Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 71)

— Я співчуваю вашій втраті, — сказала Ван. Вона стояла у прочинених дверях, її м’язисте тіло здавалося розм’яклим від втоми й печалі.

— Ви могли б використати свій шокер, — сказала Джінет, але на справжнє звинувачення їй не стачило сил. Вона теж була виснажена.

— На це не було часу, — сказала Ван.

— Вона хотіла вбити мене, Джіні. — Клодія промовила це винуватим тоном. — Якщо хочеш когось винуватити, вини мене. Це я намагалася прибрати з неї те павутиння. — Вона повторила: — Я тільки хотіла з ким-небудь побалакати.

В упокої обличчя Рі було одночасно розслабленим і збентеженим, повіки опущені, рот відкритий; це був проміжний вираз — між сміхом, між усмішками — який буває на тих фотографіях, що їх люди викидають або стирають зі своїх айфонів. Хтось стер кров з її лоба, але діра від кулі була там непристойно явною. Рване павутиння зависло в її волоссі, не тріпотливе, не шовковисте, а безживне, мляве, мертве, як сама Рі. Цей матеріал припинив рости, коли Рі перестала жити.

Коли Джінет спробувала уявити собі Рі живою, все, що вона знайшла чіткого, були кілька моментів з цього ранку.

«А я кажу, неможливо не зважати на квадрат світла».

Клодія зітхнула чи простогнала, чи схлипнула, а може, зробила все це одночасно.

— Ох, Господи Ісусе, — промовила вона своїм задавленим хрипом. — Мені так жаль.

Джінет прикрила Рі повіки. Так стало краще. Вона дозволила своєму пальцю потерти маленький край шрамованої ділянки на лобі Рі. Хто це зробив тобі, Рі? Я надіюсь, що той, хто це зробив, ненавидить сам себе і сам себе карає. Або, що він уже мертвий, а це майже напевне був він. На дев’яносто дев’ять відсотків. Повіки дівчини були блідішими за решту її пісочного кольору шкіри.

Джінет низько нахилилася до вуха Рі.

— Я ніколи не розповідала нікому того, що розповідала тобі. Навіть доктору Норкроссу. Дякую за те, що слухала. А тепер спи добре, серденько. Прошу, спи добре.

10

Підпалений фрагмент покриву підлетів у повітря, вигинаючись помаранчевим і чорним. Він не спалахнув. Розквітнув — єдине слово, годяще для того, як він розкрився, полум’я було значно більше за пальне.

Ґарт Флікінджер, тримаючи сірник, яким він підпалював обрізок павутиння, позадкував, вдарившись об кавовий столик. На столику посунулось його медичне знаряддя, кілька інструментів зі стуком упали на підлогу. Френк, дивлячись на це від дверей, присів і швидко кинувся навкарачки до Нани, щоб прикрити її.

Полум’я сформувалося у вируюче коло.

Френк накрив дочку своїм тілом.

Полум’я сірника в руці Флікінджера досягло його пальців, але він продовжував його тримати. Френк відчув запах горілої шкіри. У сяйві полум’яного кола, яке висіло в повітрі під стелею вітальні, ельфійські риси обличчя доктора немов роз’єднались, наче їм хотілось — що було цілком зрозуміло — втекти.

Бо полум’я не горить таким чином. Полум’я не лине в повітрі. Полум’я не крутиться колами.

Цей останній експеримент із павутинням надав переконливу відповідь на питання «Чому?», і відповідь була такою: тому що те, що відбувається, не з тутешнього світу, і не може бути зціленим медициною тутешнього світу. Усвідомлення цього було ясно написане на обличчі Флікінджера. Френк подумав, що те саме, либонь, читається й на його обличчі.

Полум’я впало долі пульсуючою брунатною масою, яка розпорошилася на сотні крихт. Нетлі спурхували в повітря.

Нетлі злітали до люстри, вони тріпотіли під плафоном, билися в кутах стелі, випурхували крізь прохід у кухню; нетлі, танцюючи, підлетіли до стіни з репродукцією Христа, який іде по воді, і всілися на краях рами; одна нетля беркицьнула з повітря, приземлившись на підлозі поблизу простертого на Нані Френка. Флікінджер поповз рачки у протилежному напрямку, в бік передпокою, з безугавними криками (з верещанням, якщо точніше), вся його врівноваженість зруйнувалася.

Френк не рухався. Він не відривав очей від одної єдиної нетлі. Вона була кольору тих, на яких ти ніколи не звернеш уваги.

Нетля підповзала ближче. Френкові було страшно, насправді він страшенно злякався цієї крихітної істоти, яка навряд чи важила більше нігтя і була живою тінню німоти. Що вона з ним зробить?

Будь що. Хай робить з ним все, що їй забажається — тільки б не скривдила Нану.

— Не торкайся її, — прошепотів Френк.

Обнімаючи зараз свою дочку, він відчував її серцебиття і її дихання. Цей світ зазвичай викручувався Френкові з рук, роблячи його неправим або дурним, коли він хотів бути правим і добрим, але боягузом Френк не був. Він був готовий вмерти за свою маленьку дівчинку.

— Якщо тобі хтось потрібен, можеш забрати мене.

Дві краплинки чорнила на брунатному шевроні тільця нетлі, її очі зазирнули в очі Френку, а звідти — йому в голову. Він відчув, як вона бозна-як довго літає всередині його черепа, сідаючи на його мозок, волочучи свої гострі лапки там по каналах, наче хлопчик на камені посеред струмка, який волочить ломаку крізь воду.

І Френк ще тісніше обняв свою дитину.

— Прошу, візьми мене замість неї.

Нетля спурхнула геть.

11

Клодія — та, що Фігура Динаміт — пішла. Офіцер Лемплі запропонувала дати Джінет побути хвилину самій. Тепер вона могла поговорити з реальною Рі. Чи з тим, що від неї залишилось. Вона шкодувала, що не розказала Рі всього цього тоді, коли Рі ще була жива.

— Що трапилося… я не певна, було то вранці чи вдень, чи під вечір, але ми кумарилися вже кілька днів. Нікуди не виходили. Замовляли, і нам привозили. В якийсь мент Дейміен припалив мене сигаретою. Я лежу на ліжку, ми обоє дивимося на мою голу руку, і я питаю: «Що ти робиш?» Біль наче в іншій, віддалений від мого мозку кімнаті. Я навіть не поворухнула рукою. А Дейміен каже: «Перевіряю, чи ти реальна». У мене досі є той шрам, розміром з пенні, бо він давив так сильно. «Задоволений? — запитала я. — Ти віриш, що я реальна?» А він каже: «Йо, але я ненавиджу тебе ще дужче через те, що ти реальна. Якби ти дала мені вилікувати це коліно, нічого цього не трапилося б. Ти ще та злобна курва. І я тебе нарешті розкусив».

Рі промовила: «Це так страшно».

— Так. Страшно було. Тому що Дейміен говорив це з таким виразом, ніби це велика новина і він радий про неї дізнатися і передати світу. Він був наче ведучий якогось нічного ток-шоу на радіо, який підігрує банді своїх слухачів, тим психам із безсонням. Ми в спальні, і штори затулені, і там нічого не милося вже багато днів. Електрики нема, бо ми за неї не заплатили. Пізніше, я не знаю через який час, я знаходжу себе в кімнаті Боббі, сиджу там на підлозі. Його ліжко ще там, але інших меблів, крісла-гойдалки і бюро вже нема. Дейміен продав їх комусь за малі гроші. Може, мене врешті попустило, може, то було через сигаретний опік, але мені стало так сумно, так жахливо, і так… наче я роззирнулася, а кругом чужина і дороги додому нема.

Рі промовила: «Я знаю це відчуття».

— Та викрутка, ну… з жалом «метелик» викрутка. Той парубок, який купив крісло-гойдалку, мабуть, відкручував нею від нього основу, а потім забув її забрати з собою. Це на мій здогад так. Я знаю, що в нас не було такої викрутки. У нас уже не було ніяких інструментів на той час. Дейміен розпродав їх ще задовго до меблів. Але ця викрутка лежить на підлозі в кімнаті Боббі, і я її підбираю. Я йду до вітальні, а там Дейміен сидить на складаному стільці, останньому, який залишився в хаті. Він провадить: «Ти тут, щоб закінчити роботу? Ну, то вперед. Але краще поспіши, бо якщо ти не здужаєш убити мене в наступні кілька секунд, я буду тебе душити, аж поки ота твоя дурна йобана голова не відірветься». І каже він це тим самим голосом нічного радіодиктора. І тримає в руці слоїк із парою останніх, які в нас були, пігулок, а потім струшує ним, наче підкреслюючи мовлене: та-дам! А тоді веде далі: «Отутечки гарне місце, повно м’яса». І тягне мою руку, в якій викрутка, до верху свого стегна і приставляє жало собі до джинсів, і каже: «Ну? Зараз або ніколи, Джіні-бейбі, зараз або ніколи».

Рі промовила: «Гадаю, він цього хотів».

– І отримав. Я ввігнала ту заразу всю, аж до самої ручки. Дейміен не закричав, він тільки з силою видихнув і провадить далі: «Поглянь, що ти мені наробила», і кров з нього тече по всьому стільцю і на підлогу. А він і не поворухнеться, щоб собі помогти. Він каже: «Файно. Дивися, як я вмираю. Радій».

Рі промовила: «Ти раділа?»

— Ні. Ні! Я забилася в куток тієї кімнати. Скільки це тягнулось, не можу знати. Поліція казала, що дванадцять чи чотирнадцять годин. Я бачила, як переміняються тіні, але скільки це тягнулось, не знаю. Дейміен так і сидів там. І він говорив. Чи я щаслива. Чи це був такий план від початку. Ага, а як я заздалегідь підладнала землю там, у парку, щоб він пошкодив собі коліно. Який крутий трюк, Джіні-бейбі. Зрештою він перестав балакати. Але я його бачу… дуже ясно його бачу, навіть у цю саму хвилину. Мені снилися сни, як я кажу Дейміену, що мені жаль, як прошу в нього прощення. У тих снах він просто сидить на тім стільці, дивиться на мене і синішає. Запізнілі сни, каже доктор Норкросс. Надто пізно для жалю. Один нуль на користь дока, правильно, Рі? Мертві не приймають вибачень. Ні разу цього не було в історії світу.

Рі промовила: «Достоту так».

— Але серденько, ох, Рі. Що б я тільки не віддала, аби змінити все зараз, тільки цей один раз, ти ж була бо занадто добра, щоб скінчити отак. Ти ніколи нікого не вбила. Це мусила б бути я. Не ти. Я.