунув важіль, і якийсь час чулося лише жалібне виття замученого мотора й підлога тряслася в них під ногами. Венді уявилося: ось їхня четвірка застряє між поверхами, як мухи в пляшці, а навесні їх знаходять... із відсутніми шматочками... як у групі Доннера...

(припини!)

Ліфт, тремтячи, почав підйом. Спочатку знизу чулося клацання й стукіт, потім усе пішло більш гладко. На четвертому поверсі Уллман із глухим стукотом зупинив ліфт, розчинив стулки внутрішніх дверцят і відкрив зовнішні. До поверху залишалося ще дюймів шість. Денні широко розкритими очима дивився, наскільки нижче підлога ліфта від підлоги четвертого поверху, начебто щойно збагнув, що всесвіт улаштований не так розумно, як йому оповідали. Уллман відкашлявся, трохи підняв кабіну й зупинив її, при цьому вона здригнулася (два дюйми вони все-таки не доїхали), і всі вибралися назовні. Варто було кабіні звільнитися від їхньої ваги, як вона піднялася майже урівень із поверхом, але, на думку Венді, упевненості це не додавало. Безпечно в ліфті чи ні, але вона вирішила користуватися сходами, якщо потрібно буде спуститися або піднятися нагору. І за жодних умов вона не дозволить забратися в цю тендітну штуковину всім трьом разом.

— На що дивишся, доко? — весело запитав Джек. — Плями знайшов, так?