Стивен Кинг – Сяйво (страница 21)

— Ні, звичайно, — сказав уражений Уллман. — Усі килими мили із шампунем лише два дні тому.

Венді й сама кинула оком на доріжку в холі. Симпатична, але, якщо настане день, коли в неї буде власний будинок, таку вона нізащо не вибере. На темно-блакитному тлі спліталося щось на кшталт сюрреалістичних джунглів, там були ліани, дикий виноград і екзотичні птахи на деревах. Важко було сказати, що це за птахи, тому що весь візерунок був геть чорним і виднілися лише силуети.

— Тобі подобається килим? — запитала вона в Денні.

— Так, мамо, — позбавленим виразу тоном відповів він.

Вони пройшли по приємно широкому холу. Шпалери

були шовковисті, блакитні, але трохи світліші, щоби поєднуватися з килимом. Через кожні десять футів на висоті приблизно семи футів були електричні світильники, стилізовані під лондонські газові ліхтарі, тому лампочки ховалися за склом туманно-кремового відтінку, перехопленим хрест-навхрест залізними смужками.

— Як вони мені подобаються, — сказала Венді.

Задоволений Уллман кивнув.

— Містер Дервент установив їх після війни — Другої світової, я маю на увазі, — по всьому готелю. Фактично, майже весь — хоча й не повністю — інтер’єр четвертого поверху — його ідея. Ось номер 300. Президентський люкс.

Він повернув ключ у замку двостулкових дверей цінної деревини й розчинив її навстіж. Від західної панорами, що постала перед їхнім зором, у вікні вітальні всі роззявили роти — напевно, цього Уллман і домагався. Він посміхнувся.

— Оце вид, чи не правда?

— Звісно, — сказав Джек.

Вікно займало майже всю довгу стіну вітальні, а за ним, просто між двох зазубрених вершин, стояло сонце й лило юлоте світло на скелі й цукрово-білий сніг високих піків. Хмари з боків і позаду від цього немов призначеного для поштової листівки пейзажу теж були підфарбовані золотом, а яскраві снопи сонячних променів повільно згасали в темних волохатих вирах нижче смужки лісу.

І Джек, і Венді були настільки поглинені цим видовищем, що не звернули уваги на Денні — той теж не зводив очей, але не з вікна, а з того місця, де відкривалися двері у ванну, u червоно-біло-смугастих шовковистих шпалер ліворуч від себе. І його ахання, що злилося з «ах!» батьків, не мало ніякого стосунку до краси.

На шпалерах запеклися великі плями крові, поцятковані малюсінькими шматочками якоїсь сірувато-білої речовини. Під цього Денні занудило. Це нагадувало написану кров’ю божевільну картину, сюрреалістичний офорт, що зображує закинуте від болю й жаху людське обличчя із зяючим ротом і знесеною половиною черепа.

(Якщо побачиш що-небудь... просто відвернися, а коли знову подивишся, все зникне. Збагнув?)

Денні навмисно перевів погляд на вікно, дотримуючись обережності, щоб із виразу його обличчя не можна було ні про що здогадатися, а коли його руку накрила мамина, він узявся за неї, стежачи, щоб не вчепитися або не подати який-небудь інший сигнал.

Управляючий говорив татові щось про те, що варто переконатися, чи закрите це велике вікно віконницями, інакше сильний вітер розіб’є його. Джек кивав. Денні обережно глянув на стіну ще раз. Велика пляма засохлої крові зникла. Маленьких сіро-білих цяток, розбризканих по ній, теж не було.

Потім Уллман вивів їх із номера. Мама запитала в нього, як він вважає, чи гори красиві? Денні сказав «так», хоча насправді гори його зовсім не хвилювали. Коли Уллман закривав за ними двері, Денні оглянувся через плече. Кривава пляма повернулася, тільки цього разу вона була свіжою. Вона розтікалася. Уллман, дивлячись просто на пляму, й далі швидко розказував про відомих людей, що зупинялися тут. Денні виявив, що до крові прикусив губу і навіть не відчув цього. Поки вони йшли по коридору, він трошки відстав від інших, утер тильною стороною руки кров і подумав про (кров)

(містер Геллоран бачив кров чи що-небудь гірше?)

(не думаю, що це може заподіяти тобі шкоду).

У роті Денні зачаївся крик, але хлопець притамував його. Тато з мамою не вміють бачити такі речі; вони ніколи цього не вміли. Він промовчить. Мама з татом люблять одне одного, оце реальність. Інше нагадувало картинки в книжці. Деякі були страшними, але заподіяти шкоди не могли. «Вони... не можуть... заподіяти шкоди...»

Містер Уллман провів їх по коридорах, які звивалися й завертали, як у лабіринті, й показав ще кілька номерів на четвертому поверсі. Тут, нагорі, самі вершки, сказав містер Уллман, хоча ніяких вершків Денні не бачив. Він показав їм кімнату, де якось зупинялася леді, яку звали Мерилін Мон-ро, — вона тоді вийшла заміж за чоловіка на ім’я Артур Міллер (Денні невиразно збагнув, що незабаром після того, як вони пожили в «Оверлуку», Мерилін із Артуром РОЗЛУЧИЛИСЯ).

— Мамо?

— Що, любий?

— Якщо вони були одружені, чому в них різні прізвища? У вас із татом прізвище одне.

— Так, Денні, але ми ж не знаменитості, — сказав Джек. — Знамениті жінки зберігають своє прізвище навіть після того, як вийдуть заміж, тому що прізвище — це їхній шматок хліба л маслом.

— Хліба з маслом, — повторив геть заінтригований Денні.

— Тато хоче сказати, що люди звикли ходити в кіно й дивитися на Мерилін Монро, — сказала Венді, — але їм може не сподобатися, якщо вони прийдуть і побачать Мерилін Міллер.

— Чому? Це однаково буде та ж сама леді. Хіба ніхто не здогадається?

— Так, але... — Вона безпомічно подивилася на Джека.

— Якось у цьому номері зупинявся Трумен Капоті, — нетерпляче перебив Уллман. Він відчинив двері. — Це було вже при мені. Жахливо мила людина. Європейські манери.

У жодному з цих номерів не було нічого примітного (тим паче вершків, про які не переставав згадувати містер Уллман, там не було) — нічого, що злякало б Денні. Фактично, на четвертому поверсі Денні стривожило ще тільки одне; але чому — він не міг сказати. А стривожив його вогнегасник на стіні в тому місці, де коридор завертав до ліфта. Той вогнегасник був розкритий, як рот, повний золотих зубів.

Він був несучасним; плаский шланг, що разів десять обвив його, одним кінцем кріпився до великого червоного вентиля, а інший кінець був із латунним наконечником. Витки шланга втримував червоний металевий обруч на шарнірі. У випадку пожежі можна одним сильним поштовхом відкинути такий обруч із дороги — і шланг ваш. Це Денні розумів, йому добре вдавалося змекитувати, як працюють речі. На той час, як Денні виповнилося два з половиною, він уже відмикав захисні дверцята, які батько зробив на верхній площадці сходів у їхньому Стовінґтонському будинку. Він зрозумів, як працює замок. Тато називав це вправністю. У декого вправність була, а в декого — ні.

Цей вогнегасник був старший від тих, які випадало бачити Денні, наприклад у дитячому садку, але нічого надзвичайного в цьому не було. Проте шланг, що згорнувся на тлі блакитних шпалер, як спляча змія, пробуджував у хлопчикові до невиразного почуття тривоги. Тож, звернувши за ріг, він зрадів, коли шланг зник з виду.

— Ясна річ, усі вікна варто закрити віконницями, — сказав містер Уллман, коли вони знову зайшли в ліфт. Кабіна в них під ногами ще раз ніяково осіла. — Але особливо мене турбує вікно в президентському люксі. Обійшлося воно нам у чотириста двадцять доларів, але ж минуло більше тридцяти років. Сьогодні заміна такого скла обійдеться у вісім разів дорожче.

— Я закрию, — сказав Джек.

Вони спустилися на третій поверх, там були інші номери, а коридор виявився ще звивистішим і повертав ще частіше. Тепер, коли сонце зайшло за гори, світла у вікнах стало значно менше. Містер Уллман показав їм один або два номери, і на цьому все скінчилося. Повз номер 217, щодо якого застерігав Дикий Геллоран, він пройшов, не сповільнюючи кроку. Денні подивився на непомітну табличку з номером, одночасно зачарований і стривожений.

Потім — ще нижче, на другий поверх. Там містер Уллман не показував кімнат, поки вони не опинилися аж біля покритих товстим килимом сходів, що вели назад у вестибюль.

— Ось ваша квартира, — сказав він. — Гадаю, вона вам сподобається.

Вони ввійшли. Денні напружився — мало, що там могло виявитися. Там не виявилося нічого.

Венді Торренс відчула, як на неї нахлинуло неабияке полегшення. Президентський люкс своєю холодною елегантністю викликав у неї почуття незручності, власної незграбності. Цікаво відвідати відреставрований історичний будинок, де у спальні висить меморіальна табличка «Тут спав Авраам Лінкольн» або «Тут спав Франклін Рузвельт», але зовсім інша річ — уявити, як лежиш із чоловіком серед цілих акрів постільної білизни й, може, кохаєшся там, де лежали найбільші (принаймні наймогутніші, поправилася вона) у світі люди. Але ця квартира була простішою, більш домашньою, вона просто-таки вабила до себе. Венді подумала, що без особливих складнощів зуміла б миритися з нею до наступного літа.

— Тут дуже приємно, — сказала вона Уллману й почула у своєму голосі вдячність.

Уллман кивнув.

— Простенько, але нормально. У сезон отут живуть кухар із дружиною або з помічником.

— Тут жив містер Геллоран? — втрутився Денні.

Містер Уллман поблажливо схилив голову.

— Саме так. Із містером Неверсом. — Він повернувся до Джека й Венді. — Ось вітальня.

Там стояло кілька стільців, з виду зручних, але недорогих; кавовий столик — колись він коштував чимало, але зараз із одного боку в нього був відколотий довгий шматок; дві книжкові полиці (Венді з деяким подивом виявила на них купу читацьких дайджестів і детективних романів сорокових років) і казенний телевізор невідомої марки, значно менш елегантний, ніж консолі з полірованого дерева в кімнатах.