Стивен Кинг – Сяйво (страница 23)

14. На даху

— Ах, ти ж, курва, хай тобі чорт!

Джек Торренс скрикнув від болю й подиву і з розмаху плеснув правою рукою по синій робочій ковбойці, проганяючи велику сонну осу, що вжалила його. Потім якомога швидше поліз угору по даху, поглядаючи через плече, чи не піднімаються з гнізда, яке він розворушив, брати й сестри цієї оси, щоб стати на бій. Якщо так, усе могло кепсько закінчитись — гніздо було на шляху до сходів, а люк, що вів на горище, був замкнений зсередини. Падати довелося б з висоти сімдесяти футів на зацементовану веранду між готелем і галявиною.

Прозоре повітря над гніздом було непорушним, непо-тривоженим.

З відразою присвиснувши крізь зуби, Джек сів, осідлавши гребінь даху, і оглянув указівний палець правої руки. Той уже почав опухати, і Джек вирішив, що варто спробувати проповзти повз гніздо до сходів, щоб спуститися й прикласти до пальця лід.

Було двадцяте жовтня. Венді й Денні поїхали в Сайдвін-дер на тутешній вантажівці (старенькому, торохтливому «доджі», якому все-таки довіряти можна було більше, ніж «фольксваґену» — той тепер похмуро хрипів, мов доживав останні дні), щоб купити три галони молока й дещо придбати до Різдва. Закуповувати подарунки було зарано, але неможливо було сказати, коли остаточно випаде сніг. Заморозки вже почалися, а дорога до «Оверлука» подекуди бралася ожеледдю.

Поки що була неймовірно гарна осінь. Усі три тижні, які Торренси провели тут, золоті дні змінювали одні одних. Прохолодне, підбадьорливе ранкове повітря вдень прогрівалося до шістдесяти з хвостиком — якраз зручно піднятися на похилий дах західного крила «Оверлука» й перестелити там черепицю. Джек чесно зізнався Венді, що роботу можна було закінчити ще чотири дні тому, однак він вирішив, що поспішати нікуди. Вид, що відкривався згори, був настільки ефектним, що перед ним блідла навіть панорама за вікном президентського люкса. Мало того: заспокоювала сама робота. На даху Джек почував, як зціляється від ниючих ран останніх трьох років. На даху він почував, як набуває душевної рівноваги. Ті три роки починали здаватися плутаним кошмаром.

Черепиця добряче прогнила, частину її геть здули урагани минулої зими. Усе це він віддер і скинув із краю даху, волаючи на все горло: «Бережись! Бомба!» — йому зовсім не хотілося вцілити в Денні, якщо той ненароком заблукає сюди. Коли оса вжалила Джека, він саме діставав зношений болт.

Іронія полягала в тому, що кожного разу, піднімаючись на дах, Джек сам себе попереджав: обережно, не наступи на гніздо; на такий випадок він навіть прихопив димову шашку Але того ранку стояла така тиша й спокій, що його пильність ослабла. Він знову опинився у світі повільно створюваної ним п’єси, накидаючи начорно сцену, над якою буде працювати ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і хоча Венді з цього приводу не просторікувала, він знав, що дружина задоволена. Не давалася вирішальна сцена з директором школи, садистом Денкером, і Ґері Бенсоном, юним героєм п’єси — на ній Джек застопорився в останні нещасні півроку в Стовінґтоні, у ті шість місяців, коли жагуча спрага напитися бувала настільки сильною, що йому ледве вдавалося зосередитися на уроках у школі, не кажучи вже про надпрограмні літературні проби.

Але ось уже дванадцять вечорів, варто було лише Дже-кові сісти за свій «ундервуд» тієї моделі, яку ставлять в конторах (його він позичив з головного офісу, з першого поверху), як усі завади зникали таким же чарівним чином, як розчиняється в роті цукрова вата. Майже без зусиль йому вдалося вилити душу Денкера (а цього увесь час бракувало), відповідно він переписав більшу частину другого акту так, щоб усе крутилося навколо нової сцени. Із часом усе виразніше поставав третій акт, який саме й крутився у Джека в голові, коли оса обірвала роздуми. Він подумав, що міг би за два тижні начорно накидати акт, а до Нового року закінчити весь чистовик клятої п’єси.

У Нью-Йорку в нього була літагент — уперта рудоволоса пробивна пані на ім’я Філліс Сендлер, вона курила «Гер-берт Терейтон», пила з паперового стаканчика «Джим Бім» і вважала, начебто літпроцес заклинило на Шоні О’Кейсі.

Вона продала три оповідання Джека, включаючи те, яке надрукував «Есквайр». Джек уже повідомив Філліс про п’єсу «Маленька школа», описавши основний конфлікт між талановитим ученим Денкером, який опустився до того, що перетворився на жорстокого й злостивого директора ново-англійської школи на зламі віку, і Ґері Бенсоном, учнем, якого Денкер бачить самим собою в молодості. Філліс відповіла, висловила зацікавлення і застерегла, що перш ніж сідати за п’єсу, Джекові варто перечитати О’Кейсі. Цього року вона написала йому ще раз, запитуючи, де, чорт забирай, п’єса. Джек понуро відповів, що «Маленька школа» безстроково, а може й назавжди, застрягла на півдорозі від руки до паперу в тій «цікавій інтелектуальній Гобі, яку зазвичай називають авторським тупиком». Тепер складалося враження, що Філліс і справді має шанс одержати п’єсу. Вдала вона буде чи ні, чи поставлять її коли-небудь — питання зовсім іншого порядку. До того ж Джека, здається, такі проблеми не дуже й хвилювали. У певному сенсі він почував, що каменем спотикання була сама п’єса — колосальний символ невдалих років у Стовінґтонській школі; символ сім’ї, яку Джек мало не зруйнував, як божевільний хлопчисько, що сів за кермо старої руїни; символ жахливого нападу на сина, інциденту із Джорджем Гетфілдом на автостоянці — інциденту, який не можна було, як і раніше, вважати черговим раптовим руйнівним спалахом свого темпераменту. Тепер Джек вважав, що проблема його алкоголізму частково поставала з неусві-домленого бажання звільнитися від Стовінґтона, а відчуття, що подітися нікуди, душило будь-який письменницький порив. Він покинув пити, але спрага свободи не зменшилася.

Звідси — Джордж Гетфілд. Тепер від тих днів зосталася лише п’єса на столі їхньої з Венді спальні, а коли він закінчить її й відішле в нью-йоркське агентство Філліс, можна буде повернутися до інших речей. Не до роману (Джек поки що не був готовий поринути в трясовину зобов’язань ще на три роки), але до кількох оповідань — безсумнівно. Може, навіть збірника оповідань.

Обережно пересуваючись рачки, Джек проповз униз по схилу даху, минувши чітку межу між новою зеленою черепицею й ділянкою, яку щойно закінчив розчищати. Діставшись до її краю, ліворуч від розкритого осиного гнізда, Джек непевно посунув до нього, готовий позадкувати і злетіти сходами вниз, на землю, як тільки запахло б смаленим.

Він схилився над місцем, де зняв черепицю, і заглянув туди.

Гніздо ліпилося в просторі між старим болтом і підстеленими під саму черепицю дошками три на п’ять. Але ж воно в біса й велике! Сірувата паперова куля, здалося Джекові, була близько двух футів у діаметрі. Неправильної форми, бо щілина між планками й болтом вузькувата, але Джек подумав, що все-таки маленькі кусюки попрацювали на славу. Поверхня гнізда кишіла незграбними, повільними комахами. Вони були великі й недоброзичливі — не ті, що в жовтих піджачках, менші й спокійніші, ні, це були шершні. Від осінньої прохолоді вони отупіли, стали повільними, але Джек, з дитинства добре знайомий з осами, вирішив, що йому пощастило — він відбувся тільки одним укусом. Так, подумав він, якби Уллман найняв працівника в розпалі літа, той, розібравши саме цю ділянку даху, був би до чортиків здивований. Іще 6 пак. Коли на вас сідає одразу дюжина шершнів і жалить обличчя, руки, плечі, ноги просто крізь штани, цілком можна забути, що до землі — сімдесят футів. Намагаючись утекти від них, запросто можна й полетіти з даху. І все це — через маленькі створіння, найбільші з яких завдовжки всього як пів-олівця.

Десь, чи в недільній газеті, чи в журнальній статті, він читав, що сім відсотків усіх смертей в автомобільних катастрофах не мають пояснення. Ніяких механічних несправностей, ніякого перевищення швидкості, всі тверезі, погода гарна. Просто на пустельному відрізку дороги розбивається самотня машина, і єдиний небіжчик — водій — вже не пояснить, що сталося. У статті подавалося інтерв’ю з поліцейським, згідно з теорією якого чимало так званих «аварій на рівному місці» відбуваються через те, що в машині опинилися комахи. Оси, які-небудь бджоли, може, навіть павуки або мошки. Охоплений панікою водій намагається їх прибити або випустити, відкривши віконце. Не виключено, що комаха кусає його. Може, водій просто втрачає керування. Так чи інакше, раз... і все закінчено. А комаха, звичайно, зовсім не постраждавши, з веселим дзижчанням летить собі геть від димуючих руїн... Джек згадав, що поліцейський наполягав, щоб патологоанатоми під час розкриття таких жертв дивилися, чи немає укусів комах.

Зараз, коли він дивився вниз, на гніздо, йому здавалося, що воно може слугувати символом усього, через що він пройшов, а ще — знаменням майбутніх кращих часів. Як інакше пояснити все, що сталося з ним? Адже він, як і раніше, відчував: весь набір стовінґтонських неприємностей доводилося розглядати з тієї точки зору, що Джек Торренс — сторона пасивна. Із-поміж викладачів Стовінґтона Джек знав багатьох (тільки у відділі англійської мови — двох), які полюбляли випити. Зек Танні мав звичку в суботу вранці купувати ціле барило пива й весь вечір цмулити це пиво на задньому дворі, а в неділю, чорт забирай, дивився футбольні матчі або старі фільми й допивав до дна. Однак весь тиждень Зек був тверезий як скло — хіба деколи випивав слабенький коктейль за ленчем.