Стивен Кинг – Сяйво (страница 18)
Просто за дверима були звалені в купу чотири сумки. Три здоровенні, бувалі старі валізи із чорної штучної крокодилячої шкіри. Остання неосяжних розмірів сумка на блискавці була з вицвілої шотландки.
— Схоже, ти її понесеш, га? — запитав Геллоран у Денні. Сам він в одну руку взяв дві великі валізи, а третю сунув під пахву.
— Аякже, — сказав Денні. Він вчепився в сумку обома руками й слідом за кухарем спустився по сходах ґанку, мужньо намагаючись не кректати, щоб не виказати, як йому важко.
За той час, що минув після приїзду Торренсів, звіявся різкий, пронизуючий вітер; він свистів над стоянкою, і Денні, що ніс наперед себе сумку, яка стукала його по колінах, мусив жмуритися так, що очі перетворювалися на щілинки. На асфальті, тепер майже пустельному, шаруділи й переверталися кілька мандрівних осикових листочків, і це на мить нагадало Денні ту ніч минулого тижня, коли, прокинувшись після кошмару, він почув — або, принаймні, подумав, що чує, — як Тоні не велить йому їхати.
Геллоран опустив сумки на землю біля багажника бежевого «Плімут-Ф’юрі».
— Машина, звичайно, не бозна-яка, — довірчо повідомив він малому, — я її найняв, ось як. Моя Бессі — на іншому кінці Штатів. Ото машина, так машина. «Кадиллак» п’ятдесятого року, а як їде — суцільне задоволення! Класна штуковина... Тримаю її у Флориді, вона вже занадто стара, щоб лазити по горах. Тобі допомогти?
— Ні, сер, — сказав Денні. Останні десять або дванадцять кроків йому вдалося пронести сумку, не крекчучи. Із глибоким подихом полегшення він опустив її на землю.
— Молодець, — похвалив Геллоран. Діставши з кишені синього вовняного піджака велику зв’язку ключів, він відімкнув багажник і, піднімаючи речі, запитав: — Сяєш, малий? І так сильно, я таких ще не зустрічав. А мені в січні шістдесят стукнуло.
-Га?
— Тобі дещо дане, — сказав Геллоран, обертаючись до нього. — Щодо мене, я завжди називав це сяйвом. І бабця моя теж так казала. У неї теж це було. Коли я був хлопчаком, як ото ти, ми частенько сиділи на кухні й подовгу розмовляли, навіть рота не розкриваючи.
— Чесно?
Побачивши роззявленого рота Денні, його спраглий вираз обличчя, Геллоран із посмішкою сказав:
— Залазь-но, посидиш зі мною кілька хвилин у машині. Хочу поговорити з тобою. — Він зачинив багажник.
Венді Торренс із вестибюля «Оверлука» побачила, як її син лізе на пасажирське сидіння в машину Геллорана, а чорний кухар-велетень сідає за кермо. Відчувши гострий укол страху, вона відкрила було рота, щоб сказати Джекові: Геллоран не жартував щодо того, щоб відвезти його сина у Флориду, затівається викрадення... Але вони сиділи в машині — і нічого більше. Обриси голівки сина, уважно поверненої до великої голови Геллорана, були ледь помітні Венді. Але й з такої відстані вона впізнала позу: так син дивився телевізор, коли показували що-небудь особливо захоплююче, так він грався з батьком у «стару діву» або в дурнуватий криббідж9. Джек, який і далі роззирався в пошуках Уллмана, цього не помітив. Венді мовчала, нервово спостерігаючи за машиною Геллорана, й намагалася зрозуміти: про що ж може йти мова, якщо Денні так нахилив голову?
Геллоран у машині говорив:
— Якщо гадаєш, що ти один такий на світі, робиться неначебто самотньо, так?
Денні, якому іноді бувало не лише самотньо, але й страшно, кивнув.
— А інших ви не зустрічали, тільки мене? — запитав
він.
Геллоран розсміявся, хитаючи головою.
— Ні, хлопче, зустрічав. Але ти сяєш найдужче.
— Виходить, таких багато?
— Ні, — сказав Геллоран, — але час від часу на них натикаєшся. Повно людей, які сяють трішечки. І навіть не знають про це. Ось лише завжди приходять із квітами, коли їхні дружини погано себе почувають під час місячних, добре здають контрольні в школі, хоча підручника й до рук не брали, і варто їм зайти в кімнату, вони відразу відчувають, що почувають люди в ній. Таких я зустрічав людей п'ятдесят або шістдесят. Але всього людей дванадцять, включаючи й мою бабусю, знали, що вони сяють.
— Bay, — сказав Денні й задумався. Потім: — Ви знаєте Місіс Брент?
— Її? — презирливо перепитав Геллоран. — Вона не сяє, ні. Просто два-три рази за вечір відсилає назад свою вечерю.
— Я знаю, що вона не сяє, — серйозно сказав Денні. — А дядечка в сірій формі, що підганяє машини, знаєте?
— Майка? Звичайно, я знаю Майка. І що ж?
— Містере Геллоране, навіщо їй його штани?
— Малий, ти про що?
— Ну, коли вона на нього дивилася, то думала: ось би залізти в його штани, і я подумав, навіщо...
Більше він не сказав нічого. Геллоран закинув голову, і з його грудей вирвався затаєний там басовитий регіт, він пролунав у машині мов артилерійська канонада; такий регіт, що затряслися сидіння. Денні заскочено посміхнувся. Нарешті, то відновляючись, те стихаючи, буря вляглася. З нагрудної кишені Геллоран дістав велику шовкову носову хустку — начебто, здаючись, викинув білий прапор — і витер сльози, що лилися з очей.
— Хлопче, — сказав він, усе ще похрюкуючи, — тобі ще й десяти не виповниться, а ти вже довідаєшся все про рід людський. Тільки не знаю, заздрити тобі чи ні.
— Але Місіс Брент...
— Викинь її з голови, — сказав кухар. — І не думай запитати маму. Вона лише засмутиться, розумієш?
— Так, сер, — відповів Денні. Він добре це втямив. У минулому йому вже траплялося засмучувати маму подібним чином.
— Місіс Брент — просто брудна баба, у якої дещо свербить, ото й усе, що тобі треба знати. — Він задумливо подивився на Денні. — І добряче ти можеш поцілити, доко?
-Що?
— Нумо, бабахни в мене. Подумай у мій бік. Хочу зрозуміти: чи можеш ти стільки, скільки я думаю, чи ні.
— А що подумати?
— Однаково. Лише подумай сильно.
— Гаразд, — сказав Денні. Хвилину він міркував, потім, зібравшись із думками, зосередився й різко жбурнув їх убік Геллорана. Раніше нічого подібного Денні не доводилося робити, і в останню мить якась частина його істоти інстинктивно повстала, притупивши грубу силу думки, — він не хотів зашкодити містерові Геллорану. І все-таки думка полетіла стрілою, і з такою силою, у яку Денні ніколи б не повірив. Вона пронеслася, як пущений рукою Нолана Райяна10 м’яч, і навіть дещо швидше.
(Ой, хоч би не зробити йому боляче!)
Подумав він ось що:
(ШПРИВІТ, ДІКУШ)
Геллоран зморщився й ривком відхилився до спинки сидіння. Голосно клацнули зуби, з нижньої губи тоненьким струмком потекла кров. Руки кухаря мимоволі піднялися з колін до грудей, а потім упали знову. Вії слабко тріпотіли, мабуть, не керовані свідомістю, і Денні злякався.
— Містере Геллоране? Діку? З вами все гаразд?
— Не знаю, — сказав Геллоран зі слабким смішком. — Слово честі, не знаю, Бог свідок. Господи, малий, але ж ти і стрілок.
— Вибачте, — сказав Денні, стривожившись ще дужче. — Сходити по тата? Я збігаю, приведу його.
— Ні, уже все нормально. Усе добре, Денні. Посидь тут. Просто мене трошки струснуло, ото й усе.
— Я можу ще дужче, — зізнався Денні. — Я злякався в останній момент.
— Може, воно й непогано... інакше звисали б мої мізки з вух. — Він помітив тривогу на обличчі Денні й посміхнувся. — Нічого страшного, а що ти відчував?
— Начебто я — Нолан Райян і кидаю м'яч, — швидко відповів Денні.
— Любиш бейсбол, так? — Геллоран обережно розтирав скроні.
— Нам із татом подобаються «Ангели», — сказав Денні. — У Східноамериканській лізі — «Ред Сокс», а в Західній — «Ангели». Ми дивилися на світовому чемпіонаті матч «Ред Сокс» із Цинциннаті, я тоді був значно менший. А тато... — обличчя Денні потемніло й стало засмученим.
— Що тато, Дене?
— Не пам’ятаю, — сказав Денні. Він заходився було запихати до рота великий палець, щоб посмоктати його, але це були дитячі штучки. Рука повернулася на коліна Денні.
— Ти вмієш зрозуміти, що думають тато з мамою, Денні? — Геллоран пильно дивився на нього.
— Якщо мені хочеться, майже завжди. Але зазвичай я не намагаюся.
— А чому?
— Ну... — Він на хвилину стурбовано замовчав. — Ну, це ж як підглядати в спальню, коли вони роблять те, від чого бувають діти. Ви знаєте, що це таке?
— Так, було діло, — серйозно сказав Геллоран.
— їм би це не сподобалося. І не сподобалося б, що я підглядаю, як вони думають. Це паскудно.
— Зрозуміло.
— Але я розумію, що вони відчувають, — сказав Денні. — Із цим я нічого не можу вдіяти. Ще я знаю, як ви себе почуваєте. Я зробив вам боляче. Вибачте.
— Просто голова заболіла. З похмілля бувало й гірше. Ти можеш читати чужі думки, Денні?